assassins_cloak: (Default)
Зі щоденника Олени Лазун, української журналістки, у лютому 2022 р. – мешканки Чернігова:

Найстрашніший день в житті моєї родини і всієї України.

Мене розбудив дзвінок брата десь о 7-й ранку. Він ніколи так рано не дзвонить. Я злякалась.

– Що сталось? – питаю.

– А ви що, нічого не чуєте? – здивовано каже він.

– Ні, а що? – у мене вже тремтить голос, я вже підсвідомо розумію, що сталось те, чого ми найбільше боялись в останні роки.

– Сирени гудуть і бахкає десь за містом, – тихо відповідає брат.

– Блядство, – кажу я. І навіть не знаю, що додати. ВІЙНА. Страшна, смертельна, справжня війна прийшла. Не інформаційна, не гібридна, а справжня. З танками, ГРАДами, обстрілами і скаженими вояками.

Діти ще сплять. Маленька Катруся і не зрозуміє, що сталось.

А от старшого сина готували заздалегідь. Розповідали і пояснювали, що таке може бути. Він все зрозумів, але як і ми, не вірив, що таке може статись у 21-му сторіччі.

Син прокидається і дивиться на мене здивованими очима.

– Мама, що сталось? – питає.

Я плачу. Не можу стриматись, немає сил. Такий відчай заполонив, що дихати було важко.

– Росіяни йдуть, – тільки і могла з себе видавити.

– Війна? – перелякано питає моя дитина.

У відповідь тільки киваю. Душать сльози.

Далі все як в тумані. Спочатку були вдома. Я постійно намагалась виконати те, що планувала у разі початку війни. Треба зібрати підготовлені речі (а вони вже фактично всі були спаковані) та вирішити, що робити далі.

Постійно набираю воду. У все, що можна – в пляшки, каструлі, банки. Це нервове. Набрала повну ванну холодної води. Але затичка погана, постійно пропускає. Вода повільно витікає. Так само як мої сили.

Довелось забрати нашу машину зі стоянки. Охоронець подзвонив і сказав, що треб забирати, бо стоянку просто закриють і тоді лишимось без авто. Чоловік пригнав машину. Поставив нашого «Ланоса» у дворі під під’їздом.

Дзвоню рідним. Радимось, що робити. Війна ще ж не в Чернігові.

Може не їхати нікуди?

Чоловік і брат переконують, що їхати ще більш небезпечно. Ми не знаємо, що з дорогами – де вже ворожа техніка, де стріляють і вбивають.

Погоджуюсь, бо лячно десь стати посеред поля з дітьми. Або зустріти росіян на танку. Мама про всяк випадок дзвонить до родички в Тернопіль. Раптом ми все ж поїдемо на захід країни. Та дає свою адресу, але весь час плаче. Каже, біжить в укриття. Їх теж обстрілюють.

Адресу записую, але ми залишаємось.

Потім трохи шкодую, але все одно не впевнена, чи варто було їхати з міста. Ті, хто кудись доїхав – до Львова чи Тернополя – що там? Де жити? Там теж стріляють і гатять з ГРАДів.

Вдень гуляємо з донькою на вулиці. Спостерігаємо, як деякі сусіди перелякано зносять вниз речі та складають в автівки. Таки вирішили тікати з Чернігова. Ще частина жінок з нашого будинку несуть подушки та ковдри в підвал. Готуються там пересидіти обстріли.

Ми не готуємось. Сподіваємось, не доведеться спускатись в підземелля. Але на душі стає все більш неспокійно. Можливо, все ж варто виїжджати? Що буде, як росіяни захоплять місто?

В інтернеті читаємо, що в магазинах шалені черги, на заправках – ще більші. Люди стоять годинами, щоб залити паливо в авто.

Що ж робити? У нас є бензин, можемо їхати. Але ж ворог обстрілює і захід країни. Та й туди їхати доведеться кілька днів! А у нас мала дитина. Як вона витримає таку дорогу?!

До вечора нема вже ніяких сил.

Від думок.

Від емоцій.

Від хвилювань.

Вирішуємо з чоловіком спати по черзі. Спочатку чергую я, потім він.

