assassins_cloak | Entries tagged with 1959

Зі щоденника Григора Тютюнника (1931–1980), українського письменника, перекладача, у 1959 р. – студента філологічного факультету Харківського університету:

Вперше мене зустріли без посмішки. Дядько, мій дядько, який завжди з доброю батьківською посмішкою йшов мені назустріч, сидів тепер на ліжку, підібгавши ноги так, що коліна діставали підборіддя, і був схожий на ображену, всіма забуту дитину.

Я шпурнув плащ на стілець і підбіг до нього. У нього засмикались губи, пересохлі від сильної температури, якось жалібно скривилися:

– Ну от, закупорювання бронхів у мене... а ти стільки не писав...

Він заплакав і потягнувся за рушником, щоб витерти очі. Пальці білі-білі, в чорних кущиках на щиколотках, нігті сині, як у мерця. Я вперше побачив, який він старий і безпорадний.

Задихаючись, почав розповідати про поневіряння лікарнями, і я дійшов висновку, що лікарів у нас мало, хоча медиків незліченна сила, і що лікування у нас організовано препаскудно. А ми так пишалися ним колись, та й зараз не перестаємо цілувати себе в чоло з розчуленням.

***

Трава вже на пів чверті від землі. Де-не-де миготять спини ворон. Вони наче дельфіни пірнають і знову показуються у трав’яних зелених хвилях.

Поїзд рухається, трошечки перевищуючи швидкість пішохода. Часто зупиняється. Чути, як перегукуються провідники:

– Фросю! Знайшла в Харкові босоніжки?

– Ні-і!

– В Попасній є.

І знову тихо. Співає соловей у посадці. Бухтить паровоз. Рушаємо. Солов’я не чути.

(Григір Тютюнник, Бути письменником: щоденники, записники, листи, упорядкування Олексія Неживого (Київ: Ярославів Вал, 2011), с. 221. Переклад з російської)

Зі щоденника Альберта Шпеєра (1905–1981), німецького архітектора, рейхсміністра озброєнь і військового виробництва, у 1959 р. – в'язня тюрми Шпандау в Західному Берліні:

Сьогодні вперше косив новою газонокосаркою. Опір цієї машини, як я підрахував, відповідає перепаду висоти в чотириста метрів. Іншими словами, це ніби як я піднявся на гору середньої висоти у Шварцвальді. Насправді я викосив чотири тисячі квадратних метрів.

Ширах майже перестав працювати в саді. Також він не проявляє жодного бажання розширити свій власний крихітний садочок. Усе частіше й частіше він безцільно тиняється довкола, але високо піднявши голову і помахуючи тростиною – такий собі елегантний курортник, що прогулюється парком, в якому підтримую лад я, садівник. Він стає усамітненим і дивакуватим.

(Albert Speer, Spandau. The Secret Diaries, translated from the German by Richard Winston and Clara Winston (New York; Tokio: Ishi Press, 2010), p. 336. Переклад з англійської)

Ілюстрація: в'язниця Шпандау в Західному Берліні, фото 1951 р.

Зі щоденника Джорджа (Георгія) Кістяківського (1900–1982), американського фізхіміка українського походження, у грудні 1959 р. – спеціального помічника президента США з питань науки і техніки:

Провів день у своєму офісі, за винятком короткої зустрічі зі Стензом, Флоберґом і Йорком, з якими ми обговорили проект створення авіаційної ядерної силової установки. Лише Йорк наполягає на продовженні роботи обох підрядників над цим проектом. Зрозуміло також, що коли програму General Electric буде скасовано, на Йорка посиплються всі шишки, тож ніхто з нас не став на нього тиснути. Домовилися, що подамо цю справу на розсуд президента, оскільки це насамперед політичне питання, а в технічному відношенні проект виявився цілком провальним.

