![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Зі щоденника Генрі Ноуена (1932–1996), нідерландського католицького священника і богослова, який у серпні 1993 р. перебував у Львові:
Зеня, Нейтан і я після обіду відвідали дві родини, що мають дітей з неповносправністю. Ми взяли таксі, щоб не витрачати час на дорогу, а якомога довше побути з ними.
Спочатку ми поїхали до 12-річного Вадика і його мами Марії. Вони живуть у старій квартирі у центрі Львова. Марія розповіла нам, що вона разом із сином поселилася в цій квартирі, дізнавшись, що попередній мешканець помер. Пізніше почалася боротьба з людьми, що також претендували на квартиру, страшна агресія тих, що погрожували їх виселити, судова тяганина і непевність [Після розмови з Марією Савчук вияснилося, що о. Генрі не зовсім точно зрозумів ситуацію. У цій квартирі вони з Вадиком поселилися абсолютно законно, маючи відповідні документи, але інші люди вирішили скористатися їхньою вразливістю, щоб теж заявити про права на квартиру, яких вони не могли мати за законом]. Однак, у результаті, перемога була на боці Вадика і Марії.
Коли ми зайшли до великої кімнати з височезною стелею, Вадик, який лежав на килимку в куточку, привітав нас чарівною усмішкою. Він не міг натішитися відвідувачами. Незважаючи на важку форму церебрального паралічу, хлопець виглядав кмітливим, розумним і доброзичливим. Уважно і зацікавлено слідкував за розмовою та зумів вимовити кілька слів. Коли я дивився, як він бореться за те, щоб хоча б якось висловитися, то бачив молодого художника, сповненого прекрасних задумів та ідей, але закутого у тілі, яке не дозволяє показати іншим, що у нього в голові та на серці.
Марія розповіла нам, що її мама, яка опікувалася внуком, померла рік тому. Залишившись сама, Марія була змушена покинути роботу, щоб цілковито присвятити себе доглядові за Вадиком. А на практиці це означає, що єдиний їхній прибуток – це Вадикова пенсія з інвалідності, яка складає 13 тисяч купонів (три долари) на місяць. Більшість часу Марія ходить від установи до установи з проханнями про допомогу. Не уявляю, як вони виживають, але якось дають собі раду.
Найбільше Вадик любить ходити до церкви. Там почувається щасливим, там бачить інших, там може молитися. Він постійно просить маму возити його на молитви та Літургії. [...]
Я б так хотів, щоб ми могли залишитися з Вадиком довше. Просто бути з ним, тримати його на руках, прислухатися до його слів і розказувати йому якісь історії – все це здавалося особливим привілеєм. Але нас чекала ще одна сім’я, і вже треба було йти.
Ми поїхали на околицю Львова, трохи покружляли, шукаючи потрібний заїзд до багатоповерхівки, і опинилися в квартирі, де мешкає Михайлина з чоловіком і двома синами з неповносправністю – Андрієм і Тарасом. Михайлина тепло нас прийняла і привела до кімнати, де на канапі лежав восьмирічний Тарас. Я подивився на його красиве личко і паралізоване тільце. Його рухи були судомними, і він майже не підтримував зорового контакту. Пізніше Михайлина привела до кімнати чотирнадцятирічного Андрія. У нього теж аутизм, як і у молодшого братика, але він виглядав набагато спокійніше, менш тривожно.
Чоловіка Михайлини не було вдома, але до нас приєдналися дві її сестри і племінниця, які живуть у сусідніх квартирах. Вони пригостили нас коньяком, кавою і смачними канапками.
