assassins_cloak: (Default)
Зі щоденника Віктора Емануеля Пордеса (1881–1963), австрійського адвоката і публіциста єврейського походження, у квітні 1915 р. – мешканця окупованого російською армією Перемишля:

Ще зовсім темно. Мене будить годинник. Б’є четверта, і в той самий момент з вулиці долинає гучний стукіт копит. Наближається, віддаляється, потім знову повертається. Тепер чую його в маленькій вуличці неподалік. Потім чутно важкі розмірені кроки. Так наче всюди розставляють вартових. У чому взагалі справа? Раптом хтось унизу добивається до нашої брами. Шарпає її так сильно, що чути у всьому будинку. Потім брама відчиняється і голосно затріскується. Сходами догори гримають важкі кроки кількох осіб. Невже до мене? Ці хлопці навпроти мабуть що обміркували всю цю історію! Йду сюди. Чую якісь голоси. Потім кілька ударів прикладом, ніби хочуть виважити двері. Немає сумнівів, що прийшли по мене. Я спотикаюся об щось і відчиняю. У дверях стоїть російський офіцер з озброєним солдатом. Негайно питає:

– Ви адвокат Пордес?

– Так, це я.

– Скільки вам років?

– 35.

– Прошу негайно одягнутися. Підете з нами, тільки швидко.

Залишаю їх у передпокої і повертаюся до спальні, щоб одягнутися. Мій брат прокинувся і питає, що відбувається. Я йому швидко пояснюю, в чому справа, і шепочу, щоби негайно витягнув браунінг з шафи і сховав його в щілині у стіні за пічкою. Зрозумівши ситуацію, він блідне, робить те, про що я попросив, після чого налякано мене питає: «Коли повернешся?». Я відповідаю: «Напевно, скоро», хоча насправді не знаю, чи не востаннє його бачу. Я вже одягнений і прямую до виходу. Але офіцер питає:

– З ким ви там розмовляли?

– З моїм братом.

– Скільки йому років?

– Дев’ятнадцять.

– Він теж мусить одягнутись і піти з нами.

Кричу йому це голосно.

Тоді росіянин спитав:

– Маєте зброю?

– Ні.

– Краще зізнайтеся відразу, – говорить зі ввічливим спокоєм, – бо якщо знайдуть, то буде вам дуже погано.

Я добре знаю, що він хоче цим сказати, але спокійно відповідаю: «Я не солдат і не мисливець. Тут нема зброї. Перевірте самі...».

Він уважно дивиться і махає солдатові. Серце мені завмирає... Однак затримується і не входить до кімнати. «Він в порядку». Каже нам іти за собою. Ми з братом і росіянами спускаємося на півповерх. Кравець, який там мешкає, вже стоїть під ескортом, біля нього голосно схлипує дружина. На милість Божу, невже я навів нещастя на весь будинок? Але коли виходимо на вулицю, там уже стоїть натовп людей, оточений козаками на конях. Є і мій приятель Тео М., ще в нічній сорочці з піднятим коміром, який стукотить зубами на ранковому холоді. Що тут відбувається? Що ж, як і мене, їх усіх витягнули з ліжка. Вночі провели велику облаву на всі будинки і забрали чоловіків віком від 18 до 60 років. Шукали офіцерів, солдатів, шпигунів і т. д., які переховуються. А чи не має це зв’язку з моєю вчорашньою пригодою? В такому разі вдасться це якось пережити. Я зітхнув з полегшенням. Кількість зібраних поступово зростає. З навколишніх будинків приводять все нових людей, усі бліді, заспані, розпачливі... Невдовзі нас уже близько ста товаришів по нещастю. Формується похід, який ескортують кінні козаки. Такі походи я бачив тільки на картинах Ґроттґера, а зараз сам беру в ньому участь. Поволі наближаємося до Замкового пагорбу. Нас провадять на замкове подвір’я, після чого козаки повертаються за наступним транспортом. Товсті мури замкового подвір’я і дві старі зубчасті бастеї тепер створюють майже в’язничну атмосферу. [...]

На подвір’ї, неподалік стрілчастої кам’яної брами, через яку ми увійшли, стоїть стіл. Хтось накинув на нього замість скатертини жовтувату матерію з чорними смужками вздовж країв. Це талес, ритуальне єврейське молитовне покривало ортодоксів. За столом засідає комісія: російський офіцер, поліцейський, а біля них молодий чоловік у заношеному цивільному одязі, який аж горить бажанням прислужитися. Я його знаю. Це студент, раніше ревний українець, але тепер, схоже, вже «росіянин». Він грає тут роль поліцейського донощика. Бачу, як він надає решті інформацію про кожного, хто підходить до столу, повз який ми проходимо низкою. Показуємо посвідчення особи, і нам наказують ставати на лівому або правому боці подвір’я. Наша група, очевидно, перша велика, яку сюди привели. Перед нами лише кільканадцять осіб. Стоять двома невеликими, віддаленими від себе групками по обидва боки замкового подвір’я, яке перетинає широка алея. Поступово нас стає дедалі більше. Прибувають люди з різних середовищ. Серед ремісників, підлітків з передмість, робітників і бідних євреїв бачу також професора гімназії Ґ., чиновників староства, студентів, гімназистів і навіть Б., поліцейського радника з Перемишля. За гротеском долі ця нічна російська облава несподівано змішала їх усіх у різнобарвну, терпляче замовклу громадку. Всі чекають мовчки або розмовляють напівпошепки. [...]

