assassins_cloak | Entries tagged with 1985

Зі щоденника Василя Горбачука (1929–2013), українського мовознавця, у 1985 р. – завідувача кафедри української мови та літератури Слов'янського педагогічного інституту:

Русифікація. Недавно гостював у мене доцент кафедри педагогіки Вінницького педагогічного інституту Окорков Василь Семенович. Розмовляли за столом на різні теми. «Я хоть и кацап, но не могу понять, что сейчас делается в области украинского языка. Щербицкий выступает по-русски, в институте начальство на собраниях, митингах выступает по-русски, даже на украинском отделении многие предметы преподаются уже по-русски» [«Я хоч і кацап, але не можу зрозуміти, що зараз відбувається в галузі української мови. Щербицький виступає російською, в інституті начальство на зборах, мітингах виступає російською, навіть на українському відділенні багато предметів викладають уже російською»].

21 квітня 1985 транслювався по радіо вечір (доповідь, концерт) з Київського палацу спорту, присвячений 115 річниці з дня народження В. І. Леніна. Доповідь виголосила Шевченко російською мовою, весь концерт – і оголошувались номери, і виконувались по-російськи, хоч переважно були українські прізвища авторів чи виконавців. «Песня о Ленине», «Есть на Волге утес…».

А вже у нас тут, на Донбасі, й поготів – «необратимый процесс», як любив висловлюватись Брежнєв. Навіть на нашій кафедрі Бадер, Лук’янчук, Зірка спілкуються переважно по-російськи.

Картина розгортається дивна й несподівана: скільки голосних декларацій, обіцянок! Як кричать на весь світ про розквіт національних культур, про те, що у нас література твориться 78 мовами, між тим насправді ведеться продуманий, підступний підкоп під національну культуру, мову. Є листи й інструкції ДСП («для служебного пользования»), у них все по-іншому виглядає.

І ця дволика програма втілюється скрізь: голосні крики про мир, про мирне співробітництво – а насправді війна, підбурювання, підготовка й вибір моменту, щоб накинутись зненацька на противника, прихована експансія.

Недавно був я в Сидорівській восьмилітній школі. У коридорі – герби союзних республік. Нібито це й держави, мають свої герби, прапори, гімни, уряди. Який камуфляж! Республіки – звичайні адміністративні одиниці, як області, краї (Ставропольський, Краснодарський). «Національний» гімн – такого ж значення, як і гімн Слов’янська, Львова, герби – на тому ж рівні, що й звичайні геральдичні знаки.

(Василь Горбачук, Тридцять років на Донбасі, 1973–2004 рр. (щоденникові записи) (Слов’янськ: Друкарський двір, 2010), с. 132)

Зі щоденника Рональда Рейґана (1911–2004), американського політика, у 1981–1989 рр. – президента США:

Забув сказати, що вчора в Орландо ми бачилися і фотографувалися з двома сім’ями, які робили запит. В одній є 4-річна дівчинка в термінальній стадії (рак), й інша, якій 12. Ця 12-річна – найбільш чарівна і мила маленька дівчинка. Вона сказала, що молиться за мене щодня. Вона обійняла Ненсі й подякувала їй за те, що вона робить стосовно наркотиків. Тепер перейду до сьогодні.

Маємо ще одне викрадення в Бейруті. Цього разу адміністративний службовець Американського У[ніверситету]. Кляті варвари. Чекаємо, чи вони будуть висловлюватися з цього приводу, як зазвичай, щоби знати, з ким маємо справу. Засідання Кабінету для повного огляду податкової реформи. Пізніше я промовляв перед приблизно 100 нашими вищими адміністративними призначенцями. Потім був час ТБ – моя промова про наші пропозиції податкової реформи. Все минуло добре, і станом на 9:30 вечора 96% телефонних дзвінків були схвальними.

