assassins_cloak | Entries tagged with 2022

Зі щоденника Олександра Меньшова (1977–2023), українського письменника, військовослужбовця, в березні 2022 р. – мешканця Херсона:

Сьогодні 4 години стояли з дружиною за хлібом. Замерз – капець. Зараз взагалі все життя у чергах: то за хлібом, то за молоком. Склади магазинів порожніють дуже швидко. А ціни стрімко рухаються до небес... Хліб, який ще 23-го коштував 12–14 грн, тепер вже по 20.

[Згадую, як у колишній «Асканії», тепер «Апельсині», що на проспекті Сенявіна, в перші дні війни роздавали хліб. Просто роздавали. Уявіть: сизий холодний ранок, черга десь під 300 людей. Стоять ще з 7-ї. І от десь о 10-й нарешті відчиняються двері до магазину і виходять червонощокі хлопці з ящиками і починають роздавати хліб. Він, ясна річ, не свіжий, але сам факт...

А ще подібну ж картину спостерігав у кіоску з шаурмою на розі проспекту 200 років Херсону та 49-ї Гвардійської дивізії. Продавці-вірмени просто давали людям у черзі пиріжки, лаваші та інші продукти і не брали за це гроші. Навіть ображалися, якщо хтось пропонував.

А ще, кажуть, наші місцеві рибалки ловлять рибу та роздають її всім бажаючим. Мені, на жаль, такі не траплялися. Проте хочеться вірити, що херсонці один одному йдуть на допомогу.]

Люди в чергах мовчазні. Навіть якщо одне одного знають, все одно особливо не балакають. Просто вітаються, перекидаються парою фраз і далі стоять мерзнуть, чекають. Морально важко.

Стояв перед нами незнайомий чолов’яга. Раптом обернувся і сказав, що його діти (малося на увазі син із дружиною та дітьми) зараз у Харкові. Тільки-но вранці телефонували одне одному.

– І як там? – поцікавилися ми, згадуючи новини про обстріл міста.

– Пекельно! – нервово засміявся чоловік. – Вранці знов снаряди літали над головою.

– А може, хай би виїжджали?

– Не хочуть! Син у мене впертий херсонець. Каже, дім є дім! І покидати він його не бажає... І дружина його теж. Будуть там, поки є можливість.

Тут поза нами раптом проїхав сірий з червоними смугами рашистський кунг. Люди в черзі застигли, а потім притиснулися один до одного ближче. Дружина схопила мене за руку та забубоніла, що їй лячно. Я у відповідь заходився белькотіти якусь заспокійливу маячню, хоча сам відчув, як по спині пробігся холодок.

Знайома коліжанка, яка водила екскурсії містом і якій я дав прізвисько Бджілка Майя, написала мені, що у них теж на районі позавчора роздавали хліб просто так, а от вчора і сьогодні вже продавали. І черги гігантські також. А ще у них теж складно зняти гроші в банкоматах, а не у всіх магазинах термінали працюють. Потім питала про моїх батьків. Вони в Олешках.

Ввечері дізнаюсь про мітинг на площі Свободи. Дивимось із дружиною нарізки відео. Мітинг дуже масовий... Дуже...

Орки стріляють у повітря, намагаються залякати херсонців. Якийсь відчайдух застрибує на БТР та розмахує українським прапором. Машина повільно рухається проспектом Ушакова. Потім всі херсонці разом ідуть до Парку Слави.

(Олександр Меньшов, Я, Фокс та окупація. Щоденник херсонця (Київ: Видавнича група КМ-Букс, 2023), с. 27–28)

Зі щоденника Олени Лазун, української журналістки, у лютому 2022 р. – мешканки Чернігова:

Найстрашніший день в житті моєї родини і всієї України.

Мене розбудив дзвінок брата десь о 7-й ранку. Він ніколи так рано не дзвонить. Я злякалась.

– Що сталось? – питаю.

– А ви що, нічого не чуєте? – здивовано каже він.

– Ні, а що? – у мене вже тремтить голос, я вже підсвідомо розумію, що сталось те, чого ми найбільше боялись в останні роки.

– Сирени гудуть і бахкає десь за містом, – тихо відповідає брат.

– Блядство, – кажу я. І навіть не знаю, що додати. ВІЙНА. Страшна, смертельна, справжня війна прийшла. Не інформаційна, не гібридна, а справжня. З танками, ГРАДами, обстрілами і скаженими вояками.

Діти ще сплять. Маленька Катруся і не зрозуміє, що сталось.

А от старшого сина готували заздалегідь. Розповідали і пояснювали, що таке може бути. Він все зрозумів, але як і ми, не вірив, що таке може статись у 21-му сторіччі.

Син прокидається і дивиться на мене здивованими очима.

