assassins_cloak | Entries tagged with князєва

Зі щоденника Світлани Князєвої (1961), української акторки, у 1987 р. – акторки Театру кіноактора на кіностудії ім. О. Довженка, дружини режисера Леоніда Осики:

Вчора я закінчила озвучування ролі Марусі. Для мене цей етап роботи над роллю був і складним, і цікавим. Мені необхідно було не тільки точно стонувати роль і десь поглибити за сенсом текст, але й вирівняти звучання тембру голосу. Назвати цей етап роботи легким не можу: були, на жаль, і сльози, і нерви. У всьому необхідно досягати професіоналізму, а він приходить через кропітку працю і досвід, якого в мене поки що нема. Тільки завдяки Леоніду, його терпінню і дару педагога, вдалося чогось добитися від акторки-початківиці.

Приїжджав у гості мій молодший братик Русланчик. Він мріє стати футболістом, відвідує в Первомайську секцію з футболу. Льоня якось пообіцяв йому, що познайомить з футболістом з київського «Динамо». Леонід знімав фільм «Дід лівого крайнього», в якому в головній ролі знімався знаменитий футболіст Бишовець. Русланчик розмріявся потрапити в юнацьку збірну «Динамо». Льоні вдалося домовитися з тренером Семеновим, той включив Руслана у гру між двома дитячими командами його вікової категорії. На тлі інших гравців братик виглядав слабо, не вистачало майстерності і, напевно, особливих здібностей, таланту. Після тренування ми вирішили поговорити з ним. Він пожалівся, що батьки рідко відпускали його на тренування з футболу, натомість змушували займатися ненависною йому грою на фортепіано. Він пообіцяв батькам, що закінчить музичну школу і більше ніколи в житті не підійде до інструмента. Ми поспівчували йому і все ж запропонували чимось серйозно зайнятися, наприклад, фотографією, що йому, як виявилося, теж було цікаво. Льоня подарував йому свій фотоапарат, купив фотоплівку і пообіцяв: якщо у Руслана виходитимуть цікаві знімки, він допоможе йому поступити до кіноінституту на операторський факультет. Щасливий, з подарунками і обновками, Русланчик поїхав автобусом до батьків, окрилений надією на прекрасне майбутнє, пов’язане з кіно.

(Светлана Князева, Такая вот жизнь и такое кино. По дневникам (1984–1994) (Киев: София-А, 2010), с. 192. Переклад з російської)

Ілюстрація: Світлана Князєва в ролі Марусі у фільмі «Увійдіть, стражденні!», 1987 р.

Зі щоденника Світлани Князєвої (1961), української акторки, у 1990 р. – акторки Театру кіноактора на кіностудії ім. О. Довженка, дружини режисера Леоніда Осики:

Льоня не встиг на похорон Сергія Йосиповича і дуже переживав з цього приводу. А на сороковий день після кончини Параджанова на нашій кіностудії відбувся молебень за ним. Перед цим показали двосерійний документальний фільм про Сергія Йосиповича. Для багатьох, у тому числі для нас з Леонідом, смерть Параджанова – страшне горе. Це настільки непоправна втрата, що й писати про це неможливо... Унікальна людина, геній! Навіть смертю своєю він приніс благо кіностудії імені Довженка. На територію кіностудії приїхали представники духовенства, щоби здійснити молебень і тим самим освятити молитвою це непросте місце. Я проридала весь молебень. На мене весь час зі здивуванням дивилися працівники кіностудії. А я нічого не могла з собою вдіяти: сльози градом котилися з моїх очей, у мене була тиха істерика... Я завжди захоплювалася Параджановим і дуже любила цю унікальну людину, страждальця, трудівника, генія, який умів «провокувати» і розкривати творче начало в кожній людині, цього Цілителя душ і тіл! Льоня, занепокоєний моїм станом, відвіз мене додому...

А вночі мені наснився сон: бачу зверху красиві пейзажі, все кольорове, яскраве, якісь замки над річкою. Уві сні до мене приходить здогад: це ж Кура і старовинні грузинські замки над нею. Згадую, що в одному з таких замків я бувала з Параджановим і Джорбінадзе, вони задумали там організувати музей народної творчості Грузії. Параджанов діставав для музею антикваріат. Я уві сні ніби запливаю в замок, проходжу залою і раптом бачу Сергія Йосиповича. Він сидить за столом, навколо нього – старовинні вази, килими, грузинська зброя, кинджали з різьбленими ручками. Я запитую:

– Як ви Там?

– Все добре. Шкода тільки, що руками нічого робити не можу. Рук у мене тут нема, – відповідає покійний Параджанов.

Його образ став танути і зник. Я прокинулась, і мене пройняла думка: «Адже Параджанов усе життя робив колажі, “творив” руками, а тепер у нього нема такої можливості, і він сумує з цього приводу...».

