Зі щоденника Володимира Короленка (1853–1921), російського письменника та журналіста українського походження, у 1921 р. – мешканця Полтави:
Вчора був у мене неприємний відвідувач. Мені сказали, що мене хоче бачити чекіст. Я вийшов і відразу відчув, що мовлення у мене стало гірше (це тепер у мене трапляється при будь-якому неприємному хвилюванні). Виявився молодий чоловік (навіть зовсім молодий, на зразок кадета з корпусу, одягнений добре, фасонисто, з острогами, вочевидь докладає багато старань для зовнішності). Заявляє, що служить у чрезвичайці, але волів би кинути цю службу, т. як вона для нього нестерпна. При розмові навіть посилює те, що мені відомо. За його словами, переліки розстріляних, які друкують у «Вістях», складають лише частину справді розстріляних. Нещодавно розстріляно 23, здається, особи. І головне – тепер розстрілюють уже не тільки бандитів і грабіжників, а й спекулянтів. Мені дивно чути це як новину: ще під час приїзду Луначарського я вже ходив до нього, щоб запобігти цим розстрілам (невдало). Тепер молодий чоловік (майже юнак), нібито це комусь може...
– Чим же я можу вам прислужитися?
Він чув, що я людина співчутлива, і прийшов просити, щоби я знайшов йому інше місце.
– Ви розумієте, звичайно, що ваша служба в Ч. К. не може слугувати вам особливою рекомендацією...
Так, він розуміє. Самому йому важко. Я не повірю, що йому доводиться бачити, в чому брати участь.
– То в чому ж справа? Хто ж вас примушує?
Він уже просився, але його не пускають.
Називає кілька прізвищ зі зверхників. Просить дозволу зайти до мене ще. Я це відхиляю. Якщо дізнаюся що-небудь для нього підхоже, – повідомлю. Але коли він іде, попросивши вибачення, що потурбував, – я шкодую і про це. Треба було просто сказати, що з такими питаннями кожен повинен справлятися самотужки і що я йому допомогти не можу, доки він сам не скине з себе облудного становища.
Іде, а в мене залишається дуже кепський осад на душі. Що значить простий механізм мовлення! Ускладнення впливає і на сенс того, що хочеш сказати. Він іде зі своєю фасонистістю, зі своїми острогами, зі своєю військовою виправкою, а в мене залишається підозра, що це чрезвичайка підіслала до мене свого агента.
Він – у чрезвичайці слідчий. Схожі спроби вже були, щоправда, тільки на початку. Якось з’явився навіть сищик з Ч. К., такий собі Дунаєвський [правильно Дунайський], вбивця одного українського начальника, і заявив, що він мріяв зі мною познайомитись, а тепер житиме у мене. Коли Софія висловила в цьому сумнів і домоглася підтвердження від губвиконкому, що моя квартира не підлягає ні реквізиції, ні ущільненню, він став прямо грозити, що Софії доведеться мати справу «з установою». На щастя, досі це рішення зберігає силу. Чи залишиться так і далі, – невідомо, але поки що це так. І навіть чрезвичайка «висловлює мені повагу», хоч я не раз протестував проти її свавільних розстрілів, а порою висловлював це досить різко і навіть (як у переяславській справі) встромляв їй великі палиці в колеса.
У денікінців з їхніми жандармами в контррозвідці цієї пошани до «письменника Короленка» не було.
(Володимир Короленко, Щоденник (1917–1921). Листи з Полтави. Листування з М. Горьким. Котляревський і Мазепа, упорядкування, післямова і примітки Василя Яременка (Київ: Аконіт, 2011), с. 357–358. Переклад з російської)
![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