– Мама, що сталось? – питає.

Я плачу. Не можу стриматись, немає сил. Такий відчай заполонив, що дихати було важко.

– Росіяни йдуть, – тільки і могла з себе видавити.

– Війна? – перелякано питає моя дитина.

У відповідь тільки киваю. Душать сльози.

Далі все як в тумані. Спочатку були вдома. Я постійно намагалась виконати те, що планувала у разі початку війни. Треба зібрати підготовлені речі (а вони вже фактично всі були спаковані) та вирішити, що робити далі.

Постійно набираю воду. У все, що можна – в пляшки, каструлі, банки. Це нервове. Набрала повну ванну холодної води. Але затичка погана, постійно пропускає. Вода повільно витікає. Так само як мої сили.

Довелось забрати нашу машину зі стоянки. Охоронець подзвонив і сказав, що треб забирати, бо стоянку просто закриють і тоді лишимось без авто. Чоловік пригнав машину. Поставив нашого «Ланоса» у дворі під під’їздом.

Дзвоню рідним. Радимось, що робити. Війна ще ж не в Чернігові.

Може не їхати нікуди?

Чоловік і брат переконують, що їхати ще більш небезпечно. Ми не знаємо, що з дорогами – де вже ворожа техніка, де стріляють і вбивають.

Погоджуюсь, бо лячно десь стати посеред поля з дітьми. Або зустріти росіян на танку. Мама про всяк випадок дзвонить до родички в Тернопіль. Раптом ми все ж поїдемо на захід країни. Та дає свою адресу, але весь час плаче. Каже, біжить в укриття. Їх теж обстрілюють.

Адресу записую, але ми залишаємось.

Потім трохи шкодую, але все одно не впевнена, чи варто було їхати з міста. Ті, хто кудись доїхав – до Львова чи Тернополя – що там? Де жити? Там теж стріляють і гатять з ГРАДів.

Вдень гуляємо з донькою на вулиці. Спостерігаємо, як деякі сусіди перелякано зносять вниз речі та складають в автівки. Таки вирішили тікати з Чернігова. Ще частина жінок з нашого будинку несуть подушки та ковдри в підвал. Готуються там пересидіти обстріли.

Ми не готуємось. Сподіваємось, не доведеться спускатись в підземелля. Але на душі стає все більш неспокійно. Можливо, все ж варто виїжджати? Що буде, як росіяни захоплять місто?

В інтернеті читаємо, що в магазинах шалені черги, на заправках – ще більші. Люди стоять годинами, щоб залити паливо в авто.

Що ж робити? У нас є бензин, можемо їхати. Але ж ворог обстрілює і захід країни. Та й туди їхати доведеться кілька днів! А у нас мала дитина. Як вона витримає таку дорогу?!

До вечора нема вже ніяких сил.

Від думок.

Від емоцій.

Від хвилювань.

Вирішуємо з чоловіком спати по черзі. Спочатку чергую я, потім він.

P. S.: намагалась вдень подзвонити подрузі, привітати з Днем народження. Не додзвонилась.

(Олена Лазун, Щоденник моєї війни (Чернігів, 2022), с. 3–5)

Зі щоденника Анатолія Дністрового (Астаф’єва) (1974), українського письменника і художника, у жовтні 2022 р. – молодшого лейтенанта Сил оборони України:

Коли я ще спав, то почув у сні глухі вибухи, схожі на роботу ППО, і миттю прокинувся. Світла не було. Вода ледь текла тонкою цівкою. Під ранок росіяни розпочали масовану ракетну атаку багатьох регіонів і міст України. Випустили близько 50 ракет по Україні (44 збили ППО) – помста за підбиті позавчора кораблі в Севастополі, зокрема і їхній флагман «Адмірал Макаров». Лише в Києві без електрики залишилося понад 350 тисяч квартир.

Буквально вчора придбав намет і спальний мішок, щоб спати в них у квартирі, а також газовий пальник з інтегрованою системою (одразу насаджується на балон, щоб не було затрат газу) – для ранкової кави. Невеликого балончика вистачить на 20 кип’ятінь води.

Свій попередній новий спальний мішок ще раніше, у суботу, подарував єпископу Фастівському, вікарію Київської єпархії ПЦУ Володимиру Черпаку, який у Свято-Покровській церкві на Подолі правив панахиду по моєму батькові Олександру Астаф’єву. Владика колись дружив і мешкав із ним в одній кімнаті аспірантського гуртожитку. За останні два роки після похорону мого батька, коли я бачився з єпископом Володимиром, він дуже сильно здав, буквально постарів: важко переніс ковід. Він живе на території церкви, і там дуже холодні приміщення. Тому йому приніс спальник і на додачу пляшку грузинського коньяку – для внутрішнього зігрівання. Батькових друзів майже не залишилося. Хочеться з ними спілкуватися, хоча раніше про це не думав.

