Зі щоденника Марії Башкирцевої (1858–1884), української художниці й письменниці, яка мешкала у Франції:
Діну зачісує перукар; мене теж: але ця дурна тварина зачісує мене щонайпотворнішим чином. За десять хвилин я все переробляю, і ми відправляємось у Ватикан. Я ніколи не бачила нічого, що можна було би порівняти зі сходами та кімнатами, через які ми проходимо. Як у святого Петра, я вважаю все бездоганним. Слуга, одягнутий у червоне дамá, проводить нас через довгу галерею, прикрашену чудесним живописом, з бронзовими медальйонами і камеями на стінах. Направо й наліво доволі жорсткі стільці, а в глибині бюст Пія IX, біля підніжжя якого стоїть прекрасне золочене крісло, оббите червоним оксамитом. Призначений час був за чверть дванадцята, але лише о першій портьєра відсмикується, і, слідуючи за кількома охоронцями, офіцерами у формі та оточений кількома кардиналами, з’являється святий отець, одягнутий у біле, в червоній мантії, спираючись на посох із навершником зі слонової кістки.
Я добре знала його за портретами, але насправді він набагато старший, тож його нижня губа висить, як у старого собаки.
Всі стали на коліна. Папа підійшов насамперед до нас і запитав, хто ми; один із кардиналів читав і доповідав йому імена допущених до аудієнції.
– Росіяни? Значить, з Петербурга?
– Ні, святий отче, – сказала мама, – з Малоросії.
– Це ваші панни? – запитав він.
Ми стояли справа, ті, хто був з лівого боку, стояли на колінах.
– Встаньте, встаньте, – сказав святий отець. Діна хотіла встати.
– Ні, – сказав він, – це стосується тих, хто зліва, ви можете залишитися.
І він поклав руку їй на голову так, що нагнув її дуже низько. Потім він дав нам поцілувати свою руку і пройшов до інших, до кожного звертаючись кількома словами. Коли він пройшов наліво, ми повинні були у свою чергу піднятися. Потім він став усередині, і тоді знову всі повинні були стати на коліна, і він сказав нам маленьку промову дуже кепською французькою мовою, порівнюючи прохання про індульгенції з нагоди наближення ювілею, з розкаянням, яке настає в момент смерті, і кажучи, що потрібно здобувати Царство Небесне поступово, кожного дня роблячи що-небудь приємне Богові.
– Слід поступово набувати собі батьківщину, – сказав він, – але батьківщина ця – не Лондон, не Петербург, не Париж, а Царство Небесне! – Не потрібно відкладати до останнього дня свого життя, слід думати про це щодня, і не чинити, як при другому пришесті. Non e vero? [Чи не так?] – Додав він італійською, обертаючись до одного зі свого почту, – anché il cardinale… (ім’я вислизнуло від мене) lo sà [Навіть кардинал... знає це].
Кардинал засміявся, так само і всі інші: це мусило мати для них особливий смисл, і святий отець пішов, посміхаючись і дуже задоволений, після того, як дав своє благословення людям, чоткам, образкам і т. п. У мене були чотки, які я, негайно після приходу додому, зачинила у скриньці для мила.
Поки цей старий роздавав благословення і говорив, я молила Бога зробити так, щоби благословення папи було для мене істинним благословенням і позбавило мене всіх моїх бід.
Було кілька кардиналів, які дивилися на мене так, як бувало, при виході з театру в Ніцці.
(Мария Башкирцева, Дневник (Москва: Рипол Классик, 2017), loc. 42 of 391, Adobe Acrobat Reader. Переклад з російської)
![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
