![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Зі щоденника Геннадія Петрова (1936–1996), українського журналіста, краєзнавця, у 1953 р. – мешканця с. Талалаївка, тепер селища Прилуцького району Чернігівської області, учня середньої школи:
Холодно. А у мене носити взимку нічого. Батько не купить. Надія на братів. Ходжу в материній куфайці... Писати поему – спалювати свою душу. Поетом можу я бути, але вчитися мені потрібно багато, дуже й дуже багато працювати. Домашня обстановка і особисте життя цьому не сприяють. Мучать очі – не дозволяють багато читати. І вся моя нервова система в напрузі. Песимізм заповз, як гнилий хробак, у душу. Я злий на себе. Куди я поступлю? Як житиму? Із захопленням прочитав біографії декабристів. Про кожного окремо не пам’ятаю, але склався один образ – людина розумна, з могутньою душею, з прагненням уперед, сильна духом і тілом. Розум і енергія – основні її риси. Сміливість.
Читаю книгу Гуторова «Про поетичну майстерність Маяковського». Перша книга про те, як працювати над віршем.
