assassins_cloak | Entries tagged with 1977

Зі щоденника Марти Тарнавської (1930–2021), українсько-американської поетеси та перекладачки, у 1977 р. – співробітниці Правничої бібліотеки Пенсільванського університету у Філадельфії:

Календар мій такий активний, що ніколи робити записки. 2 червня їздили ми з Максимом автом на Маркову ґрадуацію до Нью Йорку. Там вже була теж Ія – отже вшанували ми це свято втрійку. Церемонія відбулася під відкритим небом у Washington Square Park – найліпше враження на мене зробило випущення білих бальонів – промовляв колишній attorney-general Levy. Розчарувало мене те, що NYU не вважає за відповідне подавати списки ґрадуантів у програмі, отже все мало дуже «depersonalized» характер – не дивуюся, що Марко взагалі не хотів був брати участи в цьому святі. Деякі молодші його колеги із School of the Arts – здається актори із драматичної школи, занадто теж «богемічно» поводилися на самому святі – не лиш попивали, але навіть курили маруану – і то зараз поруч мене. Найгірше, що поводилися так голосно, що я насправді навіть добре не чула промов.

3 червня я мала доповідь про «Попелюшку» в Руслані. Було понад 50 осіб на доповіді й обіді. Сам мій виступ пройшов досить добре (сьогодні отримала листа від Коровицького з ґратуляціями за «блискучу доповідь»), але з дискусії я не була задоволена. Трошки вивела мене з рівноваги Оксана Керч своїми намаганнями зводити все до примітивного бандерівського рівеня («жиди опанували українські журнали», «Ґомбровіч – відомий гомосексуаліст», ітд.) – Я була трохи втомлена дуже активним днем на роботі і думаю, що ця моя втома трохи й заважила на тому, що я не надала дискусії відповідного «esprit» (Як це мені, думаю, дуже добре вдалося в Нью Йорку).

В неділю я мала дижур у Пластовій Бібліотеці – разом з Людою. В понеділок увечорі – знову повторення моєї гутірки – тим разом на запрошення 43. відділу СУА. Я тут доповіді не читала, – а тільки у скороченні переказала головні свої тези. Це було добре рішення: дискусія була жвава і навіть хто зна, чи не дасть позитивних наслідків. (Я запропонувала, щоб відділ встановив при «Нашому Житті» літературну щорічну нагороду і пані дуже позитивно сприйняли цю пропозицію).

В середу 8 червня Остап, Максим і я зустрілися після праці у Wanamaker-a, щоб купити дещо Максимові і нам лямпу до вітальні. Максимові купили тренчкот та черевики (тішився хлопець – це йому вже на виїзд, а він починає оцінювати такі видатки на понад 100 дол). Лямпу, яку я вибрала попереднього дня, вже продали (була на випродажі). Це конечне купно, бо воно нам кожного дня потрібне, а до цієї лямпи ми не маємо щастя: вже було раз купили одну, а потім нас повідомили, що фабрика ці лямпи перестала продукувати! – Максим поїхав із закупів додому, а нас з Остапом вислав до кіна (після спільної вечері у Crystal Room). Бачили Sting – гарно зроблений, дотепний фільм, майже пародія.

В четвер, тобто вчора, була робоча збірка для каталогування книжок у хаті Ані Максимович. Не знаю, як вона дасть собі раду із веденням бібліотеки – з усієї нашої управи в неї найменші дані бути каталогером – но але може трохи підівчиться, має добру волю, а це головне.

Тато був у шпиталі лиш пару днів. Бере сильнішу дозу квінідін, але якщо це не поможе унормувати серце на довшу мету, то – казав Яримович – що треба буде може навіть дати «pacemaker».

***

Я почала сьогодні читати «Брати Карамазови». Як воно не дивно, але я читаю цю річ уперше. Взагалі моє знайомство з російською літературою дуже поверховне і для цього є дві причини. По перше, в оригіналі читати мені трохи труднувато (пробувала читати Пастернакового Доктора Живаго в оригіналі і в половині кинула) – а не хочеться мені братись за англійські переклади, такі далекі від оригіналу. Колись, правда, я читала Гоголя в німецькій мові – але тепер мені такі комбінації не надто приманні. Найкраще було б читати російську белетристику в українських перекладах, а їх я замолоду мало зустрічала. По друге, є в мене якийсь підсвідомий анти-російський шовінізм, що я його раціонально стараюся поборювати. З цієї самої причини я чомусь не можу себе наломити, щоб взяти напр. курс російської мови. Колись можливо мені треба таки буде взятися за маґістерку із слявістики – а тоді російської мови мені ніяк обійти. В мене така, мовляв, логіка: стільки українців вже говорить по російськи, чи треба ще й мені? Але після моєї подорожі в Україну я почала думати трохи інакше – може бути, що колись із рідним народом треба буде порозуміватись по російськи.

