assassins_cloak | Entries tagged with короленко

Зі щоденника Володимира Короленка (1853–1921), російського письменника та журналіста українського походження, у 1919 р. – мешканця Полтави:

Ніч минула спокійно. Тривога наче вляглася. Кажуть, що Кобеляки, захоплені Григор’євим, взято назад. Попри неприхильність до більшовиків – навіть «буржуазні» верстви населення бажають успіху у відбитті Григор’єва, за винятком, утім, елементів чорносотенних, які нічого не мають проти єврейського погрому. Надвечір, однак, знову тривога. Кажуть, на місто йдуть диканьці. Це дружина, яка певний час складала «анархістський полк» (на знамені: «Смерть жидам і буржуям!»). Потім, коли його захотіли відправити на фронт, – весь полк дезертував, якийсь час загрожував місту. Тепер знову. Але здається, це дрібниці.

Третього дня я пішов з онучкою прогулятися. Вона дуже любить ходити до Миколаївської церкви і видиратися на дзвіницю. Цього разу ми побачили веселі громади діточок, які піднімалися сходами вгору. Мою Сонічку так і потягнуло за ними. Заходимо. Діти сидять на партах у капличці, зверненій у клас закону Божого. Я ледве встигаю відірвати Сонічку від одвірка. Вона так і прилипла до нього, жадібно дивлячись на дітвору. Я все-таки відводжу її і на сходах зустрічаю священника. Він іде, оточений юрмою дівчат і хлопчиків. Вітаємось, і він зупиняється, щоби поговорити зі мною. Це класи закону Божого, вигнаного з гімназій і шкіл.

– Оголошуючи про ці уроки, – каже священник, – ми дуже боялись: раптом ніхто не прийде. Виявилося, навпаки – бажаючих багато. А ще не всі знають: у газетах повідомити не можна було... газети тільки більшовицькі.

Взагалі «гоніння на віру» дуже непопулярне. Результати зворотні: церкви повні, тих, що сповідалися перед Великоднем, небувало багато. Самі священники підтягнулися: з’явилася ревність до гнаної ідеї.

Прощаємося. Священник пожвавлений, привітно вітається з новими групами дітей, які підходять, і йде догори. Ми спускаємося донизу і сходимо за церквою в городи. Там у саді Любошинської триває робота: на вирубках обробляється земля під городи. Працює переважно молодь, є гімназисти і гімназистки.

Біля переходу через струмочок зустрічаємо групу з 5–6 осіб такої молоді. Я запитую про дорогу. Мені показують, де зручно перейти з дитиною струмок. Один гімназист, зовсім хлопчик, років 16-ти, підходить до мене і каже:

– Дозвольте вам подякувати. Я – Івакін, був заарештований чрезвичайкою. Ви і Параскевія Семенівна за мене клопоталися.

Згадую. Справді, серед заарештованих малолітніх був Івакін, затриманий за «антисемітську агітацію».

– Який же злочин ви вчинили?

Хлопчик пожвавлюється.

– Бачите-но! Це за доносом одного товариша. Нам заборонили вчити закон Божий. А євреям читають священну історію. Це несправедливо! У нас вийшла суперечка. Я кажу, – якщо їм можна, то й ми хочемо. А якщо нам не можна, то і їм не треба... Ну, посперечались. Один і доніс...

– Що ж? Ви казали, що треба «бити жидів». Це недобре.

– Звичайно, недобре. Але я нічого подібного не казав. Абсолютно! Але ж несправедливо, щоб нам забороняли те, що їм дозволяють. Ми хочемо, щоб і нам викладали закон Божий. Або вже не треба нікому!

Що це за історія, – я достоту дізнатися ще не встиг. Цікаво, однак, що тут результати гоніння протилежні цілям. І безсумнівно, що співчуття до «гнаної віри», яке пробуджується, – це те саме почуття, яке колись надихало і наше покоління, тільки в іншому напрямку.

У деяких селах населення примушує вчителів знову вішати у школах ікони, які повиносили «за наказом начальства». Червоноармійці, проїжджаючи повз церкви, часто хрестяться. Взагалі – народ не так уже легко зрікається по декрету своєї віри...

(Володимир Короленко, Щоденник (1917–1921). Листи з Полтави. Листування з М. Горьким. Котляревський і Мазепа, упорядкування, післямова і примітки Василя Яременка (Київ: Аконіт, 2011), с. 171–173. Переклад з російської)

Зі щоденника Володимира Короленка (1853–1921), російського письменника та журналіста українського походження, у 1917 р. – мешканця Полтави:

Отже, я розпочав з мокрого снігу вранці третього дня і відволікся.

