assassins_cloak: (Default)
Зі щоденника Юрія Тищенка (1880–1953), українського публіциста, письменника і видавця, у 1924 р. – мешканця Праги:

Щойно повернувся від Антоновича з Збрацлаву. Діти його були дуже раді моєму приїздові. Ляля щебече невірчиво і всьому, що я розповідаю, заперечує, коли ж я кажу, що не буду розповідати – прохає говорити й розповідати далі. Мурик ще не позбавився большевитських звичок. Хлопець дуже здібний і гострий. Марко до всього відноситься з філософічним спокоєм. Осушили з Мухою малу фляшчину. По обіді були на льоду. Мене таки кинула лиха година. Впав на льоду і розбив собі брову та набив ґулю. День проте пройшов досить добре.

(Ольга Мельник, “Щоденник Юрія Тищенка (Сірого) (1919–1924 роки)”, Український археографічний щорічник 12 (2007), с. 636–637)


assassins_cloak: (Default)
Зі щоденника Юрія Тищенка (1880–1953), українського публіциста, письменника і видавця, у 1921 р. – мешканця Відня:

З України надходять все свіжіші та свіжіші вісти про тамошнє життя. Коли зі всього того, що доводиться чути від самовидців і інтервентів, вибрати десяту частину й повірити, то дійсно повіє таким жахом, що й не знаєш, що робити. Тутешні большевики й «большевитствуючі» запевняють, що там (в Росії і на Україні) життя вже війшло в норми і нема тих страхіть, які викликались революційним часом. Отже нема, кажуть, ні того терору, від якого червоніли в кровавих потоках вулиці міст, містечок і сел, ні того знущання, від якого люди з найміцнішими нервами доходили до божевілля. Ті ж, що приходять з України, оповідають, що терор не зменшився, а збільшився, що московські большевики, окупувавши Україну, ведуть там таку русифікацію, якої ще від часу істнування української землі ніхто не бачив. Під видом контрреволюції московські аґенти на Україні нищать все, що так чи инакше носить український характер. За ці два роки свого панування вони винищили стільки продуктивної людності на Україні, що становиться жахно. Раз по раз розстрілювали й розстрілюють людей, які абсолютно не причетні до політичної роботи, по своєму характеру зовсім аполітичні.

Як приклад (один з багатьох тисяч) може служити розстріл Марка Шапрана. Людину сю я знаю з дитячих літ. Я був в Київі завідуючим книг[арнею] «Літ.-наук. вістн[ика]» і редактором «Села» в 1908–13 році. Марко Шапран прийшов з села до міста шукати собі чорної роботи. Малограмотна звичайна селянська дитина 14–15 літ випадково попала до мене. Я взяв його спочатку за розсильного. Перебуваючи довгий час то в сій должності, то на посаді дворника у Грушевського М. С., то знову в книгарні підручним по продажу книжок, ся людина затрачувала неймовірну силу енерґії на самоосвіту і на знайомство та вивчення того діла, за яке вона взялася. В 1917 році після трьохлітньої розлуки в Київі я зустрів Марка Івановича цілком укінченим книгарем і запросив його на службу до видавн[ицтва] «Дзвін», де він був завідуючим складом, а в 1919 році з моїм від’їздом до Відня став завідуючим книгарнею «Дзвону», яку ми відкрили на В[еликій] Володимирській вулиці. Там і злапали його московські опричники і розстріляли в порядку червоного терору. Коли почув я се, то не міг пойняти віри, щоб сю людину, яка за все своє життя не зробила нікому найменшого зла, яка не належала ні до партій, ні до політичних груп ніколи, могли розстріляти навіть найбільш подлі, найбільш завзяті душогуби, але живий свідок переконав мене в тому. Його розстріляли тільки за те, що він був робітником-українцем. А скільки таких нещасних розстрілюють щодня, щогодини? І ці палачі, ці розбійники сміють говорити про соціялізм, про комунізм, про те, що вони йдуть з цілю визволити робітника від капіталістів-буржуїв!.. Капіталісти й тепер сидять, як і сиділи, спокійно користуючись з праці иньших, а робітників, працюючих розстрілюють по наказу агентів самодержавних комісарів. На Україні ж нищення робітників і селян особливо являється для них бажаним. Являючись по суті імперіалістами, шовіністично настроєними єдинонеделімцями, крім того предтечами нового царату, вони як найкращі аґенти переводять справу відбудови «єдиної неділимої тюрми народів». Але відпорна сила в народів, що визволились в 1917 році з ярма царського, остільки вже велика, що визволяться вони і з ярма комісарського. Безперечно, що політика комісарів російських веде до царизму. Чи буде він в Росії, чи ні – се питання, але, що в народів, які відділились від «злої мачухи», замість царизму скоро настане радянська система правління (на демократичних основах) – се факт. Про се свідчить все життя народів, яких колись держав царат, а тепер держать русько-жидівські комісари.

