![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
assassins_cloakЗі щоденника Степана Венгриновича (1897–1954), українського письменника, греко-католицького священника, у листопаді 1919 р. – підхорунжого Української Галицької армії, який перебував у селі Стрільчинці тепер Вінницького району Вінницької області:
Сніг з дощем січе... Під ногами болото... Найрадше сиди в хаті, а сидіти скучно. Моя кватира над самим Бугом. Станеш на порозі, бачиш широку ріку, наче Сян у Перемишлі, рибаки їздять маленькими човнами, пором гойдається на линві. Перевізник скрився у будинку.
Так тягне злетіти в долину – на ріку...
Сказав я свому товаришеві – хорунжому, щоб зголосив мому командантові-четареві, що я не прийду скоро, бо щось нездоров, а сам узяв палицю, збіг у долину над Буг.
Пливе в долині, по обох берегах скали – наче в мене на полонинах. Я скакав з каміння на камінь... здавалось мені, що я в себе, у своїх горах... десь під полонинами... в «Білому потоці».
Оглядав каменеломи, перші, які побачив тут на Україні.
Надїхало трьох їздців на конях, почали кликати пором на цей бік. Я пізнав підстаршин з другої батерії, моїх добрих знайомих. Підійшов до них. Вони вибрались на другу сторону Буга по пашу для коней.
– Таж тут Денікін на тамтому боці. Розброїть вас, забере коні, – жартував я.
Пором поволи відїхав. Но, бувайте здорові, хто зна, чи ще побачимось, і від’їхали... ще довго махали руками з порому – пращались наче на віки...
Я пішов дальше понад воду.
Вчора чути було сильну канонаду десь на залізничому торі в стороні Жмеринки.
Це Денікін Петлюрівців бє...
Серце стискає якийсь жаль... вониж мої браття...
Галичани мають «завішення оружа» з Денікіном, ведуться в Немирові переговори... Ми сидимо собі спокійно за Бугом – Денікін по другому боці... він до нас не переходить, ми до нього ні... спочиваємо – з Петлюрою Денікін не хоче переговорювати, зове його «большевиком другого сорта».
Ми не бємось, зате всі сили післав Денікін на Петлюру... й ось тепер гремлять гармати...
Жаль слухати цього громоту.
Тамжеж наші Січові Стрільці, там також Галичани, Чмола, Маренін, Харамбура... це їх так бють денікінські стрільна...
Щось шепче до уха: Ви зрадники. Ви зрадили – продали своїх братів. Ви замирились – зложили зброю, щоб лекше було Денікінові розбити тамтих.
Чиж варто було тільки часу боротись, щоб тепер цю грижу, чи неспокій совісти відчувати... щоб з пятном зради на чолі вертати до рідного порога...
Гармати гремлять... рвуться кулі над головами братів... а ми сидимо.
Як терплять тамті на цю одну згадку, що ми кинули їх тепер у найтяжчій хвилі.
А чи був який інший вихід із цього положення?
Чи мусіли ми злучитись з Денікіном? Чи мусіли Петлюру покинути? Не знаю. Не мені це знати... Мені лиш одно вільно: відчувати дивну – неясну грижу совісти... щось наче встид – ганьбу.
Гармати гремлять...