Я хотів описати одну зустріч.

Пішов по сльоті прогулятися до міського саду. Там стоїть будівля колишнього літнього театру, перетвореного на цейхгауз. Біля будівлі на чатах солдатик. Стоїть на чатах – цей вираз тепер не підходить. Якось тижні 3 тому я підійшов до солдата, який сидів біля цієї ж будівлі на якихось дошках. Неподалік у кутку стояла рушниця. Виявилося – вартовий. Поставили його о 12 г. ночі. Я йшов о 12 г. дня. Його ще не змінили. Забули, мабуть. Втомився, голодний. Просив солдатика, який проходив повз, нагадати, але досі нікого нема... Я гуляв у саді. Коли йшов назад, солдат лежав на траві і, як видно, спав.

Я заглянув в обличчя. Той самий.

Тепер вартовий стоїть у будочці, біля воріт. Ця будочка була забита, але двері виламані. Солдат стоїть у дверях, здаля оглядаючи доручену його пильному нагляду будівлю. Втомлене, землисте обличчя, погаслий сумний погляд. Вираз добрий, привабливий. Рушниця стоїть у кутку біля стінки.

– Можна постояти з вами? (Дощ і сніг пішли сильніше.)

– Можна. – Він стає осторонь. Розмовляємо...

– Звідки?

– Уродженець Полтавщини, такого-то повіту. А жив у Болгарії... З батьком вийшов 12-ти років... Спочатку жили в Румунії, Тульча-місто. Потім подались у Констанцу, а потім стали жити під Варною. Підійшла війна. Пішов на службу... Болгари три рази вимагали в Комісію... Раз покликали. Ми кажемо: ми російські піддані. Вам служити не будемо. – А по чому живете? – По пашпорту... – Вдруге покликали, вже сердито говорять: мусите служити. Візьмемо. – Воля ваша, хош візьміть, хош ні. А служити вам не будемо. – Ну потім поїхав з батьком до консула. Спочатку не хотів відправити. Пашпорт прострочений. Ну, потім дав папір. Я і прийшов сюди. Так тут четвертий рік, в окопах був. Батько, жінка, діти, всі – там.

У голосі багато суму. В Тульчі трохи знав «російського доктора» [Василя Івановського, брата дружини В. Короленка]. Це нас зближує. Я ставлю питання:

– Не шкодуєте, що повернулися?

– А як же, коли на службу. Там теж воювали довелось би.

– Так там близько від своїх. На побування би можна. Може, там і краще.

Він задумується і каже:

– Як розповіси тут, як вони живуть, так усі кажуть: куди нам!

Мене тепер дуже цікавить питання: чи залишилося в серці руської простої людини поняття про батьківщину, чи більшовицька проповідь і війна встигла викорінити його без залишку. Та й чи була вона, чи те, що ми вважали раніше любов’ю до батьківщини, була проста інерція підпорядкування начальству.

– Так у чому ж справа? – продовжую я. – Чому повернулися?

Його печальні очі якось заглиблюються. Він дивиться мовчки на оголені дерева, на мокрий сніг, на брудну дощату будівлю цейхгауза і потім каже:

– Дядьки тут у мене. У одного п’ятеро синів на позиціях. У іншого троє. Мені братани... І так вийшло би, що я проти них ішов би штик у штик!..

Ось воно, думаю я. «Батьківщина» для нього – це отчина... Батькові брати, його братани... Недорозвинене ще поняття з родового побуту. Але, виявляється, я помилився. Щойно я подумав це, як поряд зі мною пролунав знову його голос:

– Хош би й не було братанів... Як же підеш проти своїх! Хош і давно на чужій стороні, а свої все-таки свої... Рука не здійметься... Так я... четвертий рік...

Я дивлюсь на знеможене обличчя, на зморшечки біля добрих, втомлених очей, і в нашій будці до часу встановлюється атмосфера розуміння і симпатії.

Я кладу руку на його погон і кажу:

– До побачення, брате... Бажаю вам пошвидше повернутися до своїх... Коли-небудь ця війна закінчиться...

– Давно би можна закінчити... Стояли ми на фронті в окопах... А «його» окопи близько. Зійдемося, бувало, розмовляємо. Думаєте: «він» хоче воювати. І він не хоче. Ми би, каже, давно «замирилися». Ваші не хочуть...

– Послухайте, – кажу я, – адже це ж хитрощі. Німець не хоче. Він багато захопив чужої землі...

– Ні, – каже він з переконанням. – Якби наші не стали тоді наступати, давно би ми вже уклали мир... окопний, солдатський... Треба було робити наступ... Чорта лисого!

