assassins_cloak | Entries tagged with блажкевич

Зі щоденника Іванни Блажкевич (1886–1977), української письменниці та громадської діячки, у 1915 р. – мешканки с. Залуква біля Галича, дружини директора місцевої школи:

Кінчила я сьогодні земляні роботи в городі. Нові «гості» зі школи щораз нав’язували зі мною розмову на різні теми. Безконечно вихваляють переді мною царські порядки в Росії. Представляють в рожевих красках, як гарно під «батюшкою царем» живеться всім народам.

Відповідаю їм словами Шевченка: «Від молдаванина до фіна на всіх язиках все мовчить бо... благоденствує».

Запримічую, що в часі тих усних перепалок між мною і льотчиками, під час котрих вони оточували мене тісним колом, один з них, гарно збудований мужчина з виразистим «хахлацьким» лицем, ніколи не відзивається. Але не спускає з мене ока і ловить кожне моє слово. Одного разу забагато було мені перехвалок московських та й кажу одверто: «Яка ж то ваша “свобода”, якщо 30 000 000 українців не мають ні своєї школи, ні преси?». Та й звертаюся прямо до мовчазного солдата, кажу: «А ти, земляче, чому не обізвешся ні словом мені на підмогу?». Почервонів запитаний: «По чьом узналі, что я зємляк?» – питається мене. «По тім, – кажу, – що мовчиш завзято. Боїшся висказати свою думку в присутності товаришів, які так славлять “свободу”». Виявилося, що мої здогади були слушні. Мовчазний солдат – дійсно був земляком. Свідомий українець, Тихон Дубниченко, родом з Іванівки Воронезької губернії. Шістнадцятилітнім хлопцем попав у Петербург, відтак довший час служив при царській гвардії завдяки сильній будові тіла. Однак не вирікся свого і почував себе не «малоросом», але українцем.

Опісля він заходив до нас частіше. Брав від мене українські книжки. Втішився дуже «Кобзарем» видання галицької «Просвіти», бо досі читав Тарасові твори позчеркувані російською цензурою.

Приємно не раз бачити, як гуртки льотчиків-москалів цілими днями луплять в карти, а земляк, заховавшись у бур'янах, зачитався в народнім евангелію Шевченкових творів.

Часом заводиться і між самими льотчиками гарячий диспут на різні теми. Відчувається революційна нотка. Порівнюють відносини, в яких живуть люди в Австрії, з російським режимом, що його тепер зовсім інакше висвітлюють. Але як тільки настрій диспутуючих розгорячиться, очі запалають вогнем невдоволення, а рум’янець бунту облиє їм щоки і щораз то палкіші слова падуть, тоді завжди один з них виступає з пропозицією хорального співу. Роздасть голоси, і сильний мужеський хор співає пісню за піснею, переладовуючи в їх звуки чуття, що заворушились в душі в часі диспуту. Маю враження, що цей провідник хору свідомо і планово примінює свою музичну рецепту, як лік для успокоєння гарячих умів.

(Іванна Блажкевич, Жінка на бойовій лінії: спогади, щоденник (Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2017), с. 81–82)

Зі щоденника Іванни Блажкевич (1886–1977), української письменниці та громадської діячки, у грудні 1914 р. – мешканки с. Залуква біля Галича, дружини директора місцевої школи:

Зі спокоєм розповідають батенько, як довелося їм бачити всі будинки в огні і пасіку, зруйновану варварською рукою. Лиш згадка про знищення кооперативи надто болюча для них, і я розумію це. Кооператива – це було втілення мрії цілого їх життя. В неї вклали вони не тільки працю, але й свою душу. Кооператива була немов частинкою їх власного «Я». І тому руїна кооперативи боліла їх глибше, чим руїна власного майна. Розказують, як москалі шукали за ними. Як їм довелося втікати в дрантивім перебранні. Як по шию у воді Стрипу перебрели. Як у голоді укривалися на Млинці, опісля в Драганівці і Димарочу. До кого не зайшли, всі боялися дати їм прихист, аж добилися до Збаража і там на Залужку, в брата своєї жінки, перебули безпечно неспокійний час. Я небагато почула від батенька про ті всі їх пригоди. Така вже в нас була домашня поведінка. Батенько, овдовівши, зісталися з нами малими «шкрабами» і так звикли до цього, що не мали з ким вдома поговорити, хоч ми і зросли, і вже своїх дітей виховували, для батька все-таки були немов дурниками, з якими нема що про важніші діла говорити. От тому зараз, як тільки батенько пішли на приходство, поспішила я за ними, щоб мати нагоду почути їх живе оповідання, за яке старенькі були все люблені в товаристві. Нині поїхали до Станиславова, щоб навідатися до старшої доньки Грушкевичевої.

