![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Зі щоденника Альбера Камю (1913–1960), французького письменника та філософа:
Зранку виїзд у Спарту під сонцем, що вже лякає. Широкі долини, кожна зі своїм царством олив і гордих кипарисів, сухі гори, де-не-де якесь село, Греція тут безлюдна. Полями блукають тільки отари овець, пофарбованих у рожеве, зелене й червоне. На рівнині Евротаса – Спарта під засніженим Тайгетом простягнула свої помаранчеві сади, і їхній густий аромат нас уже більше не покидає. Над руїнами Містри кружляють горлиці. Тихий монастир з побіленими вапном стінами вдивляється в обширну лаконійську долину з кругленькими й рівномірно посадженими оливами, що тремтять під невтомним сонцем.
Назад їдемо на Нафпліон, його затоку, бачимо вдалечині острови й гори. Зустріч у Аргосі з молодими археологами, що ведуть тут розкопки. Те саме враження, що й від маленької групи архітекторів, які перебудовують Орлеанвіль і живуть там своєю спільнотою. Я завжди почувався щасливим і умиротвореним тільки в якійсь професії, в роботі, яку виконуєш разом із іншими людьми, котрих я можу любити. У мене немає професії, а є лише покликання. І працюю я на самоті. Я маю миритися з цим і лише намагатися бути гідним цього, але зараз я б таке про себе не сказав. Але я не можу не піддаватися сумним почуттям, дивлячись на цих щасливих людей і на те, що вони роблять.
Ми повертаємось у Мікени; сонце сідає в ту мить, коли ми виїжджаємо на найвищу терасу. Між крутими піками, що височіють над нею, легкою ходою пропливає прозорий місяць. А просто перед нами вже потемніла рівнина тягнеться вздовж синіх гір Аргосу до світлішого моря праворуч від нас. Простір перед очима неосяжний, тиша настільки абсолютна, що й ноги вибачаються, коли з-під них викотиться камінець. Десь далеко відсапується поїзд, віслюк у полі жалібно голосить, і його чути аж тут, дзвякання гуртів худоби спускається схилами вниз із шумом води. Пейзаж дикий і ніжний, пречудовий. По вже розквітлих маках вітерець в’ється, не відриваючись від землі. Найгарніший у світі вечір потихеньку лягає на мікенських левів. Гори потроху темніють, і ось уже десять хребтів, що стеляться до горизонту, перетворюються на суцільну синю пару. Таки варто було приїхати сюди зі свого далеку, щоб відчути собою цей шматок вічності. Після цього все решта вже не має значення.
(Альбер Камю, Щоденники, переклад з французької Євгена Марічева (Харків: Фоліо, 2021), с. 425–426)
Зранку виїзд у Спарту під сонцем, що вже лякає. Широкі долини, кожна зі своїм царством олив і гордих кипарисів, сухі гори, де-не-де якесь село, Греція тут безлюдна. Полями блукають тільки отари овець, пофарбованих у рожеве, зелене й червоне. На рівнині Евротаса – Спарта під засніженим Тайгетом простягнула свої помаранчеві сади, і їхній густий аромат нас уже більше не покидає. Над руїнами Містри кружляють горлиці. Тихий монастир з побіленими вапном стінами вдивляється в обширну лаконійську долину з кругленькими й рівномірно посадженими оливами, що тремтять під невтомним сонцем.
Назад їдемо на Нафпліон, його затоку, бачимо вдалечині острови й гори. Зустріч у Аргосі з молодими археологами, що ведуть тут розкопки. Те саме враження, що й від маленької групи архітекторів, які перебудовують Орлеанвіль і живуть там своєю спільнотою. Я завжди почувався щасливим і умиротвореним тільки в якійсь професії, в роботі, яку виконуєш разом із іншими людьми, котрих я можу любити. У мене немає професії, а є лише покликання. І працюю я на самоті. Я маю миритися з цим і лише намагатися бути гідним цього, але зараз я б таке про себе не сказав. Але я не можу не піддаватися сумним почуттям, дивлячись на цих щасливих людей і на те, що вони роблять.
Ми повертаємось у Мікени; сонце сідає в ту мить, коли ми виїжджаємо на найвищу терасу. Між крутими піками, що височіють над нею, легкою ходою пропливає прозорий місяць. А просто перед нами вже потемніла рівнина тягнеться вздовж синіх гір Аргосу до світлішого моря праворуч від нас. Простір перед очима неосяжний, тиша настільки абсолютна, що й ноги вибачаються, коли з-під них викотиться камінець. Десь далеко відсапується поїзд, віслюк у полі жалібно голосить, і його чути аж тут, дзвякання гуртів худоби спускається схилами вниз із шумом води. Пейзаж дикий і ніжний, пречудовий. По вже розквітлих маках вітерець в’ється, не відриваючись від землі. Найгарніший у світі вечір потихеньку лягає на мікенських левів. Гори потроху темніють, і ось уже десять хребтів, що стеляться до горизонту, перетворюються на суцільну синю пару. Таки варто було приїхати сюди зі свого далеку, щоб відчути собою цей шматок вічності. Після цього все решта вже не має значення.
(Альбер Камю, Щоденники, переклад з французької Євгена Марічева (Харків: Фоліо, 2021), с. 425–426)