Я вже відчуваю щось від «більшовизму», але це у нього таке глибоке і безпосереднє, що самою «агітацією» не поясниш. Я намагаюся пояснити просту річ, що коли б’ються двоє, то мир не залежить від бажання однієї сторони, нагадую про заклик нашої демократії... Але він наполягає на своєму вперто:

– Коли б не наступали під Тарнополем – тепер були б удома... А нащо було робити наступ?..

Я пояснюю: ми не самі. Поодинці німець побив би всіх. Слід було підтримати союзників. Якби солдати не відмовлялися...

– Нема чого винуватити солдатів, – каже він, і в голосі відчувається холодок. – Солдати захищаються... Як можна... Хто інший...

І він починає розповідати, і переді мною постає темний, похмурий, фантастичний клубок того настрою, в якому зав’язана вся психологія нашої анархії та нашої поразки...

В основі – похмуре минуле. Якийсь генерал на параді, «принародно», тобто перед фронтом, говорив офіцерам:

– Панове офіцери, майте увагу. «Він» більше цілить в офіцерів. Цього гною (показав на солдатів) у нас досить...

– Слухайте, – кажу я. – Та це, можливо, тільки розповіді...

Його очі знову якось заглиблюються, і з цієї глибини пробивається вогник...

– Які ж розповіді. Принародно. Не один я чув. І інші... Це як нам було?.. На смерть іти. Гною, каже, жаліти нічого.

Він називає прізвище цього командира, але я, на жаль, його забув. Чи могло це бути на початку війни? Я не впевнений, що це було, але що могло бути в ті часи, коли «благонадійне» офіцерство козиряло зневагою і жорстокістю до солдата, – в цьому я не сумніваюся. «Народ» був раб, безмовний і покірний. Раба зневажають. Де є раби, є і рабовласники. Офіцерство було рабовласниками... Так, це могло бути, і цього солдат не може забути. Тепер він мстить помстою раба.

Розповідь іде за розповіддю. І тепер предмет їх – зрада... Місця дії – Південно-Зах. фронт. Згадується станція Лезерфна (?), містечко (чи що) Куровці, Конюхи, Збараж. Всі місця, які я пригадую з газет, де йшли бої, відбувались і наступи, і відступи... 4-та дивізія, Володимирський полк. І всюди відчувається зрада. В одному місці прийшли, зайняли окопи. Повечеряли, треба лягати. На ранок що буде... Настелили в окопах соломи. Раптом – наказ: винось солому... Винесли. Розклали так на підвищеному місці за окопами... Раптом наказ: «запалюй!». Чому таке запалюй? Навіщо?.. А це значить, щоб йому видно було, куди стріляти. І він почав стріляти з гармат. Ну, щоправда, трохи постріляв, постріляв, перестав...

Або ще: стоїмо, значить, поряд з четвертою дивізією. Ніч... І наказує 4-ій дивізії відступити: «він» обходить. Володимирці вже відступили. Коло вас, каже, пусто. Ну, ті, звичайно, відступати. Тільки відступають... А ніч, нічого не видно... І раптом чують – пісня. А це наші на найпередовіших позиціях на заставі пісню заспівали. Стій! Це що таке? Це володимирські пісню співають, та ще й на найпередовіших заставах. Як же командир казав, що вони вже розбіглись. Стій! Назад. Пішли знову в окопи. Засіли... Глядять, а він, значить, зранку підходить до окопів. Думає, в нас нікого немає. Покинули. Іде собі легковажно. Підпустили вони, потім ураз... Як вдарять... Він бачить: не вийшло, подався назад... Після цього на наступний день в 4-ій дивізії стався бунт. Командира і трьох офіцерів убили...

– А то було біля Тарнополя. Ми якраз у лезерф відійшли на відпочинок. Тільки зупинились, стали обід готувати... Раптом наказ: назад, знову в окопи. Котрий батальйон нас змінив (він називає, я не пам’ятаю) кинув окопи, пішли...

– Хто ж? Солдати, чи що?

– Зачекайте... Хто тут розбере? Пообідати не встигли, – гайда скоріш. Приїхали на станцію Лезерфну, звідти дійшли до сільця... Як воно... от забув. Залишилося зовсім небагато. Тут треба було, це і ми розуміємо, – скомандувати: вперед, у ланцюг! А він раптом і командує: рятуйся хто як може... Обійшли! Ну, тут вже, коли начальник сказав рятуйся хто як може, – всі й кинулись...

– Ні вже, – знову з ворожим холодком у голосі говорить він. – Що вже тут солдат винуватити... Не в солдатах тут причина... Ні-і! Солдат захищає, життя віддає...

