![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
assassins_cloakЗі щоденника Василя Галяса (1921–2006), українського історика та бібліографа, у червні 1946 р. – мешканця Одеси, демобілізованого військовослужбовця Радянської армії:
Був в університеті, де в деканаті історичного факультету справився щодо своєї справи. Всі мої документи пропали. Секретар деканату радить знайти тих, із ким я складав вступні іспити в 1939 році. Я знайшов поки що одну Таню Салтановську, яка мене зовсім не пам’ятає. Таня ще торік закінчила університет, але не працює, бо вийшла заміж і має дитину. Заходив до Жені Меркулова, але він був стомлений та нікуди не хотів іти. Тоді я сам зайшов до Лозинських. Удома застав тільки батьків. Боря пропав під час війни без вісті, а Оля вийшла заміж і зараз на практиці борошномельного інституту. Лозинські справляли весілля за старими релігійними традиціями. О восьмій годині вечора зайшов до 110-ї кімнати студентського гуртожитку, де живе Люда. Там сиділа Жанна Давидович, яку я зовсім не впізнав. У 1939 році вона була ще маленькою дівчинкою, а зараз причепурилася дорогою жінкою. Народилася в 1925 році. З гуртожитку всі троє пішли пройтися центральними вулицями міста (Дерибасівська, Карла Маркса, приморський бульвар Фельдмана). На бульварі знайшли незайняту лаву, на якій довго сиділи. Потім я та Жанна провели Люду до гуртожитку. З Жанною мені по дорозі, бо живемо близько.
Біля її будинку (Лібкнехта, 40) ми спинилися, щоб продовжити незакінчену розмову. Жанна розповіла, що вподобала одного льотчика, який зараз учиться в воєнній академії. Цього льотчика вона, Жанна, вважає та не вважає за свого чоловіка. Я вражений такою легковажністю дівчини.
Ілюстрація: Приморський бульвар в Одесі. Кадр з фільму «Блакитні дороги» 1947 р.