Під вечір Поділ без електрики потонув у мороці. Банківські картки не працюють, бо всі термінали прив’язані до вай-фаю, у магазинах можливо розрахуватися лише готівкою. На вулицях морок, лише фари автівок і ліхтарики чи мобілки людей раз по раз блимають вдалині. Мало не підвернув ногу, не помітивши бордюру.

(Анатолій Дністровий, Битва за життя: щоденник 2022 року (Харків: Віват, 2024), с. 431–432)

Ілюстрація: вечірній Київ під час блекауту, 1 листопада 2022 р. Фото Associated Press.

Зі щоденника Олександра Меньшова (1977–2023), українського письменника, військовослужбовця, в середині серпня 2022 р. – мешканця Херсона:

Про душевність (наболіло, вибачте).

Думаю, вже всі передивилися той вірусний ролик, в якому жінка не хотіла виїжджати з Криму, та розповідала, «как тут душевна, па-дамашнєму». Я ж пригадую іншу історію, яку свого часу чув, як працював на заводі Петровського. Там один старигань із сусіднього бюро розповідав нам (тримаючись за живіт, бо для нього це було дуже смішно), як в свої молоді роки його відправили до Середньої Азії налагоджувати якісь верстати. Цей «молодий спеціаліст», проколупавшись із обладнанням пів дня, вирушив прогулятися маленьким містечком, подивитися місцевий колорит, оцінити краєвиди – ту саму «душевність» та «домашність». Треба сказати, що колорит справді сподобався нашому оповідачеві.

Забув додати, що справа відбувалася влітку. Тож на вулицях було чимало возів із кавунами та динями. Арба – так вони звалися в тих краях. І що цікаво – продавців не було видно. Люди, вочевидь, в таку спеку сиділи вдома, покладаючись на чемність перехожих.

І от наш старигань, проходячи повз одну арбу, взяв дві диньки та й рушив собі геть. А потім йому, цитую: «раптом стало так нєвдобно», – що він повернувся, поклав дині до арби назад... та взяв дві більшенькі.

Не знаю, певно, це якась окрема ментальність у таких людей – брати чуже та жалітися, що мало взяли. І що цікаво, подібний спосіб мислення і досі існує як норма у наших «сусідів».

Розповідаю ще одну історію.

В селі *** понабивалося орків – що тарганів. Спочатку селилися у школах, дитячих садках, а як люди почали виїжджати геть, то полізли і в хати. І от дальні родичі, які мешкали в іншому боці села, дізналися, що в будиночку їхньої рідні живе якась оркська падлюка. Жіночка – бойова, криклива, справжня відьма – взялася та вранці пішла подивитися, що до чого. Приходить, а там справді якийсь чоловік ходить по двору. Та ще і не сам – з особою жіночої статі. Слово за слово, мовляв, ви хто такі й якого біса сюди припхалися, – і виявилось, що це мешканці лнр. І тут їм нравіца. Ну, наша відьмочка як наклала їм за пазуху три торби матюків!.. У відповідь стандартно: «Нас восємь лєт бамбілі».

– Може, і бомбили, я сперечатися не буду, – каже жіночка. – Але по твоїй хаті вісім років ми не лазили! А ти припхалася, заселилася, та ще і не в самій поганій хаті на цій вулиці, і розповідаєш мені про якусь справедливість? – напхала відьмочка ще мішок матюків.

Але зрештою позбутися цих нахаб не змогла, бо з озброєним орком не сильно-то і поладнаєш. Зійшлися на тому, що ця линиерівська парочка буде мешкати тільки на літній кухні. І десь пару місяців, поки чоловіка не змінять.

Отаке...

А от ще одна історія про «па-дамашнєму».

Дачі неподалік Дніпра. Одна херсоночка – типова така інтелігентна жінка, повітряна, наче безе – з тих, що читають поезію вечорами. І от вона зібралася духом, поборола страх і вирішилася поїхати до себе на дачку, де не була всю весну. Проїхала ледь не вісім блокпостів і нарешті дісталася своєї хатиночки за містом. Відчиняє хвіртку, заходить у двір, а там якась напівгола мадам зі здоровезним капелюхом а-ля відпочивальниця-на-морі на своїй макітрі дефілює по садку, як по проспекту.

Наша повітруля отетеріла, – мовляв, вітаю, а ви хто такі? Їй у відповідь:

– А ти сама кто такая?

– Драсьтє! Я хазяйка дачі...

– Мой муж, – палковнік, мєжду прочім, –сказал, что ета тєпєр наш дом.