Наближається полудень. У шлунках починає буркотіти. На щастя, з’явились якісь продавці зі фруктами і прецлями, які негайно продали голодуючим весь свій запас. Наш добросердий послужливий дух теж зміг нас відшукати. Добра Юзя принесла мені і братові булки з шинкою і гарячий чай у пляшці, що допомагає нам пережити тут це вимушене перебування. А так узагалі, це пречудове весняне сонце усміхається і розливає веселе світло над замковим подвір’ям і зібраним тут різнобарвним натовпом, над козаками і поліцейськими, над вкритими плющем мурами і обвітреними, пошарпаними бастеями. Одна з них, біля якої ми стоїмо, це склад театру Фредреум, який зазвичай дає вистави тут влітку. Старі понищені декорації досі спираються на стіни, навколо лежать кілька дерев’яних, яскраво пофарбованих мечів, поряд картонний ківер без дашка. Як же часто тут ставили патріотичні польські твори про мартирологію поневоленої країни, з мелодраматичними розповідями з глибини Росії, хоробрими змовниками, молодечою геройською красою, суворими сатрапами, козаками, офіцерами, блискучими багнетами і неосяжними сніжними рівнинами Сибіру, якими їде кибитка з засланцями.

Тепер деспотизм «білого царя» з’явився тут, у цих мурах, арештовуючи і ув’язнюючи. Ніхто з нас не знає, куди звідси підемо... Але зрештою байдужіємо до всього і вбиваємо час як тільки вдається. Старий хасид спокійно курить довгу люльку, біля нього декотрі намагаються поспати на траві, інші жваво дискутують про наслідки війни і шанси Антанти та центральних держав. Якийсь суб’єкт по колу розповідає про вищість Антанти: насамперед краще харчування для війська, зелені мундири, досконалий людський матеріал, артилерія, французькі пілоти – він в абсолютному захваті! Я спокійно слухаю, не втручаючись. Це не місце для дебатів з новоявленими патріотами Антанти. Козаки занадто близько біля мене...

Раптом близько першої всі громадяться перед столом комісії. Дві розділені дотепер групи зливаються в одну збиту хаотичну масу. Біля столу обіч комісії стоїть худий, високий штабний офіцер з пихатим виглядом. Вислуховує рапорти і муштрує натовп холодним діловим поглядом, наче стадо зігнаної на різню худоби. Далі розпоряджається про тишу, яка стискає серце. Читають прізвища, і ті, кого викликали, стають перед групою. Це забирає трохи часу, бо прочитані імена і прізвища перекручують до невпізнання, «ґ» замість «г», «в» замість «у», «ей» замість «ай» і т. д. Викликаних осіб відсилають набік. Ніхто не знає, для чого. Невдовзі біля столу перед нами зібралося 30 осіб. Раптом чую своє ім’я і прізвище, а за мить брата. Підходимо обоє. Скоро нас уже майже 50, ми стоїмо навпроти мовчазного нерухомого натовпу, перед яким як грізний трибунал засідає комісія з російськими офіцерами і донощиком. Врешті нам кричать: «Дамой!» (Додому!). Ми вільні. Хто ще? А хто залишається і навіщо? Не маємо поняття. Виходимо назовні через стрілчасту темну браму, в якій досі ховається морок середньовіччя. Назовні чекає щільний ряд переляканих жінок з дітьми. Тривожні погляди зі смертельною нетерплячкою шукають своїх серед тих, хто виходить. Нас бомбардують питаннями, на які ми не можемо дати жодної відповіді. Ті, кому не повернули речі, чекають далі. Коли я виходжу, бачу, що вулиці майже порожні, тому що майже всіх чоловіків, за винятком дітей і старих, вночі забрали з дому. Крім Замкового пагорбу, перегляд чоловіків відбувається на великій площі біля вулиці Сінної. Причина таких дій точно не відома.