При мені в Лондоні оратор армії спасіння говорив, що він вірить в існування диявола. Щобільше: він знає, що диявол є, як знає, що є вовк і лисиця.

І цей солдат зі втомленими, сумними і дещо ворожими очима знає теж свого диявола, як лисицю чи вовка. Він вірить, він переконаний у зраді. Його диявол – казав «принародно» за колишнього устрою, що солдати, які йдуть на смерть, – гній... Чи можна повірити, що тепер після революції цього диявола вже нема. Він тут же. І це саме він зраджує батьківщині. З одного боку, він відтягує мир, змушує воювати віддалік від сім’ї й дітей, з тим щоби темними ночами запалювати вогні на підвищеному місці. І коли німець починає крити наших ядрами, то для солдата ясний зв’язок між стугоном німецьких гармат звідти, з ворожих позицій, і незрозумілими словами й діями командирів, від яких залежить життя цього темного, втомленого, вижорсточеного натовпу.

Я прощаюся. З мене досить. Я йду алеями саду, він залишається в будці. І коли я, обігнувши алею, йду паралельно і кидаю погляд у напрямі будки, то крізь загустілу пелену мокрого снігу, поміж сирих темних стовбурів бачу в темному квадраті дверей сіру фігуру і добре, сумне, озлоблене обличчя. Як видно, він слідкує поглядом за моєю незрозумілою йому фігурою і думає: «Оце підходив... Хто і навіщо... В пальто і капелюсі... Розпитував. Чого йому треба?».

І бути може, моя фігура вже займає своє місце в цьому фантастичному сплетінні: війна... незрозумілі накази... нічні вогні над головами на підвищеному місці і глухі удари неприятельських гармат, що відгукуються на них у нічній темряві...

І ті перші хвилини, коли ми разом згадували російського доктора і Тульчу, заволочує сльотаво-мокрий, холодний сніг...

Нема у нас спільної батьківщини! Ось прокляття нашого минулого, з якого демон більшовизму так легко плете свої сіті...

(запис передатовано відповідно до григоріанського календаря)

Якщо рахувати за новим стилем, то сьогодні день мого народження. Виповнилося 66 років. Більшовики рахують за новим стилем. Денікінці – за старим. Так і живемо – в Харкові за одним часом, у Полтаві за іншим. І якщо до нас прийдуть денікінці – накажуть знову повернутися до старого... Повернемося.

Прокинувся рано, ще сіро, з тугою і печаллю в серці. Вчора прийшов № київської газети, і в ній перелік нових жертв червоного терору в Києві. Серед цих жертв я зустрів ім’я Володимира Павловича Науменка. Навпроти нього стоїть причина страти: «колишній міністр народної освіти. Разом з Богданом Кістяківським заснував товариство українських федералістів». Мені здається, що Науменко, якого я знаю, ніколи міністром не був, а був за гетьмана (чи за ради) попечителем Київського округу, причому відмовився від цієї посади, коли у відомстві стали переважати шовіністично-націоналістичні погляди. Раніше він був редактором «Київської Старини». Взагалі, це був давній працівник і поборник української культури, який ніколи не стояв за крайню «самостійність» і за повне відокремлення України. Одна з найбільш симпатичних фігур українського культурного руху, людина, яка стояла завжди за дружню співпрацю культури російської та української. Що значить його розстріл, що значать інші страти, що значить погроза Б. Кістяківському? Київський червоний терор діє щосили. Почали з професорів, колишніх «чорносотенців», як Флоринський, чи просто монархістів, як Цитович. Тепер переходять до Науменків, людей тільки інакомислячих, але завжди налаштованих прогресивно і зі всіх точок зору шляхетних...

Журба, журба! Ранок похмурий, небом пересуваються з північного сходу туманні хмари. Літа ми не бачили. Два-три дні спеки, коли в сирому повітрі почуваєш себе достоту як на лазневому полоці, – і знову дощ і сльота. А зима прийде холодна, без дров. Я не самовразливий, але раз-по-раз і мені спадає на думку, – чи переживу я цю зиму? Серце погане, а настрій серед цих вражень – його ще псує. Робота не йде на розум, а потрібно ще багато закінчити, і мені шкода було би піти, не договоривши дечого...

Чрезвичайку розгромив 8-й полк, який стояв у Біликах. Там він чинив жахливі речі. Перевели сюди. Тут Ч. К. заарештувала 2-х з цих червоноармійців. Полк прислав делегатів. Кажуть, заарештували і їх. Тоді ці солдати оточили чрезвичайку, відпустили багатьох заарештованих, стріляли, кажуть, убили когось, розграбували склад речей, «реквізованих у буржуазії», і... тепер знову тихо. Кажуть, при цьому було чути лозунги: «перебити жидів і комуністів», згадувався «батько Махно». Ось на яких надійних елементах стоїть влада, яка взялася перетворювати світ.