Цей сон мені врізався в пам’ять, надто чіткий він був і правдоподібний! Хтозна, можливо, душі, які пішли від нас, мають можливість передати нам звісточку з того боку «завіси». Я згадала сон на сороковий день після відходу Івана Миколайчука, коли він на моє питання «як ви там?» відповів: «Я не думав, що потраплю Так Високо!». І ще раз мені наснився дуже чіткий і ясний сон про Івана, я навіть телефонувала Марічці Миколайчук і розповідала їй:

– Сниться мені, що перебуваю в підземеллі і бачу Івана, він каже мені:

«Передай усім, щоб не чіпали моє серце, а то їм лихо буде, я захищатимусь!». І наче замахнувся, щоб ударити когось...

Марія Миколайчук сказала мені:

– Твій сон підтверджує моє рішення не здійснювати перепоховання! Річ у тому, що саме цими днями родичі Івана піднімали питання про перепоховання його серця на Буковині, на батьківщині, а я проти цього. Навіщо тривожити прах? Це ж треба, щоб тобі такий сон наснився! Іван знайшов можливість висловити свою думку з цього приводу через тебе!

Я теж була здивована, адже я нічого не знала про розмови щодо перепоховання...

Період підготовки до зйомок фільму «Подарунок на іменини» був у повному розпалі: шили костюми, готували реквізит, шукати карети і паровози.

Ще до поїздки до Болгарії ми з Леонідом записали новели Стефаника і пісні в моєму виконанні для телевистави «Раненько чесала волосся» на центральному українському телебаченні. Зйомки відбувались у спеціально для цього побудованих декораціях. Льоня сам монтував матеріал, і п’ятнадцятого вересня нашу телевиставу показали на телебаченні. Ми почули багато теплих слів від тих, хто подивився нашу роботу. А для мене це був, перш за все, корисний досвід роботи з текстами. Я тепер знаю, що можу виступати на сцені з композиціями, де чергуються тексти й пісні. Це особливий жанр – моновистава, але мені він близький. Можна придумувати і складати композиції за творчістю різних поетів і навіть прозаїків... Але... Дитина змінить моє життя. Чи зможу я коли-небудь повернутися на сцену?

Так... мій теперішній стан вагітної жінки не назвеш комфортним... Все затуляє нудота. Лікар жіночої консультації обіцяє «рай» після 10–12 тижнів. А поки що зауважую за собою, що я просто перечікую. Лежу й нічого не роблю, тільки слідкую, як різні повільні, ліниві думки пропливають у голові, а я з відчуженим обличчям безрадісно дивлюся на них. Сон не сон, яв не яв...

Такий стан я відчувала доти, доки мені не наснився сон, у якому в мене нібито раптово відкрилася кровотеча. Звідкись з’явилася сива жінка в сірому балахоні і покликала за собою... Попрощалася я зі своїми батьками, і повела вона мене, ридаючу, на вулицю. І раптом я бачу, як з інших під’їздів і будинків такі ж жінки в сірому одязі ведуть дітей, старих, калік. Збираються всі одним натовпом і починають співати спільну пісню, а слова цієї пісні складає кожен «покликаний» по черзі, на ходу. Коли настала моя черга, я стала придумувати свої рядки для загальної пісні. Добре пам’ятаю стан відчаю і страшного горя, що мене покликали раптово, а я ж іще не готова до «відходу»! Прокинулась я від власних ридань... От такий сон...

«Та що ж це таке? – подумала я. – Що за песимізм? Слід витягнути себе з цього болота, як Мюнхгаузен себе витягував за волосся. Скоро почнуться зйомки, потрібно бути у формі. А як дитині в утробі? Вона ж, напевно, відчуває мій стан?». І я почала подумки розмовляти з нею: «Я опаную себе, моє сонечко! Ти зачата в любові й ніжності! І ми дуже раді тобі! Ми на тебе чекаємо! Я любитиму тебе більше за все на світі! Потерпи трохи, я усвідомлю до кінця і звикнуся з думкою, що скоро стану твоєю мамою!».

Я строго розпланувала свої справи. Тепер я щодня займаюся гімнастикою, гуляю на свіжому повітрі навколо озера, граю на фортепіано класику, малюю аквареллю, читаю духовну літературу. Мені порадити дивитися картинки із зображенням красивих дітей. Я знайшла в нашій домашній бібліотеці репродукції, на яких зображені мадонни з немовлятами. Особливо мені сподобалася репродукція з картини Аньйоло Бронзіно «Святе сімейство». На картині в центрі композиції зображено жінку в червоному платті, що сидить, біля її ніг бавляться один з одним двоє чарівних хлопчиків, а ззаду, наче на другому плані, за ними спостерігає мужній бородатий чоловік, очевидно, голова сімейства. Я поставила альбом із зображенням «Святого сімейства», яке мені полюбилося, на фортепіано і щодня милуюся малюками...