Схоже на те, що росіянам бракує близько 4 тисяч людей з фортечної залоги, і вони вважають, що більшість переховується серед цивільного населення. Напевно, це відповідає дійсності лише в дуже невеликій мірі. Насправді всі документи, які засвідчують особу, вже давно неактуальні. Багатьох з розшукуваних уже нема серед живих, або вони в полоні, або втекли. Росіяни, однак, уважають, що вони далі в місті. Щоб їх виловити, провели нічну облаву і перевірили чоловічу частину населення. Всіх, як мене, витягнули з ліжка і позбавили волі на сім годин. Досі заарештовано близько 4000 цивільних. Є серед них старі, немічні, кульгаві, хворі, молоді хлопці і взагалі майже всі такі, що ніколи в житті не служили у війську. Цифра, однак, повинна зійтись, і квоту полонених слід заповнити.

Чекає на них етапна подорож до Сибіру...

(Wiktor Emanuel Pordes, Dziennik z oblężonego i okupowanego Przemyśla (1914–1915), przygotował do druku Krzysztof Dawid Majus (Przemyśl; Tel Awiw: Południowo-Wschodni Instytut Naukowy w Przemyślu, 2023), s. 283–290. Переклад з польської)

assassins_cloak: (Default)
Зі щоденника Віктора Емануеля Пордеса (1881–1963), австрійського адвоката і публіциста єврейського походження, у 1914 р. – мешканця Перемишля:

Сьогодні дозволю собі відпочити від подій і роблю нотатки з коментарями на тему різних людей. У ці часи вони стають щонайменше такими ж цікавими, як події.

Можна спостерігати кілька людських типажів.

Помпезний: бере набік кожного знайомого і з таємничим виразом обличчя, всупереч урочистій обітниці зберігати таємницю, шепоче йому на вухо новини з найкращого, «але справді найкращого» джерела. Очевидно, не зраджує свого високопоставленого інформатора, але те, що у нього прохоплюється, виглядає так, ніби він з рум’янцем на обличчі говорить: «Мій приятель ерцгерцог». З нього завжди в душі сміються, і – завжди дозволяють себе надурити.

Оптиміст: його справді, як то кажуть, голіруч не візьмеш. Жодна погана чутка не може його рознервувати. Все тлумачить виключно на краще. Поразка? Втрати? «Все було заплановано». Відступ? «Смішно, це витончений маневр для відволікання, а потім, мої панове!!!..». Хочеш йому вірити, та не завжди можеш, не кожному вдасться видобути з себе таку одухотвореність. А потім: те, що в тобі залишилося розсудливого, постійно картає, стає критичним. Але: завжди його шукаєш, сумуєш за ним, коли його нема, і – не зізнаючись у цьому – в глибині душі щиро відчуваєш вдячність за його характер.

Гієна: всюди крутиться і з очевидним задоволенням сичить до вуха найбільш нищівні сумні звістки. Робить це з насолодою саме в той момент, коли маєш хороший настрій, і з приємністю його псує. Завжди додає докладні відомості про поразки, знає прізвища і обставини смерті полеглих добрих знайомих. Якщо хтось доказуватиме йому, що все це брехня, посилається на неіснуючих інформаторів.

Песиміст: завжди передбачає найгірше і після кожної поганої новини має очевидну сатисфакцію, тому що виявляється, що він мав рацію. Якщо справи йдуть добре, іронічно застерігає від ілюзій і передрікає ще більш дошкульну поразку. Любить тільки нещастя, бо тоді росте авторитет його понурих прогнозів.

Тхір має два різновиди. Щирий не робить зі свого страху жодної таємниці. Фальшивий грає роль героя, кпить зі всіх боязливих, сміється в обличчя небезпеці, яка надходить. І виїжджає, як багато зараз, першим нічним потягом, не прощаючись і не зраджуючи перед цим жодним словом свого наміру втечі.

Тактик. Має вдома мапу генерального штабу з повтиканими маленькими прапорцями, детально читає всі повідомлення, знає всіх генералів та їхні позиції, читає популярні лекції тим, хто на всьому цьому не розуміється, знає всі наміри наших полководців і всі підступи ворога, також передбачає всі наші контрманеври. При нагоді мучить слухача незліченними фаховими термінами. Все це забезпечує йому за столиком у кав’ярні беззаперечний авторитет, який жоден «профан» не сміє підважити.

Жартівник до всього ставиться виключно як до оказії для більш або менш вдалих жартів. Сміється з найбільш несприятливих новин, тому що саме придумав геніальний каламбур. І цим доводить до розпачу тактика, який усе сприймає поважно, і тихцем тремтячого від страху боягуза.

