Епізод 482: Василь Горбачук, 26 квітня 1985 року

[assassins_cloak]

Зі щоденника Василя Горбачука (1929–2013), українського мовознавця, у 1985 р. – завідувача кафедри української мови та літератури Слов'янського педагогічного інституту:

Русифікація. Недавно гостював у мене доцент кафедри педагогіки Вінницького педагогічного інституту Окорков Василь Семенович. Розмовляли за столом на різні теми. «Я хоть и кацап, но не могу понять, что сейчас делается в области украинского языка. Щербицкий выступает по-русски, в институте начальство на собраниях, митингах выступает по-русски, даже на украинском отделении многие предметы преподаются уже по-русски» [«Я хоч і кацап, але не можу зрозуміти, що зараз відбувається в галузі української мови. Щербицький виступає російською, в інституті начальство на зборах, мітингах виступає російською, навіть на українському відділенні багато предметів викладають уже російською»].

21 квітня 1985 транслювався по радіо вечір (доповідь, концерт) з Київського палацу спорту, присвячений 115 річниці з дня народження В. І. Леніна. Доповідь виголосила Шевченко російською мовою, весь концерт – і оголошувались номери, і виконувались по-російськи, хоч переважно були українські прізвища авторів чи виконавців. «Песня о Ленине», «Есть на Волге утес…».

А вже у нас тут, на Донбасі, й поготів – «необратимый процесс», як любив висловлюватись Брежнєв. Навіть на нашій кафедрі Бадер, Лук’янчук, Зірка спілкуються переважно по-російськи.

Картина розгортається дивна й несподівана: скільки голосних декларацій, обіцянок! Як кричать на весь світ про розквіт національних культур, про те, що у нас література твориться 78 мовами, між тим насправді ведеться продуманий, підступний підкоп під національну культуру, мову. Є листи й інструкції ДСП («для служебного пользования»), у них все по-іншому виглядає.

І ця дволика програма втілюється скрізь: голосні крики про мир, про мирне співробітництво – а насправді війна, підбурювання, підготовка й вибір моменту, щоб накинутись зненацька на противника, прихована експансія.

Недавно був я в Сидорівській восьмилітній школі. У коридорі – герби союзних республік. Нібито це й держави, мають свої герби, прапори, гімни, уряди. Який камуфляж! Республіки – звичайні адміністративні одиниці, як області, краї (Ставропольський, Краснодарський). «Національний» гімн – такого ж значення, як і гімн Слов’янська, Львова, герби – на тому ж рівні, що й звичайні геральдичні знаки.

(Василь Горбачук, Тридцять років на Донбасі, 1973–2004 рр. (щоденникові записи) (Слов’янськ: Друкарський двір, 2010), с. 132)