Зі Селещини привезли «буржуїв», відправлених на примусові роботи. 25 осіб тортуровані так, що при обстеженні видний військовий чин, кажуть, зробив відмітку на протоколі: «Смерть негідникам, які так зганьбили радянську владу!». Постановлено заарештувати тих, хто розпоряджався цими варварськими катуваннями. Але... цього ката бачили, як він вільно роз’їжджав містом... Живемо серед безкарного варварства й жаху!

(Володимир Короленко, Щоденник (1917–1921). Листи з Полтави. Листування з М. Горьким. Котляревський і Мазепа, упорядкування, післямова і примітки Василя Яременка (Київ: Аконіт, 2011), с. 209–211. Переклад з російської)

Зі щоденника Володимира Короленка (1853–1921), російського письменника та журналіста українського походження, у 1921 р. – мешканця Полтави:

Вчора був у мене неприємний відвідувач. Мені сказали, що мене хоче бачити чекіст. Я вийшов і відразу відчув, що мовлення у мене стало гірше (це тепер у мене трапляється при будь-якому неприємному хвилюванні). Виявився молодий чоловік (навіть зовсім молодий, на зразок кадета з корпусу, одягнений добре, фасонисто, з острогами, вочевидь докладає багато старань для зовнішності). Заявляє, що служить у чрезвичайці, але волів би кинути цю службу, т. як вона для нього нестерпна. При розмові навіть посилює те, що мені відомо. За його словами, переліки розстріляних, які друкують у «Вістях», складають лише частину справді розстріляних. Нещодавно розстріляно 23, здається, особи. І головне – тепер розстрілюють уже не тільки бандитів і грабіжників, а й спекулянтів. Мені дивно чути це як новину: ще під час приїзду Луначарського я вже ходив до нього, щоб запобігти цим розстрілам (невдало). Тепер молодий чоловік (майже юнак), нібито це комусь може...

– Чим же я можу вам прислужитися?

Він чув, що я людина співчутлива, і прийшов просити, щоби я знайшов йому інше місце.

– Ви розумієте, звичайно, що ваша служба в Ч. К. не може слугувати вам особливою рекомендацією...

Так, він розуміє. Самому йому важко. Я не повірю, що йому доводиться бачити, в чому брати участь.

– То в чому ж справа? Хто ж вас примушує?

Він уже просився, але його не пускають.

– Хто не пускає?

Називає кілька прізвищ зі зверхників. Просить дозволу зайти до мене ще. Я це відхиляю. Якщо дізнаюся що-небудь для нього підхоже, – повідомлю. Але коли він іде, попросивши вибачення, що потурбував, – я шкодую і про це. Треба було просто сказати, що з такими питаннями кожен повинен справлятися самотужки і що я йому допомогти не можу, доки він сам не скине з себе облудного становища.

Іде, а в мене залишається дуже кепський осад на душі. Що значить простий механізм мовлення! Ускладнення впливає і на сенс того, що хочеш сказати. Він іде зі своєю фасонистістю, зі своїми острогами, зі своєю військовою виправкою, а в мене залишається підозра, що це чрезвичайка підіслала до мене свого агента.

Він – у чрезвичайці слідчий. Схожі спроби вже були, щоправда, тільки на початку. Якось з’явився навіть сищик з Ч. К., такий собі Дунаєвський [правильно Дунайський], вбивця одного українського начальника, і заявив, що він мріяв зі мною познайомитись, а тепер житиме у мене. Коли Софія висловила в цьому сумнів і домоглася підтвердження від губвиконкому, що моя квартира не підлягає ні реквізиції, ні ущільненню, він став прямо грозити, що Софії доведеться мати справу «з установою». На щастя, досі це рішення зберігає силу. Чи залишиться так і далі, – невідомо, але поки що це так. І навіть чрезвичайка «висловлює мені повагу», хоч я не раз протестував проти її свавільних розстрілів, а порою висловлював це досить різко і навіть (як у переяславській справі) встромляв їй великі палиці в колеса.

У денікінців з їхніми жандармами в контррозвідці цієї пошани до «письменника Короленка» не було.

(Володимир Короленко, Щоденник (1917–1921). Листи з Полтави. Листування з М. Горьким. Котляревський і Мазепа, упорядкування, післямова і примітки Василя Яременка (Київ: Аконіт, 2011), с. 357–358. Переклад з російської)