assassins_cloak | Entries tagged with грищенко

Зі щоденника Олекси Грищенка (1883–1977), українського художника і мистецтвознавця, у 1920 р. – мешканця Константинополя:

Їду на острови. Переривчаста травнева злива. Все сіре, величне, цікаве. Паровик пропливає перед Скутарі, яке зникає в зелені, за чорними сильветками кораблів, білою парою, синіми горами, посрібленими хмарами. Зграя чайок пролітає вихром понад морем. Скоро вигляне сонце. Велика сіра хмара сідає на церквах Святої Софії, Святої Ірини, Ахмедії. Вона перетинає своїм трагічним крилом колони мінаретів. Яка глибінь, яка шляхетність справжніх венеційських кольорів – рожевого, жовтожарого, жовтого, й синюватої зелені!

Сонячний промінь освітлює ріг Сераю. Він посувається поволі мерехтячи, вперед, запалює і грає барвами. Свята Ірина випромінює між рожевими тонами. Коли вона погасає, запалюється Свята Софія, Ахмедіє виблискується з своїми численними й стрункими мінаретами. А ген-ген далеко, в синюватому просторі суворі бані зникають, ніби перекинені келихи, розтушованим малюнком біля візантійських мурів.

(Олекса Грищенко, Мої роки в Царгороді 1919–1920–1921 (Мюнхен; Париж: Дніпрова хвиля, 1961), с. 105–106)

Ілюстрація: Олекса Грищенко, «Айя-Софія», 1920 р.

Переглянув усі мої картони, яких приблизно в мене близько ста. Кожний картон має свою низку акварель. Добре працював останніми місяцями. Нічні пригоди дають мені відважні ідеї і сміливі кольори.

Відвідую з найжвавішим зацікавленням Стамбул.

Сьогодні віядук з Валенсія видавався мені великою рожевою масою, з темними рисами двоповерхових арок. Західнє сонце запалило небо. Синій колір міста і темні колони мінаретів робили пейзаж дуже чудним. Нагадували чарівний край – Індію.

Примістився в мойому кафе-кане на постійному місці. Входить якийсь високий волоцюга в тюрбані, старому плащі і репетує: «Аллах, Аллах, ґаіль Аллах!» – Потім сідає, напихає свій горбатий ніс щиптою тютюну.

– Мергаба, мергаба, – здоровить він усіх, піднісши до тюрбану руку.

– Мергаба, мергаба, – відповідають йому з усіх кутів.

Він робить знак якомусь жебракові, щоб наблизився, і сипле йому на долоню цукерки. Старець цілує йому руку. Велетень бурмоче щось незрозуміле по-слов’янському.

– Хто це? – питаю на вухо в мого сусіда.

– Чора, – відповідає він, – босяк, що прийшов з Албанії, де він колись воював.

Зробив з нього поспішний рисунок. На щастя, всі імами пішли. Я залишався довго в каварні, потім пішов на подвір’я. Багато людей вийшло з Фатіх після нічної молитви.

Довго блукав по добре відомих мені місцях. Нарешті вийшов до старої дільниці венеційців.

Високий місяць висунувся на шахівницю зимового неба. На надбережній горить вогнище. Кишать чорні постаті. В пристані чую свист: рибалки працюють у ритмі, вони тягнуть безконечну сіть з глибини Золотого Рогу, чорного й чистого без каїків, човнів, руху.

А на другому березі вежа Ґалати зносить у небо полум’яний вінок.

(Олекса Грищенко, Мої роки в Царгороді 1919–1920–1921 (Мюнхен; Париж: Дніпрова хвиля, 1961), с. 214–215)

Ілюстрація: Намик Ісмаїл, Портрет Олексія Грищенка.

Всі дні, як звичайно, блукав по Стамбулі і в Пері, між огидними пиками спекулянтів, шахраїв та сутенерів. Банальність, брехня, пожадливість.

Перед тунелем, де німці збудували електричну залізничку з Ґалати до Пери, в мене вкрали гаманець.

Я спостерігав, як гралися шибеники, борючись навкулачки. Хто і як витягнув гаманець – один Аллах знає. У гаманці були ключі від валіз, що залишилися в Москві, і 80 піястрів.

В одного з моїх приятелів украли гаманець із 30 лірами. Він стояв на східцях трамваю і тримався поруччя.

– Мене грабують! – кричив він до свого товариша, який витріщив очі, нічого не розуміючи. Злодій зіскочив з трамваю і зник у Ґалаті.

(Олекса Грищенко, Мої роки в Царгороді 1919–1920–1921 (Мюнхен; Париж: Дніпрова хвиля, 1961), с. 134)

Ілюстрація: Олекса Грищенко, «Портери Золотого Рогу» – робота з константинопольського періоду життя художника.

Зі щоденника Олекси Грищенка (1883–1977), українського художника і мистецтвознавця, у лютому 1921 р. – мешканця Константинополя:

Моє житло тепер поблизу улюблених місць.

Сьогодні провів майже цілий день в околиці Фатіх. У моїй каварні мав ще один прикрий інцидент. Коли я рисував увечорі, кафеджі – власник каварні – наблизився, суворий, і, пронизуючи мене пильним поглядом просто в очі, сказав протяжливо роздратованим голосом:

– Заборонено рисувати обличчя. Рисуй щось інше!

Я нічого йому не відповів. Після того наблизився якийсь чуджук. Цей інтеліґентний хлопець запитав у мене дещо по-французькому. Він цікавиться всім і дає мені свою підтримку.

– Чому, – поспитав я, – у вашій Академії рисують з живих моделів?

– Я сам не знаю, чому воно так, – відповів він.

(Олекса Грищенко, Мої роки в Царгороді 1919–1920–1921 (Мюнхен; Париж: Дніпрова хвиля, 1961), с. 235)

Ілюстрація: Олекса Грищенко, «Четверо чоловіків у Фесі», 1921 р.

«Я під зливою», як кажуть моряки. Віддавна споживаю тільки цибулю. Носив для обміну свічку.

– Гину з голоду, будьте так добрі, дайте кусень хліба за цю свічку. – Але пекар, який саме витягав з печі пахучі хліби, відповів:

– Ми маємо електрику, і свічка нам непотрібна.

Чи це був якийсь осоружний грек, чи вірменин? Не знаю. Я жлуктав мою цибулю і скоринку копченого сала. Воно валялося на дні моєї валізки.

У кухні, де вірменин ладнає свій казанок і видає вар, усі знервовані і, одночасно, похнюплені. У Таганрозі все покінчено... Большевики зближаються до Новоросійська. Американці відкривають для росіян кантину.

У півприсмерку світанку, наповненого задушним димом, бліді й виголоднілі обличчя беззахисних людей запалюються надією. Маляр С... гаряче проповідує братерство. Якийсь погано виголений вірменин (з турецької Вірменії) підтримує кожну фразу постійним «звичайно». Сторож Ґрункін, схудлий жид походженням з далекого Гомеля, кидає підлесливо в юрбу:

– Мось’є має рацію.

Мовчки всі погоджуються, з серцем, повним сумних думок. Одна глуха старенька, що прийшла з святого гробу з Палестини, робить знак хреста...

(Олекса Грищенко, Мої роки в Царгороді 1919–1920–1921 (Мюнхен; Париж: Дніпрова хвиля, 1961), с. 54–55)