– Тобто? – повітруля розгубилася. Почала казати про речі, про котиків-собачок. На що отримала чітке роз’яснення-побажання, – мовляв, забирай свої «манаткі, сабачєк, кошечєк і досвідос». За повторну спробу повернутися нова господиня у капелюсі пригрозила усіма смертними карами. Тож ясна річ, що нашій повітрулі нічого не залишалося, як іти геть.

Ну і історія наостанок. (Хоча їх у мене достобіса.)

Біля Антонівського мосту у нас купа дач. А що – мальовничий зелений берег, річка широка, наче море... клімат... фрукти... Одним словом – рай. І от на цих дачах оселилися родини орків. Приїхали слідом за чоловіками, як я розумію, – на літо відпочити, набратися «душевності».

Одна така родина виявилася з Пітера. Обрали собі найбагатшу дачу – з класним добротним будиночком, басейном надворі, садком тощо. Жили там, як у Бога за пазухою. Поки по мосту наші вперше не хаймарснули... Мало не наступного дня здриснули геть. А так, мабуть, хотілося залишитися. Навіть уявляю її слова чоловікові:

– Как здєсь класно. Я прівикла здєсь, как в свойом домє жилі, настолько всьо душєвно, па-дамашнєму...

(Олександр Меньшов, Я, Фокс та окупація. Щоденник херсонця (Київ: Видавнича група КМ-Букс, 2023), с. 242–245)

Зі щоденника Анатолія Дністрового (Астаф’єва) (1974), українського письменника і художника, у червні 2022 р. – молодшого лейтенанта Сил оборони України:

Прокинувся о 6 ранку в київській квартирі від вибухів (приїхав додому трохи випрати одяг, поприбирати, пописати книжку і покататися на велосипеді). Попри те що сплю в берушах, вибухи були чіткі. Ще в сні я подумав, що це, мабуть, гроза десь поряд гримить. Але коли звуки переросли в серійність, я миттю зірвався з ліжка і підбіг до вікна. Мої вікна на п’ятнадцятому поверсі виходять на Печерські пагорби, що видніються вдалині над двома мікрорайонами між нами: Соцмістечком і Русанівкою. Там, на пагорбах, стоїть Будинок Уряду, Києво-Печерська лавра, і мені видно їхні обриси. Але ніде не було помітно чорного диму чи пожеж від ракетних ударів. Тоді я здогадався, що росіяни обстріляли, мабуть, або один із мостів через Дніпро, або Дарницький залізничний вокзал, до якого від мого будинку їхати кілометрів чотири. Згодом у новинах підтвердилося, що окупанти випустили крилаті ракети «Калібр» по ДВРЗ (Дарницький вагоноремонтний завод) у моєму Дніпровському і сусідньому Дарницькому районах Києва, зокрема по Позняках, де колись мешкав мій батько. Повітряні сили України заявили, що російські війська здійснили пуск ракет із літаків Ту-95 з акваторії Каспійського моря.

Від вибухів наш двадцятиповерховий будинок тремтів, ніби велетенська картонна коробка, а в усіх автомобілів навколо спрацювала сигналізація. Якби вибух ракети трапився десь поряд, у радіусі до пів кілометра, то вікна б усі повилітали. Вкотре переконався, що дружині й дітям ще рано повертатися в Київ.

Ізраїльський військовий аналітик Ігаль Левін в інтерв’ю «Новому времени» (опубліковане 4 червня) розповів, як воюють іноземці у ЗСУ. Він зауважив, що Інтернаціональний легіон зайшов до Сєверодонецька з резервами, там є ізраїльські бійці, з якими він на зв’язку. 80% поранень – осколкові. Людей постійно засипають, обстрілюють, знищують, максимально пресують артилерією. Після того як ворогові здається, що він зміг надламати українську оборону, він туди вводить і ПВК, і бойовиків з ОРДЛО.

Левін, як і інші військові експерти, слушно сказав, що в російській армії дуже слабкий досвід міських боїв, які є одними з найскладніших. Навів приклад Ізраїлю, що для навчання солдатів таким боям побудував серед пустелі величезне порожнє місто з лікарнями, школами, базарами, – місто-привид, де ніхто ніколи не жив, не працював, не навчався. Такий собі тренувальний урбаністичний полігон. Думаю, Україні варто цей досвід запозичити і збудувати аналог схожого міста-полігона, оскільки російська загроза та агресія – для нас перманентна, багатостолітня проблема, а після Путіна з імперських яєць можуть вилупитися нові путенята.

Вчора була гарна звістка, що ЗСУ під Ізюмом знищили цілу загальновійськову 35-у армію. Але загарбники далі пруть і пруть, і все по своїх тисячах трупів.

(Анатолій Дністровий, Битва за життя: щоденник 2022 року (Харків: Віват, 2024), с. 265–266)