(Ольга Мельник, “Щоденник Юрія Тищенка (Сірого) (1919–1924 роки)”, Український археографічний щорічник 12 (2007), с. 613–614)



assassins_cloak: (Default)
Зі щоденника Юрія Тищенка (1880–1953), українського публіциста, письменника і видавця, у 1921 р. – мешканця Відня:

Сьогодня я, Залізняк і Черкасенко були в кав’ярні «Райхізале». Після другої, а може й третьої чарки, у Черкасенка прорвалось. Потребуючи грошей на своє утримання, котрих, до речі, потребую і я, він почав на мене нападати, що я настільки не добрий комерсант, що не можу обернутись так, щоб йому давати на прожиття. До сього часу дійсно я йому давав стільки, що вистачило б людині на три-чотирі роки життя, але то все було мало. Звичайно, про се я йому не говорив, а тільки запитав, що він хотів би від мене мати. І отже, він при Залізнякові заявив, що він вважає мене і Винниченка сволочами, які жили і збагатіли на його таланті і його творчості, і мотивує, що позичку нам дали тільки тому, що він є такий педагог, котрого ухвалили для друку. Я йому зауважив, що позичка дана тільки завдяки моїм старанням, чому в Київі був свідком Залізняк. Але се його ще більше обурило: він заявив, що всі твори Винниченка видані на його кошт. Після цього, звичайно, мені лишалося одно лише, заявити йому, що ми тепер і живемо лише з того, що виручаємо за твори В. Винниченка. Закинув він мені також, що я проживаю не менше його, на що я йому відповів, що коли б навіть і так, то я проживаю тільки свої, а не його гроші. До речі сказати, я до сього часу яко директор «Дзвону» одержую 6000 (шість тисяч) корон в місяць, а життя вимагає на найскромніші видатки 700–1000 денно. Отже, навіть порівнюючи з директорами менших видавництв, я одержую найменше. Але се нічого. Таким панам, як Черкасенко, не ходить о те, як живуть инші, аби вони жили добре. Що я міг йому відповісти? Звичайно, можна захищати свою честь і револьвером, і палицею, і навіть долонею. Та до сього я не підготований. Довелось просто сказати йому, що справа ся буде вияснена тоді, коли він трохи заспокоїться, а прийшовши додому скласти йому такого листа:

«22/ІІІ. В[исоко]п[оважаний] С[пиридон] Ф[еодосійович]. Після твоїх вчорашніх закидів мені в присутності М. Залізняка в несовісному відношенню до справ Товариства, а разом з тим і до деяких членів його, вважаю за свій обов’язок повідомити Тебе, що я не в праві продовжувати працю в стані директора Т-ва до переведення ревізії і суду над всіми моїми ділами, котрі б установили перед членами Товариства і суспільством, де я переступив або зловжив право, надане мені довіреностями Товаришів.

На закінчення справоздання і взагалі підведення всіх рахунків перед Т-вом залишаю собі один місяць, а власне не пізніше 1-го мая 1921 року, після якого дня я маю право зі всього закинутого мені витягти певні консеквенції.

З Тов[ариським] пов[ажанням] Юр. Тищенко.

P. S. До часу остаточного роз’яснення справи з огляду на загальне наше матеріальне становище Ти маєш право забирати все, що тобі належить яко гонорар».

(Ольга Мельник, “Щоденник Юрія Тищенка (Сірого) (1919–1924 роки)”, Український археографічний щорічник 12 (2007), с. 611–612)



Profile

assassins_cloak: (Default)
Плащ убивці

July 2025

S M T W T F S
   1 2 3 4 5
6 7 8 9 10 11 12
13 14 15 16171819
20212223242526
2728293031  

Syndicate

RSS Atom

Most Popular Tags

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Jul. 17th, 2025 05:46 am
Powered by Dreamwidth Studios