Достоєвського читала досі тільки «Вину і кару». І це було давно. «Братів Карамазових» тількищо почала. Переклад український Ф. Гавриша і я маю колосальну приємність не тільки від самого автора, який задивляюче модерний, немов би наш сучасник (укр. літературна проза, за малими вийнятками, ще до цього степеня модернізму не дійшла!) – але теж від занурення в українську мову – що з нею так рідко тепер зустрічаюся, зокрема у добрій белетристиці. Це немов освіжуюча купіль!

(Марта Тарнавська, Життя на бігу. Щоденник, 1976–2017. https://tarnawsky.artsci.utoronto.ca/elul/MOSTY/tarnawsky.net/Diary/1977.html)

Зі щоденника Мар’яна Брандиса (1912–1998), польського письменника і перекладача, у 1977 р. – мешканця Варшави:

І що їм з того, що нас підслуховують. У них все одно нема стільки сил і грошей, щоби встановити апаратуру у всіх будинках, де їх ненавидять. Якби були дрібку розумніші й не такі лякливі, то слухали би нас, а не підслуховували. І Польщі, і соціалізму з певністю від цього було би краще.

Візит Казіка і Марисі. Обоє в хорошій формі. Казік стурбований відповідями депутатів на нашого листа. Особливо неприємною відповіддю знову вирізнився професор Ян Щепанський. Він відбувся твердженням, що «не довіряє людям, які міняють погляди». Казік на це: «Люди поділяються на тих, що міняють погляди, і тих, що міняють квартири». Бо власне професор Щепанський недавно переїхав до нового, великого помешкання.

Галіна повернулася з Лясок. Пожвавішала і чудово виглядає. Розповідає про різні поточні справи. Схоже, що в КОРі відбуваються якісь бродіння. Причиною цього головно затятий «хадек» [християнський демократ], старий адвокат Качоровський, якого нещодавно включили до комітету на прохання адвоката Сіли-Новіцького. Вони з Зємбіцьким об’єдналися і спільно обплутали благочестивого дідуся, ксьондза Зєю. Постійно хочуть писати якісь декларації, відмежовуючись від масонерії і «єврокомуністичної політики» Куроня. В розмовах з ними Куронь зриває собі голос. Хороша це тріщина для провокацій.

(Marian Brandys, Dziennik: 1976–1977 (Warszawa: Iskry, 1996), s. 117–118. Переклад з польської)

Ілюстрація: першотравнева демонстрація 1977 р. у Варшаві. Напис на транспаранті: «Збільшуємо поголів’я худоби». Фото Кріса Ніденталя.

Зі щоденника Семена Ляшенка (бл. 1905 – після 1982), уродженця сучасної Запорізької області, у 1977 р. – мешканця Ноттінґема:

Сьогодні у 7-й год. вечера робив прогулянку центром Нотінгаму. Людей дуже мало. Це тому, що час латинських різдвяних свят. Бачу біля великої крамниці Дебінгам (жидівська) п’ятеро людей стоять біля дверей у черзі. Це значить завтра 28 грудня ця крамниця буде продавати деякі речи по зниженим цінам. Тут коротко подам, як комерсанти організовують самі великі черги: Ціни відомі скажемо 200–300 фунтів за якусь річ. Таких речей вони виберуть кожну окремо 5–6 та поставлять на вікні як вітрину з ціною 50–60 фунтів. Поза цими речами других є ще багато, але там уже ціна знижується часом половину. Таким родом люди приходять завчасно, а ось може випаде для мене «щасливка».

Це так буває не в одній крамниці. Ця крамниця відчинеться 28 грудня у 9-й год. ранку. Але там уже буде черга якихсь 200 людей. Але це треба пробути цілу ніч у черзі. Коли я подивився, то побачив: Три особи сиділи на своїх власних легеньких кріслах, які вони принесли з дому, щоб не стояти цілу ніч на ногах. Вони правда є такі, що міняються. Дві сестри. Одна стоїть до 2-ї год. ранку, а потім приходе їй на зміну друга сестра, або скажемо, чоловік і жінка. Звечера стоїть чоловік, а в 2-й год. ранку приходе його підміне дружина, а чоловік іде до дому, а тоді вже в указану пору йде на працю (якщо він працює).

