![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
assassins_cloakЗі щоденника Володимира Короленка (1853–1921), російського письменника та журналіста українського походження, у 1919 р. – мешканця Полтави:
Ніч минула спокійно. Тривога наче вляглася. Кажуть, що Кобеляки, захоплені Григор’євим, взято назад. Попри неприхильність до більшовиків – навіть «буржуазні» верстви населення бажають успіху у відбитті Григор’єва, за винятком, утім, елементів чорносотенних, які нічого не мають проти єврейського погрому. Надвечір, однак, знову тривога. Кажуть, на місто йдуть диканьці. Це дружина, яка певний час складала «анархістський полк» (на знамені: «Смерть жидам і буржуям!»). Потім, коли його захотіли відправити на фронт, – весь полк дезертував, якийсь час загрожував місту. Тепер знову. Але здається, це дрібниці.
Третього дня я пішов з онучкою прогулятися. Вона дуже любить ходити до Миколаївської церкви і видиратися на дзвіницю. Цього разу ми побачили веселі громади діточок, які піднімалися сходами вгору. Мою Сонічку так і потягнуло за ними. Заходимо. Діти сидять на партах у капличці, зверненій у клас закону Божого. Я ледве встигаю відірвати Сонічку від одвірка. Вона так і прилипла до нього, жадібно дивлячись на дітвору. Я все-таки відводжу її і на сходах зустрічаю священника. Він іде, оточений юрмою дівчат і хлопчиків. Вітаємось, і він зупиняється, щоби поговорити зі мною. Це класи закону Божого, вигнаного з гімназій і шкіл.
– Оголошуючи про ці уроки, – каже священник, – ми дуже боялись: раптом ніхто не прийде. Виявилося, навпаки – бажаючих багато. А ще не всі знають: у газетах повідомити не можна було... газети тільки більшовицькі.
Взагалі «гоніння на віру» дуже непопулярне. Результати зворотні: церкви повні, тих, що сповідалися перед Великоднем, небувало багато. Самі священники підтягнулися: з’явилася ревність до гнаної ідеї.
Прощаємося. Священник пожвавлений, привітно вітається з новими групами дітей, які підходять, і йде догори. Ми спускаємося донизу і сходимо за церквою в городи. Там у саді Любошинської триває робота: на вирубках обробляється земля під городи. Працює переважно молодь, є гімназисти і гімназистки.
Біля переходу через струмочок зустрічаємо групу з 5–6 осіб такої молоді. Я запитую про дорогу. Мені показують, де зручно перейти з дитиною струмок. Один гімназист, зовсім хлопчик, років 16-ти, підходить до мене і каже:
– Дозвольте вам подякувати. Я – Івакін, був заарештований чрезвичайкою. Ви і Параскевія Семенівна за мене клопоталися.
Згадую. Справді, серед заарештованих малолітніх був Івакін, затриманий за «антисемітську агітацію».
– Який же злочин ви вчинили?
Хлопчик пожвавлюється.
– Бачите-но! Це за доносом одного товариша. Нам заборонили вчити закон Божий. А євреям читають священну історію. Це несправедливо! У нас вийшла суперечка. Я кажу, – якщо їм можна, то й ми хочемо. А якщо нам не можна, то і їм не треба... Ну, посперечались. Один і доніс...
– Що ж? Ви казали, що треба «бити жидів». Це недобре.
– Звичайно, недобре. Але я нічого подібного не казав. Абсолютно! Але ж несправедливо, щоб нам забороняли те, що їм дозволяють. Ми хочемо, щоб і нам викладали закон Божий. Або вже не треба нікому!
Що це за історія, – я достоту дізнатися ще не встиг. Цікаво, однак, що тут результати гоніння протилежні цілям. І безсумнівно, що співчуття до «гнаної віри», яке пробуджується, – це те саме почуття, яке колись надихало і наше покоління, тільки в іншому напрямку.
У деяких селах населення примушує вчителів знову вішати у школах ікони, які повиносили «за наказом начальства». Червоноармійці, проїжджаючи повз церкви, часто хрестяться. Взагалі – народ не так уже легко зрікається по декрету своєї віри...
