![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png)
Зі щоденника Гелени Козіцької (1867–1950), польської громадської діячки, у 1914 р. – мешканки Тернополя, дружини президента окружного суду:
У перші часи після вторгнення москалів наші селяни були в захопленні: їм дозволили грабувати «панів», роздавали речі, обіцяли землю і т. д. Тепер же, коли за першої-ліпшої нагоди дістають нагайкою, коли навіть сільський достойник, війт, не раз відчує її на плечах, ставляться до загарбників з ненавистю. Зараз мають вигляд людей здивованих і дезорієнтованих. Звісно, з давніх давен є цілі москвофільські громади, і вони старанно переходять на православ’я, але як би не було, це винятки. У Збаразькому повіті чуйність до москалів серед селян відчутно охолола, у зв’язку з наказом забезпечити військо одним кожухом від кожної хати і випікати булки для солдатів на свята. Дотепний тамтешній маршалок справді налякав ревного уєздного примарою віспи й тифу, які можна занести з кожухами до армії, але цю небезпеку усунули дезінфекцією. Справа з булками закінчилась успішніше, бо маршалок звернув уєздному увагу на те, що селяни не зможуть спекти булки і доручать цю справу євреям – а чи хтось поручиться, що ті не отруять калачі? Уєздний з захопленням закричав: «у тебе, пане, дві голови і два розуми!» і від калачів відмовився. Дії цього уєздного варті того, щоб їх записати. Його звуть Конашевич. Відвідуючи «Просвіту» в Збаражі, він побачив портрет Шевченка, з великим гнівом зірвав його зі стіни і потоптав ногами з вереском: «той мятєжнік!». Був там і портрет Квашевича, який він теж зірвав, але прочитавши прізвище, знітився, щось пробурмотів і, махнувши рукою, сховав за шафу. П’є без міри і тоді кричить, погрожує, своїх підлеглих і селян б’є по фізіономії, тупотить ногами і т. д. Довколишнім громадянам від початку погрожував конфіскацією майна і почав видавати розпорядження в цьому дусі, безмірно всіх вражаючи. Коли зауважив, що досить постраху, пообіцяв тим панам своїм впливом відвести небезпеку конфіскації, навпростець жадаючи за це доказів вдячності. Пан К. мусив подарувати йому срібний сервіз, пан Й. срібну тацю, чого від кого забажав. Схожі речі діються і у нас. Губернатор купив у Лянґа порцеляновий сервіз, але забув заплатити. Коли купець через якийсь час нагадав про гроші, йому зауважили, що він задорого бере за гас, покарали його за це штрафом, а про плату за сервіз знову забули, і на тому скінчилося.
Вкрай кумедний випадок трапився тут цими днями. На площі Собєського з’явився козак, який вів кульгавого коня. Не допомагають заклики, не допомагає нагайка, кінь важко крокує на трьох ногах. Козак безпорадно чухає потилицю, а навколо нього збирається громадка цікавих. Після довгих безплідних спроб козак вирішує продати інваліда. Звісно, негайно знаходиться покупець – єврей. Козак просить 5 рублів, єврей дає два, зрештою козак продає коня за 3 рублі, знімає з нього сідло і чапрак і йде. Єврей тим часом веде немічну тварину у протилежний бік. Раптом лунає свист. Кінь зривається, як шалений, хвицяє і кусається. Вражений єврей кидає вуздечку, а кульгава шкапа, яка раптово виздоровіла, галопує до козака, той у мить ока сідлає її, і тільки їх і бачили! Козаки, як давні татари, живуть зі своїми кіньми як приятелі і вражаюче їх дресують. Під час битви кінь на даний знак лягає на землю, а козак, лігши за ним, кладе на його тулуб карабін і стріляє з-за своєї живої барикади.
(Helena Kozicka, Rosjanie w Tarnopolu. Dziennik 1914–1916, wstęp i opracowanie: Ilona Florczak, Janusz Gołota (Ostrolęka: Ostrołęckie Towarzystwo Naukowe im. Adama Chętnika, 2015), s. 39–40. Переклад з польської)
Ілюстрація: Збаразький замок на поштівці австрійського часу.