Бачу дві індійки, та одна білокура жінка. Індійки сиділи вже на принесених ними легеньких кріслах.

Подивився я на цих «бідних» та подумав: «Нема кому вас погнати звідсіля, щоб ви ні самі не мучилися, ні других заводили в цей блуд». Щоб дійсно це була така крайність, ну то вже було б простимо, а то щодня в кожній крамниці хоч ти возом купляй, тобі ніхто нічого не скаже, а навпаки, таких відвідувачив будуть в крамниці вітати.

Коли я прийшов до дому та сказав моїй Дружині про це, то оказалось, що Дружина будучи дома, більше бачила за мене. Бо в новостях вечирніх показували по телевізії, що саме там в Лондоні були вже великі черги, які чекали на завтрашній день 28 грудня.

Тоді я сказав для Дружини так: «Це є дуже й дуже корисна пропаганда для Сов. Союза, що англійці висвітлюють великі черги, а чому це такі великі черги, совіти цього не скажуть своєму населенню. Скажуть, що в Англії всього не хватає для населення. Як їжі, також і одягу».

Я тільки скажу, що міжду капиталістичними «акулами» та Сов. Союзом є така, і то велика ріжниця. В Совітів там все «давали». І оте «давали» привезли його й за кордон. В Совітів як хтось щось купив і несе це що люди бачать, то ніхто не питав, що де ви бабо, тітко чи ще якось там називали, купили? Ні. Тільки питають, а де давали штани, кухвайку, цеберки і т. п. Ніхто не питає, що де продавали, а тільки «давали».

Тут в Англії навпаки. Нікому нічого ці капиталісти не дають, а тільки продають. Сміються з того, що там в совітів «давали». Сміються й тепер тут з того «давали».

(Семен Ляшенко, Щоденник 1977–1979 (Нотінгам: Видано автором, 1979), с. 204)

Ілюстрація: ноттінґемський універмаг «Jessop & Son» переїжджає до щойно відкритого торговельного центру, листопад 1972 р.

Зі щоденника Леоніда (Леся) Танюка (1938–2016), українського театрального режисера, громадського і політичного діяча, у 1977 р. – мешканця Москви:

Хоч, за висловом поета, наша планета не дуже обладнана для сміху, веселе людство казиться у Всесвітній День Дурня. Мені вже було кілька незворушних дзвоників, і Вовка Загоруйко пробував говорити чужим голосом, і станіславці на чолі з Лідою Савченко повідомили, що до них призначений головним режисером Сергій Юрський.

Між тим сьогодні ювілей. Ювілей найкращого першоквітневого розіграшу. Рівно двадцять років тому англійці бі-бі-сікнули фільм – геніальний. Зроблений під документальну стрічку аграрний фільм про вирощування макарон десь на межі Іспанії та Швейцарії. Показали кущі, обвішані достиглими макаронами, селяни зрізали їх з гілок, і дехто – їв, бо то вже були відварені макарони. Потім ішли дані про те, в якому кантоні урожай кращий, як довго агрономи виводили різні сорти, – зроблено було геніально. Я бачив цей фільмик десь у сімдесятих, в Домі кіно, на курсах (здається, так). Там був пост-скріптум, що люди різних континентів повірили в цю абракадабру і просили вислати насіння чи розсаду... Людині хочеться чуда, так уже її заплановано.

Я нікого не розігрував, бо мав репетицію в ЦДТ. Без оформлення і без костюмів, бо все це вже запаковано й у дорозі на Берлін. Правив Андросову його жахливу німецьку вимову; та й не розуміє він того, що визубрив – отож і самому незручно... Це мені слухати його не переносно, а як бідолашному німцеві?

Інше – відновлював первоначальність, причинність тих чи інших дій та рішень. Типова проблема для вистави, яка йде довго. Актор звикає до результату, начисто забуваючи, яким шляхом цей результат виник, який процес приводить до такого чи іншого рішення (трюку, мізансцени, метафори). Мотивація ж єдина, що протистоїть штампові результативізму. За десять днів від прем’єри вони всі постаріли, введено багато нових акторів. А проте якийсь дух поезії не вивітрився, вони його бережуть. Здалось мені сьогодні, що вистава ще може прожити років з п’ять.

