Зі щоденника Володимира Вернадського (1863–1945), російського та українського природознавця, філософа, у 1919 р. – президента Української академії наук:
Уже більше року викинутий з Петрограда. Другий Великдень. Попередній – у Полтаві. І все ще попереду нема жодного виходу, і все по-старому задихаєшся в мішку. Колись С. Трубєцкой говорив про наші засідання в Московському унів. перед 1904 роком: ми розмовляємо і обговорюємо в зав’язаному мішку. В більшому вигляді все це правильно для теперішнього часу.
І другий Великдень без Нюточки.
Зранку в Ботанічному саді у Липського і Фоміна. У зв’язку з необхідністю добитися Голос[іївського] лісу. Липський дуже інертний і ще не був. Переконав його скеруватися до Тимошенка і з ним домовитися. Передав Липському перелік рослин, які різко відрізняються за схильністю до окр. хім. елем[ентів], – дуже ще випадковий і не повний. Думаю, що організми набагато більше хімічно відмінні, ніж думають. Загрожує небезпека як Ботан. саду (пускатимуть усіх), так і бібліотеці. Влада в руках невігласних «іспанців», як тут кажуть. Мимоволі антисемітизм навіть там, де його не хочуть. Ф[омін] розповідав, що комісари, молоді євреї з сім'ями, були в саді, хотіли проникнути і в наукову частину – але задовольнилися тим, що лежали на траві перед його будинком. А публіка така: дама зі студентом об’явилась і зрізала всю колекцію кавказьких ірисів.
Зі Хмаладзе про його роботу: збір весняної флори.
Зустрів В. О. Караваєва – екскурсує і в цій роботі забуває те, що відбувається.
Зустрів І. Г. Чаригіна. Дуже цікава розмова. Він уважає неминучим тут погром. Його враження, як і моє, що більшовизм доживає. Він каже, що в переслідуванні більшовиками кооперативів є елемент антиукраїнського руху. До них посадили свого агента – начальника – з невігласних євреїв. Ч. розповідав, що бачить багато приїжджих представників російських кооп[еративів]. Вони вважають, що в червні в Росії більшовизму не буде, бо всі їх ненавидять і за них не стоїть ніхто. Що буде тут – незрозуміло. Його відомості з Одеси – почався голод і в цьому звинувачують (як і в Києві) більшовиків.
Зрозуміло одне – становище нестійке, більшовизм протримається певний час, але ним зживе себе соціалізм?
Кажуть, що селяни не сіють ярові не на своїх землях. У Росії багато незасіяних озимих. Голод? Його багато хто тепер боїться. Чи можуть самі озимі в Україні при більш правильному держ. управлінні убезпечити населення від голоду?
Церкви переповнені молільниками. Великі хвости тих, що йдуть до плащаниць, стоять і на вулиці. Кияни кажуть, що такого напливу до церков вони не бачили.
Теплий день, співають птахи, все зеленіє, – а всередині важке і безвихідне становище.
Кажуть про закриття деяких церков – м. ін., університетської – люди втратили голову, – адже це правдивий шлях до погрому.
Працював багато над живою речовиною. Читав Меєрсона, Дюкло про Пастера, Кл. Бернара, Карпова – натурф[ілософа], Сетуніна – Ссавц. Кавказу.
Заходив Кр[имський]. Про справи Акад[емії] і Нац. Бібл. Після мого з ним порозуміння все-таки відчувається натягнутість: у нього залишилося ставлення до мене, як до ворога його ідеї про національність; у мене, як до людини, якої дружнє, загальнолюдське почуття не витримало випробування життя. Його враження, що більшовизм надовго. Він співчуває зайняттю ними Галичини як акту об’єднання. За його словами, Угорськ. Русь зайнята словаками.
(Владимир Вернадский, Дневники 1917–1921: октябрь 1917 – январь 1920, составители Марина Сорокина и др. (Киев: Наукова думка, 1994), с. 134–135. Переклад з російської)
![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