(Ronald Reagan, White House Diaries, Tuesday, May 28, 1985, https://www.reaganfoundation.org/ronald-reagan/white-house-diaries/diary-entry-05281985/. Переклад з англійської)

Зі щоденника Світлани Князєвої (1961), української акторки, у 1985 р. – акторки Київського Молодого театру, дружини режисера Леоніда Осики:

Байкове кладовище. Ідуть зйомки «проводів» – релігійного свята поминання тих, хто пішов в інші світи. Знімається епізод, який Льоня придумав рік тому, коли призначив мені побачення на кладовищі. Він тоді дав мені урок монтажу:

– Кінокамера супроводжує справа наліво залізничний потяг, який їде мостом над дорогою; камера спрямовується на трамвай, який заїжджає під цей же міст; камера рухається рядами квітів на ринку, з них переміщається на загальний вигляд кладовища, потім «наїжджає» на обличчя головної героїні і разом з нею ковзає крізь натовп людей. У кадрі пропливають квіти, кошики з пасками, фарбовані яйця, цукерки, діти, собаки, люди. Знову камера знімає фігуру героїні, яка йде серед могил, і нарешті зупиняється і фокусується на могилі зі скульптурою солдата. Зміна кадру. Мати миє пам’ятник невідомому солдату...

На знімальному майданчику Леонід – як генерал на полі битви. Кіногрупа працює як єдиний організм, виконуючи накази режисера. Хтось колись назвав Осику «Бонапартом від кінематографа». Це так і є. Він дуже гарно і переконливо працює кінорежисером. Я ним милуюся... Знімається Стефанія Станюта, акторка з Мінська, унікальна жінка й актриса. Їй близько вісімдесяти років, обличчя у глибоких зморшках, але вона прекрасна! Добра, мудра, величава, акторка, яка вміє володіти своїм темпераментом і емоціями! Несподівано до кіногрупи підійшла ще одна унікальна особистість – Марія Ростиславівна Капніст, екстравагантно одягнена, енергійна, наша українська акторка, приблизно того ж віку, що й Станюта. Леонід зрадів їй і почав знайомити зі мною і зі Станютою, але я вже знала її за картиною «Усмішки Нечипорівки» режисера Олега Бійми. Капніст грала у цьому фільмі відьму, а я, будучи студенткою естрадно-циркового училища, знімалася з групою пантоміми під керівництвом Крюкова. Марія Ростиславівна відразу згадала мене, зраділа, що я дружина Льоні, і зізналася, що ще тоді, під час зйомок, я сподобалась їй як «людинонька світла, усміхнена й емоційна»:

– Я подумала тоді, що з цієї дівчинки вийде хороша акторка!

Капніст наговорила купу компліментів на адресу Леоніда, нашого союзу, побажала нам щастя, взаєморозуміння і любові.

Марія Ростиславівна заговорила зі Станютою про ролі, і виявилося, що обидві акторки у своєму поважному віці грають у виставах і фільмах Бабу Ягу. Станюта розповіла, що у своєму театрі Янки Купали вона вже кількадесят років стрибає по сцені з мітлою, перескакує через стільці, колоди і сідає на шпагат. А Капніст, своєю чергою, похвалилася, що всі трюки у фільмах в ролі відьом вона виконує сама, без каскадерів, порою доводиться лазити дахами, стрибати з висоти, виринати з води і так далі... Мені було дуже цікаво слухати розповіді цих веселих, енергійних жінок; очі їхні іскрилися, вони були молоді душею і сповнені життя... Раптом Капніст заговорила про поїздку, яку недавно здійснила місцями заслань декабристів у Сибіру. З її розповіді ми дізналися, що вона провела двадцять п’ять років в ув’язненні лише за те, що є праправнучкою Муравйова-Апостола, одного зі знаменитих декабристів, за те, що вона – нащадок давнього дворянського роду.

– Як же ви вижили в ув’язненні? – спитала Станюта.

Капніст сумно посміхнулась і згадала про квіточки, які вона посадила в таборі. За будь-яку провину наглядачка погрожувала витоптати їх, що врешті-решт і зробила. Мене ця розповідь ввела в шок, а Марія Ростиславівна наче змахнула спогади своєю задерикуватою посмішкою і почала розпитувати про сьогоднішню зйомку. Ми швидко перемкнулися зі сумних розмов на поточний момент [...]