P. S.: намагалась вдень подзвонити подрузі, привітати з Днем народження. Не додзвонилась.

(Олена Лазун, Щоденник моєї війни (Чернігів, 2022), с. 3–5)


assassins_cloak: (Default)
З листа Ришарда Ґаншинця (1888–1958), польського мовознавця, філолога-класика, у лютому 1946 р. – професора Львівського університету, до дружини Софії:

[...] З тижня на тиждень відкладають транспорт, а так мені залежить, щоб цей пакунок пішов. Але складно, потрібно мати терпіння. Тимчасом тут у домоуправах знову нагадують про протигази і сховища. Совєти переважно поробили у сховищах хліви для свиней і піднімають крик, що це значить, що не мають куди подіти свиней і т. д., але мусять звільнити сховище і беруть свиней до помешкання. Готується і військо, яке тепер уже займає великі склади товарів на вул. Жолкевського. Без сумніву, щось готується, надходить – це виразно видно – грозова хмара: може, з неї впаде грім війни, але хмара може і розпорошитися. У цю хвилину все можливе. Росія готова до війни. Дотепер студентське посвідчення звільняло від військової служби – зараз цей і подібні привілеї скасовано, отже, студентів кожної миті можуть покликати до війська. Заняття мають починатися від год. 15–20, хоча день уже довший.

Вчора побув марнотратником для себе: купив 2 кг цибулі (по 15 руб.) та 0,5 кг свинини за 50 руб., шпондер, який мені шикарно засмакував. Узагалі мені слід частіше їсти м’ясо; яєць цього місяця не було. Сестра секретарки Академії, де я працюю, повернулася з Казахстану зі скеруванням до Львова. Тут її не хотіли замельдувати, і мусила піти на село, звідки б її знову відіслали деінде. Все ж після довгої тяганини погодилися, що за 5000 руб. її замельдують. Мій викладач Домбровський (укр.) повернувся з Сибіру, але зі скеруванням до Станіславова, тому тут його не замельдували. Врешті зараз погодилися замельдувати його в підміській громаді, він знайшов собі помешкання на Збоїщах, звідки щодня витрачає ¾ год. на дорогу [...]

Москаль не витрачається ні на помешкання, ні на меблі, ні на білизну й одяг, тільки на їдло і передусім на пиття: неділя без пиятики це не неділя, зате потім готовий постити цілий тиждень, адже 1 літр горілки коштує 113 руб. У сусідньому будинку поселився московський капітан, у комфортному помешканні. Той раптом о 1 год. ночі дзвонить по сторожа, щоб відчинив йому двері на подвір’я. Здивований сторож питає його, чого він хоче на подвір’ї. Капітан прямо йому каже, що хоче справити потребу. На це сторож: «Але ж маєте туалет у помешканні!». «Я там не вмію, це для рєбят, а не для людей». І справив потребу на подвір’ї. Таке має часто траплятись у Львові. Правдивою річчю є те, що на останніх виборах одна виборча дільниця розміщувалася в IV гімназії на вул. Нікоровича. Комісія, щоби зробити все «культурно», відповідно до радянських гасел, в одному кутку зали поставила виборчі кабінки, в іншому (такі ж, тільки відділені фіранками) клозет «для жінок», «для чоловіків», але навіть відер не поставила. Москалі тією «культурною» інституцією користувалися так, що запах рознісся по залі. Наступного дня після виборів діти тієї школи мусили очистити той виборчий клозет [...]

(Ryszard Gansiniec, Notatki lwowskie 1944–1946, redakcja naukowa: Radość Gansiniec, Krzysztof Królczyk (Warszawa: Wydawnictwa Uniwersytetu Warszawskiego, 2020), s. 215–216. Переклад з польської)

Ілюстрація: Оперний театр у Львові, липень 1944 р. З ФБ-сторінки Гриця Совківа.


Profile

assassins_cloak: (Default)
Плащ убивці

June 2025

S M T W T F S
1 234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
2930     

Syndicate

RSS Atom

Most Popular Tags

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Jun. 2nd, 2025 11:35 am
Powered by Dreamwidth Studios