(Іванна Блажкевич, Жінка на бойовій лінії: спогади, щоденник (Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2017), с. 54)

Зі щоденника Іванни Блажкевич (1886–1977), української письменниці та громадської діячки, у 1918 р. – мешканки с. Залуква біля Галича, дружини директора місцевої школи:

Часто мені доводиться підіймати в банку гроші, призначені на допомогу для наших сіл, яку тепер вже звичайно розділяємо готівкою. Буває близько 100 000 корон. Це значить кілька кілограмів паперу. Хоч у мішок бери. Зазвичай складаю пакети банкнот у старий кошик, або цератову торбу і, прикривши газеткою, непомітно транспортую, щоб ніхто не додумався, що везу більшу квоту грошей. А то про клопіт не тяжко. Оноді вертала я зі Станиславова вночі, бо поїзд запізнився. Іду з галицької станції близько 2 год. по півночі. Сама-одна. Лиш якийсь військовий чалапає в ту саму, що я, сторону.

Сказано: вовк вовка не боїться, а чоловік на самоті не має довір’я до незнайомого товариша. А ще як з грішми чужими йде...

Щоб перервати неприємне сам на сам, здоровлю вояка, питаю звідки й куди йде. Довідуюсь, що це гуцул з Жаб’я, вертаючи з відпустки, йде на станцію жандармерії у Викторові. Розговорились ми. Я й забула, що гроші несу. Зайшли ми так під школу в Залукві, жовнір зайшов переночувати в хату та й спав до ранку в канцелярії, а я ока не зажмурила зі страху про гроші.

Дома застала я лист від німецького ветеринара Брізера, який в 1916 р. прирівнював українські пісні з «готентотськими», а тепер буяє по широких українських степах, наживаючись українським хлібом.

Про смерть фельдмаршала Айхорна пишуть часописи. Але мовчать про це, що взагалі німецьке військо топиться в українськім морю. Оповідав мені нині один німець, що на Україні двом-трьом німецьким жовнірам нема чого відлучатися від гурту, бо так їм «дядьки» спритно зроблять кінець, що слід за ними загине. Ніхто не взнає, де ділися. Певно, набридли «освободителі».

(Іванна Блажкевич, Жінка на бойовій лінії: спогади, щоденник (Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2017), с. 197–198)

Ілюстрація: Станіславів під час Першої світової війни, після бойових дій і руйнувань 1916 р.

Зі щоденника Іванни Блажкевич (1886–1977), української письменниці та громадської діячки, у 1916 р. – мешканки с. Залуква біля Галича, дружини директора місцевої школи:

Вчора дістала карточку від чоловіка, яка повинна мені була розраду подати по причині смерті коханої дитини. Про її смерть довідався тато аж в два місяці опісля.

Щоби якнайкраще стати при мені бодай карточкою, написав її по-німецьки, в надії, що скоріше перейде через цензуру, а йшла вона, однак, звичайних 6 тижнів і, «зацвенькавши» по-чужому, не заговорила до душі. Чомусь так сумно стало, як ніколи...

Хоч час зробив своє. Сила заняття: наука і праця в читальні, а тепер ще в городі і в пасіці мусила принести забуття. Фізичне змучення дає спокійний сон, а це кріпить силу. Карточки від чоловіка додатково заохочують мене до праці, а вслід за тим поринаю в ній цілою душею.

Просить чоловік, щоб писати йому про школу. Банує за своїм улюбленим верстатом праці, в якому щиро трудився, не за гроші, а за совість. Але що ж йому писати. Як у цій школі стільки від науки, що кіт наплакав. Не раз і до десятої години дітвора сама пустує, а опісля, як учителька прийде, йде все темпом стрілецької молитви: «Отченаш, хліб наш насущний дай нам днесь, думам нашим, амінь». Одна Галька Сембратович совісно виконує великі обов’язки вчительки.

Приблукуються і давніші картки від чоловіка. Безмежна віддаль, яка лягла між нами, спричинює, що не раз на вислану картку наспіє відповідь за якого півроку.

І ось моя Любочка п’ятий місяць в ямці, а тут приходить карточка, в якій тато просить, щоб його донцю рятувати як змога, бо йому дуже було б жаль, якщо вона померла б.

Білизну я вислала ще восени, а чоловік даром вижидає посилки...