(Светлана Князева, Такая вот жизнь и такое кино. По дневникам (1984–1994) (Киев: София-А, 2010), с. 94–95. Переклад з російської)

Ілюстрація: Світлана Князєва і Марія Капніст.

Зі щоденника Міхала Дубянецького (1927–1990), білоруського перекладача і публіциста, у 1985 р. – директора видавництва «Мастацкая літаратура», мешканця Мінська:

Несподівано в час моєї обідньої перерви зателефонував мені мій добрий колишній знайомий Микола Галенко. Розмовляли з пів години, а зустрітися хотілось обом. У мене було на вечір запрошення Будинку літераторів на перегляд художнього двосерійного фільму Сєрґєя Ґєрасімова «Лєв Толстой». Запрошую і Миколу, щоб кілька годин побути разом. Він із задоволенням погодився. О 18-ій годині приїхав до мене на роботу, і ми звідси пішли туди понад закутою в лід Свіслоччю.

По дорозі розмова зайшла про Алеся [Рязанова], про його незвичайну долю і незвичайне місце в білоруській поезії. Погодилися, що це поет європейського, світового масштабу. Щастя, що він не зламався від нескінченних переслідувань. Атаки на нього і тепер продовжуються, але ж відчуваю, що він перейшов свій Рубікон і свою справу робить сміливо, впевнено і плідно.

А скільки таких прикладів у нашому «прекрасному», як сказав би Володя Короткевич, житті, коли такі, як Алесь, не витримували ні морально, ні фізично, гинули, – чого й домагалися чорносотенці.

Ось один з них.

Кілька років тому на другому курсі історичного факультету Білоруського державного університету відбулися незвичайні комсомольські збори. На порядок денний поставили питання щодо якості лекцій з філософії. У прийнятій постанові студенти-комсомольці забракували лекції більшої половини викладачів. Ба більше, вони висловили там думку, що не потрібно засмічувати голови студентів багато якими темами взагалі, що їх потрібно звільнити навіть від деяких цілих курсів (циклів) лекцій.

Щоби надати більшої ваги своєму документу, вони вирішили не обмежуватися підписом під ним тільки керівників (президії) зборів, як цього вимагають, а підписатися всією громадою. Так і зробили. Свої підписи поставили також багато студентів старших курсів цього факультету, а навіть і студенти інших факультетів.

Здійнялася буря. Юнаків і дівчат почали тягати то в деканат, то ще кудись чи за участі «когось». Кожного підслідного з залякуванням допитували про його ставлення до Польщі, до польської культури й мови. Шукали симпатиків, а то й агентів «Солідарності». Намітили десь близько двадцяти жертв. Однією з них став студент Малащук, син лікарів з Кобрина. Заляканий юнак побіг до військкомату і терміново попросився до війська, щоби сховатися від розправи. Але ж його наздогнав документ про виключення і з комсомолу, і з університету.

Хлопець відслужив своє і з клопотанням про поновлення його в університеті влаштувався робітником на Брестський, здається, електроламповий завод. Через рік повертається до Мінська з двома клопотаннями – військовим і заводським. Пішов відразу до декана факультету Царюк – доньки колишнього білоруського Президента Сяргєя Притицького. Та вилаяла його, назвала антирадянщиком, ворогом народу і виставила з кабінету. Малащук пішов до проректора Пєтряєва. Тут відбулося те саме. Зацькований юнак піднявся на шостий поверх і... викинувся з вікна.

Справою «старанно» займалася прокуратура Ленінського району м. Мінська і винних... не знайшла! Вбивці залишилися в партії привілейованими її членами... Вони далі продовжують виховувати студентів у дусі комунізму. Знущаються з найбільш талановитих, з тих, хто здатний бачити в пануючих навколо них порядках антинародні злочини. А ці злочини щодня, щохвилини здійснюються в ім’я чистоти ідей марксизму-ленінізму, в ім’я зміцнення радянського патріотизму й інтернаціоналізму, коротше, – з метою денаціоналізації білорусів та інших народів.

(Міхал Дубянецкі, “«Трэба рызыкаваць...»: Дзённікавыя запісы 1985–1988 гадоў”, Дзеяслоў 6 (2008), с. 227–228. Переклад з білоруської)