![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
assassins_cloakЗі щоденника Іванни Блажкевич (1886–1977), української письменниці та громадської діячки, у грудні 1914 р. – мешканки с. Залуква біля Галича, дружини директора місцевої школи:
Зі спокоєм розповідають батенько, як довелося їм бачити всі будинки в огні і пасіку, зруйновану варварською рукою. Лиш згадка про знищення кооперативи надто болюча для них, і я розумію це. Кооператива – це було втілення мрії цілого їх життя. В неї вклали вони не тільки працю, але й свою душу. Кооператива була немов частинкою їх власного «Я». І тому руїна кооперативи боліла їх глибше, чим руїна власного майна. Розказують, як москалі шукали за ними. Як їм довелося втікати в дрантивім перебранні. Як по шию у воді Стрипу перебрели. Як у голоді укривалися на Млинці, опісля в Драганівці і Димарочу. До кого не зайшли, всі боялися дати їм прихист, аж добилися до Збаража і там на Залужку, в брата своєї жінки, перебули безпечно неспокійний час. Я небагато почула від батенька про ті всі їх пригоди. Така вже в нас була домашня поведінка. Батенько, овдовівши, зісталися з нами малими «шкрабами» і так звикли до цього, що не мали з ким вдома поговорити, хоч ми і зросли, і вже своїх дітей виховували, для батька все-таки були немов дурниками, з якими нема що про важніші діла говорити. От тому зараз, як тільки батенько пішли на приходство, поспішила я за ними, щоб мати нагоду почути їх живе оповідання, за яке старенькі були все люблені в товаристві. Нині поїхали до Станиславова, щоб навідатися до старшої доньки Грушкевичевої.
