![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Зі щоденника Валер’яна Поліщука (1897–1937), українського поета і письменника, у 1921 р. – мешканця Києва:
Був учора у Віри Ромасюкової. Моя гімназіяльна радість. Скільки монограм для неї було написано в сшитках, книжках, на партах. А її батько, що мені дав руку, щоб я увійшов до [клуні знаття], яке мені запахло тоді, як сіно, де то він зараз. Казала, що десь в Одесі. Седів у Чека. А Віруша й не сподівалась, що з мене вийде. Вона така уютна. По-старому – щоб наверстати старе, ми говоримо «ти». Тоді вона так і не знала, що я її любив гімназіяльним почуттям. Тепер сказав. У неї такі теплі груди, бідує бідненька, голодує, нікуди не ходить, казала, що торік хотіла навіть отруїтися. Сьогодні підемо, краще сказати – поведу її до Шевченка.
У Ронці ще кілька разів бував. Потім вона сама почала таки зазнаватись. Захотіла приказувати, думала, що я раб уже тим, що відріжняю її від других. «Якщо не зробите того й того, то я з вами не буду й розмовляти». Ну, як задля того тільки мене цінують, то я плюю.
Останній раз було з-за «Грона». Не прохає, а тоном мого обв’язку наказує, та ще й при хлопцях. Був і Осьмачка, який мене тепер ненавидить. Вона, певно, перед ними хотіла похвалитися, що от мов той диктатор Поліщук (яким мене називали в «Гроні». І дивно, мою кандидатуру скинули, зробивши розкол літературно-мист. течії і нашого об’єднання. Частина пішла до Тичини, а частина залишилась зо мною. На їх боці зараз більшість: і Всевидат, і Григорук, і деякі комуністи, і дурноголовий Євг. Касяненко, а вони нічого не зроблять. Як вони промажуть справу, тоді я з однодумцями знову буду робить. Шкурупій і Петрицький зо мною, Петрицький навіть мого портрета малює. Терещенко Микола хитається між мною і музагетівцями, вроді Микитенка та Тичини, а Косинка, дурень, зазнався, і що недавно так мене хвалив, тепер страшенно лає. Яка мінливість серед мистців у відношеннях між собою). Так я про Рону, хотіла, напевно, показатись. «Ви повинні для мене принести» – тоді я кажу (було в театрі, йшли «Гайдамаки»): «Ви хочете як Польща – показувати лишень рукою. Заплатіть 1500 карб. за книжку, як всі». – «Коли не принесете, то я з вами не розмовляю». Ах, думаю собі, то мене так цінуєш. Із-за того рвати. Добре. І вже з місяць я не буваю в неї, не кланяємося. Хоча бачимось випадково. Finis.
Хоч спочатку я хотів загладити. З театру кликав її на розмову. Вона при всіх: «Вибачтесь передо мною, тоді будем розмовляти». В чому? Та йди ти…
Віра якась хмура. Така вона й була, життя її не гріє. А я ж як радий, що тепер живу. Щасливий, хоч і паршиво жити, але зате відчуваю, що живу.
А між іншим, де ініціативу бере одна або кілька сильних людей, там завше діло, де маса, або уповноважений колектив, там завше провал. Де самочинно диктатура захоплюється, там більші наслідки, ніж там, де за загальною згодою, яка завше одтягує, коли одна особа розумніша уже встигає передбачити і почати роботу.
Краще масу вести за собою, відчуваючи, що вона трошки згодом сама мусить дойти до того самого, ніж чекати поки той рух буде загальним бажанням і тоді когось висуне. Багато часу пропаде марно, а хоч і [нерозбірливо].
(Валер’ян Поліщук, Блажен, хто може горіти...: автобіографія, щоденники, листи, упорядник Зіновій Суходуб (Рівне: Азалія, 1997), с. 53–54; Ярина Цимбал, “23 березня 1921 року”, http://litakcent.com/2021/03/23/23-bereznya-1921-roku/)
