![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Зі щоденника Вікторії Колосової (Водолажської) (1923–2010), української літературознавиці, у 1941 р. – мешканки Києва, учениці середньої школи:
Дивно... Вчора знову був такий вечір і знову передавали «Сон у літню ніч». Ніби для того, щоб мене переконати в тому, що це все теж сон, що я сплю. Якщо я сплю, то єдине моє бажання – чимдовше не прокидатися нізащо. Сон такий чудесний, мені іноді здається, що я ніколи більше не переживатиму таких днів, що вони найщасливіші в моєму житті.
Коли я вчора тримала його голову у своїх руках і перебирала його волосся, то я відчувала тільки материнське відчуття: в руках у мене славна, улюблена дитина, яку слід пригорнути. І я пригортала. Я гладила його обличчя, ніжно, ніжно, проводила рукою по його бровах, і йому було дуже приємно. Він не хотів навіть іти: «Прийдімо додому вранці, хочеш?» – запропонував він.
Але невже я можу відчувати тільки материнську любов? Мені так добре, коли він мене цілує. Вчора він цілував мене багато-багато, і в щоки, і в очі. І в рот – усюди. Але він добре цілує, як дитина – матір. Чи мені так здається? Як ніжно він до мене ставиться, як любовно! Вчора ми забрели на набережну. Я сіла на бар’єр, а він весь час тримав мене за руки, боячись, що я впаду. Ми пустували, чубились, я хотіла обов’язково сісти до води ногами, але він не дозволяв. Ішли ми зовсім сп’янені, хитаючись. Я почала бігти на гору, він за мною. Але тут трапилася маленька неприємність: у мене підвернулася нога, і я, здається, отримала розтяження. І в результаті – сьогодні не можу навіть стати на неї, сиджу вдома і маю можливість писати! Коли ми йшли додому, він уперше взяв мене під руку – мені було дуже боляче йти. «Кривулька бідна», – назвав він мене. Сьогодні я не пішла до школи, чи прийде він? Я не можу жити, не бачачи його хоч один день:
«Я знаю: довго не страждати,
Земна кінчиться путь моя,
Та мушу вранці певність мати,
Що вас удень зустріну я...»
[Фрагмент поеми Алєксандра Пушкіна «Євгеній Онєгін» у перекладі Максима Рильського, авторка цитувала його мовою оригіналу]
Тепер я зовсім інакше сприймаю художні твори. Якщо раніше я отримувала тільки задоволення і багато було мені незрозуміло, дивно, то тепер зовсім інші. Я читаю й переживаю, іноді до жаху бачу схожість до своїх почуттів. Мені вартує великих зусиль не заплакати...
Так, я дуже хочу що-небудь написати. Навіть намітила маленький план, щоправда усно. І укр[аїнською] мовою. Здається мені, що моя темка краще звучатиме укр[аїнською]. Спробую.
(Вікторія Колосова, Київський щоденник. 1940–1945, упорядники Олеся Лазаренко й Андрій Портнов (Харків: ТОВ «Видавництво “Права людини”», 2021), с. 68–69. Переклад з російської)