Коли за столом нас зібралося уже дев’ятеро, сестри почали розповідати про себе. Під час сталінського терору, 1950 року, коли вони були ще маленькими, їхніх батьків вигнали з дому та відправили на Сибір. Формальною причиною покарання було те, що вони підтримували бандерівців і рух за незалежність, але насправді Сталін просто хотів заселити Сибір та почати розробляти багатий на корисні копалини регіон. Для цього він наказав вивезти туди 15% населення з різних куточків України, Литви та інших радянських республік. Родину Михайлини разом з тисячами людей з інших регіонів закинули виживати у сибірські ліси. Багато тоді загинуло, але їхня сім’я 1956 року, вже після смерті Сталіна, отримала дозвіл на повернення до України. Вони спорудили будинок з маленьким городиком. Потім, через багато років, коли навколо Львова почали будувати багатоповерхівки, їх знову змусили покинути дім і поселитися в квартирі, яку виділила держава.
Ми почули історію переслідувань, маніпуляцій та знущання. Однак усі сестри сильні та повні життя. Вони наче змагалися між собою, щоб найкраще розказати про себе. Сама квартира, що виглядала тьмяною і пошарпаною зовні, всередині сяяла: гарні меблі, фото на стінах, добротні килими. Сестри закінчили технікуми та університети і отримали добру освіту. Найбільше вони нарікали на воду. У обох хлопчиків проблеми з нетриманням сечі, потрібно часто міняти підгузки, а тому вода необхідна. Проте вона брудна, непридатна для прання. Часом води немає взагалі.
У ході розмови стало зрозуміло, що хлопці з квартири не виходять. Михайлина сказала: «Коли у нас був свій город, то вони могли полежати на сонечку, але тепер ми живемо на восьмому поверсі й не можемо їх виводити». Я був вражений: хлопці не бувають на вулиці не тому, що важко їх знести, а через сором. «Як вони ще були немовлятами, ми з ними виходили, бо ніхто не помічав, що хлопці неповносправні, а тепер усі дивитимуться і тикатимуть на нас пальцями. Не хочемо сорому і щоб з нас насміхалися, тому тримаємо їх вдома», – пояснила Михайлина.
Бліденькі личка Тараса і Андрія справді свідчили, що на сонці вони не були вже давно. Мене боляче вдарило усвідомлення ізоляції, яку переживають родини, що мають дітей чи родичів з особливими потребами, і я ще більше переконався у важливості спільнот «Віри і Світла».
Сьогодні ввечері ми проводили спеціальну зустріч «Віри і Світла» для батьків, я запросив Михайлину, і вона обіцяла прийти.
Коли ми виходили, я знав, що думатиму й перейматимуся долею Тараса і Андрія. Яка наша роль? Що ми можемо зробити, щоб визволити їх з такої жахливої ізоляції?
На 18:00 ми запросили батьків, що належать до «Віри і Світла», на зустріч в одній з великих зал Палацу Потоцьких в центрі Львова. Це великий, статечний будинок, що нагадує про часи аристократичних родин, елегантності та багатства, які давно минули. Сьогодні його називають «Палац урочистих подій». Порожня будівля з якимись рештками меблів та килимами, розкинутими на підлозі. Її використовують переважно для церемоній та реєстрації актів цивільного стану. Ми запитали літню пані, яка сиділа за маленьким столиком при вході, куди поділися всі меблі. «Вкрали росіяни, євреї та німці», – скупо відповіла вона.
На зустріч прийшло 24 особи – троє чоловіків і 21 жінка. Зеня запросила усіх познайомитися з Нейтаном і мною та послухати наші розповіді. Борис перекладав, Нейтан розповів про «Лярш» і спільноту «Дейбрейк», а я говорив про дар людей з особливими потребами. Ми співали, молилися і ділилися ідеями та переживаннями у малих групах. Це була радісна зустріч, я особливо тішився, що міг знову побачити Іванку – маму Олега, маму Андрія, який пише вірші, Марію – маму Вадика, Михайлину – маму Тараса і Андрія. Також були друг Зені й тато Андрійка Микола та отець Петро, якого ми зустріли в неділю на привітальній вечірці.
Це був натхненний вечір. Всі були раді бути разом, зустрічатися та слухати історії, що вселяли надію.
(Генрі Ноуен, Українські щоденники, переклад з англійської Мар’яни Карапінки (Львів: Свічадо, 2021), с. 74–79)