(Светлана Князева, Такая вот жизнь и такое кино. По дневникам (1984–1994) (Киев: София-А, 2010), с. 291–293. Переклад з російської)

Ілюстрація: фото Сергія Параджанова роботи Юрія Мечітова, 1984 р.

Зі щоденника Світлани Князєвої (1961), української акторки, у 1985 р. – акторки Київського Молодого театру, дружини режисера Леоніда Осики:

Байкове кладовище. Ідуть зйомки «проводів» – релігійного свята поминання тих, хто пішов в інші світи. Знімається епізод, який Льоня придумав рік тому, коли призначив мені побачення на кладовищі. Він тоді дав мені урок монтажу:

– Кінокамера супроводжує справа наліво залізничний потяг, який їде мостом над дорогою; камера спрямовується на трамвай, який заїжджає під цей же міст; камера рухається рядами квітів на ринку, з них переміщається на загальний вигляд кладовища, потім «наїжджає» на обличчя головної героїні і разом з нею ковзає крізь натовп людей. У кадрі пропливають квіти, кошики з пасками, фарбовані яйця, цукерки, діти, собаки, люди. Знову камера знімає фігуру героїні, яка йде серед могил, і нарешті зупиняється і фокусується на могилі зі скульптурою солдата. Зміна кадру. Мати миє пам’ятник невідомому солдату...

На знімальному майданчику Леонід – як генерал на полі битви. Кіногрупа працює як єдиний організм, виконуючи накази режисера. Хтось колись назвав Осику «Бонапартом від кінематографа». Це так і є. Він дуже гарно і переконливо працює кінорежисером. Я ним милуюся... Знімається Стефанія Станюта, акторка з Мінська, унікальна жінка й актриса. Їй близько вісімдесяти років, обличчя у глибоких зморшках, але вона прекрасна! Добра, мудра, величава, акторка, яка вміє володіти своїм темпераментом і емоціями! Несподівано до кіногрупи підійшла ще одна унікальна особистість – Марія Ростиславівна Капніст, екстравагантно одягнена, енергійна, наша українська акторка, приблизно того ж віку, що й Станюта. Леонід зрадів їй і почав знайомити зі мною і зі Станютою, але я вже знала її за картиною «Усмішки Нечипорівки» режисера Олега Бійми. Капніст грала у цьому фільмі відьму, а я, будучи студенткою естрадно-циркового училища, знімалася з групою пантоміми під керівництвом Крюкова. Марія Ростиславівна відразу згадала мене, зраділа, що я дружина Льоні, і зізналася, що ще тоді, під час зйомок, я сподобалась їй як «людинонька світла, усміхнена й емоційна»:

– Я подумала тоді, що з цієї дівчинки вийде хороша акторка!

Капніст наговорила купу компліментів на адресу Леоніда, нашого союзу, побажала нам щастя, взаєморозуміння і любові.

Марія Ростиславівна заговорила зі Станютою про ролі, і виявилося, що обидві акторки у своєму поважному віці грають у виставах і фільмах Бабу Ягу. Станюта розповіла, що у своєму театрі Янки Купали вона вже кількадесят років стрибає по сцені з мітлою, перескакує через стільці, колоди і сідає на шпагат. А Капніст, своєю чергою, похвалилася, що всі трюки у фільмах в ролі відьом вона виконує сама, без каскадерів, порою доводиться лазити дахами, стрибати з висоти, виринати з води і так далі... Мені було дуже цікаво слухати розповіді цих веселих, енергійних жінок; очі їхні іскрилися, вони були молоді душею і сповнені життя... Раптом Капніст заговорила про поїздку, яку недавно здійснила місцями заслань декабристів у Сибіру. З її розповіді ми дізналися, що вона провела двадцять п’ять років в ув’язненні лише за те, що є праправнучкою Муравйова-Апостола, одного зі знаменитих декабристів, за те, що вона – нащадок давнього дворянського роду.

– Як же ви вижили в ув’язненні? – спитала Станюта.

Капніст сумно посміхнулась і згадала про квіточки, які вона посадила в таборі. За будь-яку провину наглядачка погрожувала витоптати їх, що врешті-решт і зробила. Мене ця розповідь ввела в шок, а Марія Ростиславівна наче змахнула спогади своєю задерикуватою посмішкою і почала розпитувати про сьогоднішню зйомку. Ми швидко перемкнулися зі сумних розмов на поточний момент [...]

(Светлана Князева, Такая вот жизнь и такое кино. По дневникам (1984–1994) (Киев: София-А, 2010), с. 94–95. Переклад з російської)

Ілюстрація: Світлана Князєва і Марія Капніст.