Отож – день, хоч як там не лайся, гарний. Є між нами якась внутрішня домовленість, довіра, незгода з тим, що я змушений був їх залишити. При мені, каже Єлисеєва, репетиція іде відразу інакше. (А як би могло бути?).

Нелля на 9-ту ранку поїхала в якийсь інститут, за ліками для Річа. Привезла сто капсул левопи: ковтати, капсули розчиняються в шлунковому соці. Курс – місяць, тричі на день. Одночасно з левопою – аміналон і стугерон. (Їх дають людям, що пережили інсульт. Інтенсифікація відновлювальних процесів у корі головного мозку).

Драма Річика – для всіх нас не просто драма. У нього беззахисні й довірливі очі, він просить допомоги. З людиною легше, вона може пояснити, що і де болить, їй можна порадити те чи інше. А тут – очі в очі: питання.

Я взявся за ремонт, це мене завше врівноважує. Фарбував кухню й меншу кімнату, власне – був асистентом для Люсі. Але – і це вже моя самодіяльність – розпиляв непотрібну шафку й зробив Неллі письмовий стіл. Вийшло. Допомагав мені в цьому Лесик Зарецький, якого ми поклали спати на Оксанчиній тахті. А Оксану послали до Лєни, вона там ночувала – обидві малі були раді.

Отож Річ був дуже здивований. Він звик, укладаючись спати, перевірити, чи всі його вівці на місці. Порахує, тицьне носом – все гаразд: і лише після цього йде на свій килимок.

Лесик лежав на тахті, накрившись з головою, і про його зрості (під два метри) ноги малого Зарецького звисали з тахти, чого Річ не спостерігав, коли там спала Оксана. Річ підійшов до того місця, де, за його розрахунками, мала бути її голова, і почав «перевіряти»... Дійшовши до того місця, де мали кінчатися її ноги, він перелякано побачив, що там лежить щось зовсім не те. Він мотнув головою, ніби маючи звільнитися від туману, верескнув потихеньку – і знову пішов до голови. Повторивши свою «аналітику», він переконався, що діло тут нечисте. Після чого вийшов до сусідньої кімнати – тобто відійшов від небезпеки на поважну відстань – почав гавкати. Голосно й вимогливо. Забувши про хворобу. І про ніч.

Лесь збудився й довго не міг нічого зрозуміти. Я попросив його прибрати ноги до живота: смішно, але факт – як тільки-но Річ побачив, що «Оксана» «скоротилась» і перебуває в попередніх розмірах, він лизнув її (тобто Лесика) в руку й спокійно почалапав до свого килимка.

Сторож.

(Лесь Танюк, Твори. Щоденники без купюр, Т. 47, 1977 р. (січень-квітень), упорядкування Неллі Корнієнко, Оксани Танюк (Київ: Альтерпрес, 2019), с. 609–611)

Зі щоденника Василя Горбачука (1929–2013), українського мовознавця, у 1977 р. – доцента Слов'янського педагогічного інституту:

Безідейність. Оце недавно прочитав промову першої людини в республіці (та якої республіки!) – В. В. Щербицького на ХІІ з’їзді профспілок УРСР 3 березня 1977 р. А хоч би тобі одна якась свіжа думка! А хоч би одне живе слово! Кожен агітатор те саме говорить, у кожній газеті це пишеться. Ті самі штамповані, мільйони разів повторювані фрази, думки, поняття.

Микола розповів, що в Донецькому інституті (політехнічному) відбулися недавно комсомольські збори. Питання ставиться так: хто складе історію партії на три, той не радянський інженер. Навіть до нього пред’явлені претензії – чому склав історію партії (взимку) на добре, коли інші предмети на відмінно? Значить, не хоче вчити! Через суспільні дисципліни студентам нема часу на математику та інші спеціальні предмети. Масу матеріалу потрібно законспектувати. Просто жах!

(Василь Горбачук, Тридцять років на Донбасі, 1973–2004 рр. (щоденникові записи) (Слов’янськ: Друкарський двір, 2010), с. 52)

Ілюстрація: це не студенти Донецького політехнічного інституту у 1970-ті, а студенти його попередника, Донецького гірничого технікуму у 1920-ті, але нехай буде. Фотографія – живе втілення анекдоту з ключовою фразою «Третій ліворуч – товариш Хрущов», студент робітфаку технікуму Нікіта Хрущов справді сидить третім ліворуч.