18 лютня була в Катта-Кургані місія шведського Червоного Хреста. Пише чоловік, що полонені, мов діти, раділи отриманими через цю місію дарунками. Чоловік дістав черевики, коц, пару білизни і прибори до їди. Австрійські старшини скаржилися перед розділюючою сестрою Червоного Хреста, що управа табору полонених змушує їх разом з іншими ховати тіла померлих полонених.

«Як то, панове, – каже їм шведська сестриця, – то вам так тяжко віддати товаришам цю останню прислугу?»

Мовчки прийняли офіцери цей делікатний заміт – відповідь на свою скаргу.

(Іванна Блажкевич, Жінка на бойовій лінії: спогади, щоденник (Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2017), с. 112–113)

Ілюстрація: Іванна Блажкевич з сином Богданом, червень 1918 р.

Зі щоденника Іванни Блажкевич (1886–1977), української письменниці та громадської діячки, у 1915 р. – мешканки с. Залуква біля Галича, дружини директора місцевої школи, який був мобілізований до австро-угорської армії і потрапив у російський полон:

Наступає свято. Ой тяжко його в цьому році зустрічати. Дуже тяжко. Нам ще гарно живеться, але тим, де бої йдуть... Страшних вісток, що надходять із сіл, які були безпосереднім тереном битви, годі переказати. Бувають часті випадки божевілля на вид страшних воєнних картин, які нам все ще лише видумкою здаються. А скільки вже молодої сили пішло на погній святої землиці... За що? За яке? Чи виросте з пролитої ними крові Воля для всіх народів? А між ними, дасть Бог, і наша Україна скінчить свою муку і в наше віконце засвітить теж сонічко Волі...

Святий вечір... Спомини так самі притьмом у душу пруть. Від наймолодших літ нагадується щорічне Різдво.

Пораюся по хаті, щоб якнайменше думати. Втім, стукання в двері – і на порозі стає вояк в австрійському однострою. Стрепенуло мною. Вся душа ввійшла в очі. Дивлюся на гостя і шукаю в його зарослім бородою обличчю знайомих рис. Ні! Лице зовсім чуже. За хвилю вияснюється непорозуміння. Прибувший – це якийсь службовик зі Станиславова, взятий в полон під Перемишлем разом з раненим учителем Сератовичем, родом із Залукви. Думаючи, що в школі мешкає жінка Сератовича, прийшов, щоб їй вістку про мужа подати.

Прошу його в хату, бо дуже змучений. Жадібно п’є подане молоко і розказує батькам полеглого під Перемишлем Л[исака] подробиці його смерті. Не дають договорити. «А гроші лишив?» – питають настирливо. Це їх питання супроти величі смерті таке низьке, таке грубе, що мені соромно було, особливо за матір полеглого. Перекусивши, відійшов мій гість.

Смеркається. Боюся прямо цього вечора, вечері і всіх святвечірніх споминів. В часі війни повинні бути всі свята знесені, просто заказані, бо без потреби рвуть душу, стискають серце. Я сама була б нічим не вирізнила нинішнього вечора від повседневного, але все ще сподівалась, що ось-ось батенько над’їдуть з Денисова, куди кілька днів тому поїхали саньми. Тепер вже годі цофнутися. Малий Богдан заглядає за зіркою, помагає стіл накривати. Няня Ганя вносить сіно, вчить Богдана кудкудакати. Для татуся теж чомусь накриваю. Він, живий чи мертвий, певно нині з нами. А Богдан, мов би з чиєї намови, взяв татову світлину, ходить з нею по хаті і лепече: «Тусьо йде, йде, йде»... Опісля на стіл поставив, коло зладженого накриття.

Ми сіли до традиційного борщу. Втім дзвінки дали знати про повернення батенька. Приїхали обсніжені, перемерзлі. Вчинився в хаті гамір, та й прогнав примари споминів кращого минулого. Сіли ми вечеряти. Страва все-таки не йде в горло. Звузився, скорчив стравохід. Насилу борюся з собою. В душі зривається якийсь страшний бунт проти потоптання величі нинішнього свята, коли-то співається про «мир на землі». На щастя, входить хтось чужий. Це тутешній гімназист Мирон приносить мені лист від вуйків з Тернополя. Видко, їх любов до мене, їх сильні бажання стати при мені сьогодні – спричинили, що мимо неналаднання поштового руху, лист прийшов якраз в хвилю, коли бодрість моя захиталася, коли я ось-ось була близька безпомічного ридання. Читаю дорогий листочок і вертаю до рівноваги. Силою волі змусила себе навіть колядувати.

(Іванна Блажкевич, Жінка на бойовій лінії: спогади, щоденник (Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2017), с. 55–56)