Довго розмовляли зі Спердженом Кіні, який щойно повернувся з Женеви. Він дуже занепокоєний неспроможністю Технічної робочої групи ІІ досягти домовленості з ключових питань і вважає, що радянці отримали політичні інструкції гнути свою лінію й виступати проти створення ефективної системи моніторингу. На його думку, через невирішеність технічних проблем неможливо навіть виробити стратегію, що ґрунтувалася б на встановленні порога підземних випробувань. Мені подзвонив Джим Фиск, який теж вважає, що встановлення порогових значень неможливо буде проконтролювати, але все ж схильний думати, що нам слід добиватися укладення договору про всеосяжну заборону ядерних випробувань. Не думаю, що це можливо в політичному відношенні через високу ймовірність, що Сенат, заслухавши свідчення Ґейтса, Маккоуна і Теллера, не ратифікує таку угоду. Тож тепер уся ситуація цілком заплутана, а мої зусилля досягти домовленості з Маккоуном повністю провалилася. Оце так різдвяний подаруночок!

(Джордж Богдан Кістяківський, Науковець у Білому домі. Особистий щоденник спеціального помічника президента Д. Ейзенхауера з науки і техніки, переклад з англійської Ярослава Войтка (Київ: Видавнича група КМ-БУКС, 2022), с. 286)

Зі щоденника Джорджа (Георгія) Кістяківського (1900–1982), американського фізхіміка українського походження, у серпні 1959 р. – спеціального помічника президента США з питань науки і техніки:

12:15–14:30. Обід у Національному прес-клубі з виступом Герба Йорка. Він виступив з короткою (10 хвилин) підсумковою промовою, а потім протягом години відповідав на запитання; деякі з них були дуже незручні. Все у нього вийшло напрочуд добре; тільки одного разу він сховався за міркуваннями безпеки і лише в кількох випадках намагався уникнути щирої відповіді. На трибуні він має дуже привабливий вигляд зі своєю нібито дитячою наївністю, за якою приховується блискучий розум.

15:00–16:30. Прийшов Джордж П. Саттон [головний науковий радник Управління перспективних дослідницьких проектів], щоб розповісти мені про програму УПДП. Очевидно, вони почули про мої підозри щодо їхньої діяльності, бо Саттон практично весь час намагався захищатися, і йому вдалося переконати мене, що ніхто не стане витрачати на марні проекти аж близько 60 мільйонів доларів на рік – хіба якихось кілька мільйонів. Я не став разом з ним вдаватися в деталі великих космічних проектів на кшталт «Мідас», «Дискаверер» тощо, проте певною мірою нам вдалося поговорити про «Дайнесор». Стало ясно, що Йорк нічого не розповів про свої плани забрати в УПДП виконання майже всіх цих проектів, а я вдав, ніби Управління й надалі зберігатиме над ними постійний контроль. Він справив добре враження, але видно, що мало знає про природничі науки, а тому перебуває в полоні фантастичних ідей і пропозицій. Під час нашої розмови він робив записи і на основі моїх нечастих висловлювань і, можливо, міг би відтворити картину мого досить негативного ставлення до більшості виконуваних ними проектів, хоч я і намагався поводитись обережно.

Ілюстрація: Джордж Кістяківський і Дуйат Ейзенгауер, липень 1960 р.

Писав до четвертої години ранку і читав «Робінзона», виходячи з принципу, що найкращий відпочинок – зміна заняття.

Бачив ранній ранок. Він був блакитним і рум’янився зорею, дуже пахнула листва. Вийшов на вулицю, місяць був низько. Здавалося, він заплутався в телеграфних дротах і ніяк не може звільнитися.

Згадався чомусь дідусь Лаврентій.

Він ходить по хаті у вибіленій полотняній сорочці і в заношених валянках, збиваючи в пучки осоку, якою притрушена підлога. Це був вечір великодня. У дідуся хороший настрій, який схиляє його до бесіди. Говорить він повільно й виразно:

– От раніше були книги, так. Ти читав книжку «Коли сніг горів, а соломою гасили»? Ні? А чого ж тоді вас там вчать?

Я знаю: крім цієї книги дід нічого не читав, але любить кожного нею вбити.

(Григір Тютюнник, Бути письменником: щоденники, записники, листи, упорядкування Олексія Неживого (Київ: Ярославів Вал, 2011), с. 222. Переклад з російської)