(Wiktor Emanuel Pordes, Dziennik z oblężonego i okupowanego Przemyśla (1914–1915), przygotował do druku Krzysztof Dawid Majus (Przemyśl; Tel Awiw: Południowo-Wschodni Instytut Naukowy w Przemyślu, 2023), s. 61–62. Переклад з польської)

Ілюстрація: Перемишль, площа На Брамі. Поштівка австрійського часу.


assassins_cloak: (Default)
Зі щоденника Віктора Емануеля Пордеса (1881–1963), австрійського адвоката і публіциста єврейського походження, у квітні 1915 р. – мешканця окупованого російською армією Перемишля:

Надворі погідний, теплий післяобідній час, і я саме відчиняю вікна для сонячного світла – аж раптом все довкола стрясає настільки страшний гуркіт, що весь будинок трясеться, а шиби розлітаються на друзки. Насуваються тисячі думок, тисячі надій... Боже, чи це перший постріл нашої важкої мортири, а може, це вже наш аероплан, чи то вже звільнення? Невже в цьому галасі валиться чотиритижнева ганьба російського панування? Але яким дивом це було би можливе вже сьогодні? Минає пів години, доки отримуємо звістку, що це тільки вибух міни на мості через Сян. Під час ремонтних робіт вибухнув залишений нами заряд екразиту. Кілька осіб втратили життя. Наші надії виявилися передчасними...

Чутка про евакуацію, яка спочатку стосувалася тільки євреїв, сьогодні розширюється на решту населення. Слід повністю всіх виселити. Люди дискутують про різні «за» і «проти» такого кроку. Одні посилаються на Варшаву, яка хоч є фортецею, однак має пів мільйона мешканців, інші ж на Івангород, який, власне, являє собою тільки укріплений табір, і крім залоги, там нема цивільного населення. Кажучи загалом, панує обтяжлива непевність. Я поступово впорядковую вдома свої акти, книжки і листування. Копирсаюсь у старих шафах, впорядковую старі листи, книжки, рукописи і фотографії, зв’язую їх у пачки. Але для кого, власне? Чи не використають росіяни це на розпал, коли мене вже тут не буде?

(Wiktor Emanuel Pordes, Dziennik z oblężonego i okupowanego Przemyśla (1914–1915), przygotował do druku Krzysztof Dawid Majus (Przemyśl; Tel Awiw: Południowo-Wschodni Instytut Naukowy w Przemyślu, 2023), s. 297–298. Переклад з польської)


assassins_cloak: (Default)
Зі щоденника Віктора Емануеля Пордеса (1881–1963), австрійського адвоката і публіциста єврейського походження, у 1915 р. – мешканця Перемишля:

Потрібно було зменшити порції хліба для солдатів. На одну людину зараз припадає 1½ буханця хліба на тиждень, до цього додається 6 штук сухарів.

Також погіршується ситуація цивільного населення. Перед інтендантурою фортеці, де видають посвідчення, що дають право на отримання продовольчої допомоги, густіє чорний натовп. У ньому багато осіб з кращих кіл, які вочевидь не збиралися би тут, якби їх не змушувала до цього гірка необхідність. Чекають годинами і поволі посуваються вперед, щоби здобути омріяну квитанцію для складу з провіантом. Можна її отримати тільки раз на місяць, крім того, щоб запобігти зловживанням, ведуть детальний реєстр отримувачів. Найбільшу потребу мають родини службовців, пенсіонерів, рентистів та всіх тих, хто узалежнений від постійної платні. Попри закриття міста, командування фортеці охоче виплачує всі належні кошти, але вижити не вдається через ціни, які ці люди не можуть собі дозволити. В таких умовах виділена командуванням фортеці натуральна допомога є для них справжнім порятунком. Поза тим, кожен, хто має знайомих у військових колах – а тут кожен без винятку їх має – старається за їхнім посередництвом добути провіант, тютюн чи дрова. І до слави наших солдатів слід визнати, що вони охоче й часто відмовляються від власних прав, щоб допомогти іншим, щедро підтримуючи знайомих і родини, у яких мешкають, забезпечуючи їх тим, що самі можуть добути. У той спосіб між цивільним населенням і солдатами гарнізону твориться сув’язь приязні, вдячності й довіри, яка творить з них велику родину, поєднану спільною працею, і яка буде однією з найпрекрасніших причин для гордості в тих видатних і дивних днях.

(Wiktor Emanuel Pordes, Dziennik z oblężonego i okupowanego Przemyśla (1914–1915), przygotował do druku Krzysztof Dawid Majus (Przemyśl; Tel Awiw: Południowo-Wschodni Instytut Naukowy w Przemyślu, 2023), s. 155–156. Переклад з польської)

Ілюстрація: офіцери гарнізону фортеці Перемишль, які брали участь в її обороні у 1914–1915 рр. З ФБ-спільноти Twierdza Przemyśl 19
14.



Profile

assassins_cloak: (Default)
Плащ убивці

July 2025

S M T W T F S
   1 2 3 4 5
6 7 8 9 101112
13141516171819
20212223242526
2728293031  

Syndicate

RSS Atom

Most Popular Tags

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Jul. 10th, 2025 02:27 pm
Powered by Dreamwidth Studios