assassins_cloak | Entries tagged with 1978

Зі щоденника Атени Пашко (1931–2012), української поетеси, громадської діячки, учасниці правозахисного руху, дружини В’ячеслава Чорновола:

За Уралом розбудило мене сонце, що увірвалося в ілюмінатор літака, а була друга година ночі за московським часом.

Десь там внизу починається Сибір... Був Красноярськ, потім Мирний. Цей Мирний, що на крайній півночі. Колись думала, що це вже кінець землі.

Маленький літачок з Іркутська, що через Мирний летів на Нюрбу, забрав пошту, якутку, що летіла зі мною з Москви, росіянку, геолога – симпатичного задумливого чоловіка, який прилетів зі мною з Москви і помагав нести мені важкі торби, мене, і непомітно відірвавшись від землі, почав долати простір до Нюрби, якось затинаючись, наче по вибоїстій карпатській дорозі автобус після дощу. Цікаво, що там, внизу? Десь тут зовсім близько Ти. За якісь 30–40 хвилин будемо разом. І поруч не буде конвою ні загратованого вікна, і годинник не вимірюватиме голосно дозволених секунд побачення... Боже, невже це правда? Стискає в горлі, затуманюються очі, і дуже чую серце. Шукаю відрухово таблетку валідолу, охоплює страх на думку, що можна раптом уже тих останніх кілометрів не винести... Стискаю за звичкою кулаки (так беру себе в руки), випрямляюся у кріслі, вище підношу голову, намагаюся глибше дихати. Віднаходжу рівновагу...

Простір. Вдивляюся в ілюмінатор, хочу охопити все, нічого не проминути.

Небо дуже синє, земля засіяна блискучими озерцями, переплетена ниточками річок, ніякої суворості, мабуть, тому, що з висоти... Тайга, де ж вона? Хіба оці менші, більші, середні клаптики лісу, що згори видаються такими юними, недорослими й безборонними.

У сусідки годинник показує – скоро сьома година, чи краще дев’ятнадцята, на моєму ж десь близько тринадцятої... усміхаюся, зміщення часу, свідомо не переставляю стрілок. Все одно й у нас в Україні, і тут, у Якутії, ще цей самий день, день нашої зустрічі, червень, 18, 1978 рік. Втихомирюю серце...

Вже Земля. Чую її під колесами літака. Сонце, Нюрба, трохи темніє в очах, шум у голові, намагаюся зі всіх сил опанувати реальність і увійти в неї...

Опиняюся передостанньою при виході, нахиляюся до ілюмінатора... Якісь зустрічаючі... Захотілося ковтнути трішечки міцної чорної кави чи просто повітря...

Бачу Тебе. Все ніби у сповільненому фільмі. Не помічаєш ще мене, уважно вдивляєшся в темний отвір літака, бачу – тримаєш квіти, якісь польові, подібні до пролісків. І нарешті Ти поруч зі мною. Вітаємося.

Славко підхопив мої речі, а мене вразило сонце і ніжна зелень беріз. Раптова тиша і несподіваний спокій.

На дерев’яному ганочку Нюрбинського аеропорту ми почали перекладати речі з сумки у Славків наплічник. Якось робили це довго, ніби вже дуже приділяли тому значення. Я розуміла – треба звикнути, що ми поруч, треба освоїтися, треба переступити прірву глибиною у шість років, і, зрештою, її зовсім тепер не відчувається, аж трохи моторошно від того. Треба нам навчитися бути поруч себе. І ми говоримо про помідори, про літак, про траву, про ніщо, щоб тільки чути свої голоси...

До нас підійшов геолог, виявилося, що він з Волині. Заговорили по-українському. Славко повів нас у селище. Мені треба було вислати телеграму мамі. Йшли над Вілюєм, ріка дуже подібна до Дніпра, потім дерев’яними тротуарчиками до пошти, потім до готелю, щоб перепочити.

Все, що я побачила в Нюрбі трохи згодом, зовсім відрізнялося від першого враження. Це було інше селище, інша дорога, інші дерев’яні домики і дерев’яні тротуари. Потім біля готелю зупинилася вантажна машина, ми сіли в кабіну й рушили до Чаппанди. Два шофери росіяни, дуже ввічливі такі, з добряків. Виявляється, Славко з ними заздалегідь домовився, щоб завезли нас, бо автобуси не ходили, а в нас був вантаж неймовірно важкий.

Так багато сонця і такого голубого неба трудно було собі уявити. Не помічала вибоїстої дороги, тільки тайгу вздовж неї. Зовсім не праліс із викрученим корінням, а молоді, чомусь ясно-зелені модрини, озерця, що виблискували на сонці, і безліч квітів.

А ось і Чаппанда. Мовби велика лісосіка. На чорному глеюватому грунті – дерев’яні хатини, дерев’яний тротуарчик, де-не-де дерев’яні огорожі і біля кожного дому цілі склади дров: колених, рубаних, просто різаних стовбурів. І ніякого квітничка, грядочки, фруктового деревця. Аж в очах закололо... Зупинилися біля однієї з хат, біля якої висів якийсь лозунг якутською мовою. Здогадалася, що це бібліотека, що приїхали «додому». Входимо на подвір’я, й усе зовсім так, як мені уявлялося. Перевіряю сама себе. Сіни (потім я навчилася називати це тамбуром), коридорчик, кімната... Але я ж це вже знаю, бачила... Славко запрошує мене до кімнати і відразу ж вводить у роль господині. Поруч чужі люди, треба їх пригостити. Метушня, присовують стіл до ліжка, з другого боку ставлять стільці, я розпаковую торби, витягаю привезені продукти, овочі, фрукти, особливо привабливо запахло огірками із зеленим часником. Славко показує мені, де що лежить з харчів, має запаси. Я, притакуючи, киваю головою і тут же відразу забуваю все. Сухе вино, приготовлене до мого приїзду, звичайно, ніщо для двох молодих шоферів. Славко кудись зникає і приносить позичену в якута-сусіда пляшку спирту. Й ось усі за столом, підносять чарку за мій приїзд, за нашу зустріч. Ні, ми явно не осягаємо того, і трішки п’янію... Певніше входжу в роль господині, припрошую, пригощаю, адже чужі люди в нашій, зовсім незнайомій мені й уже своїй хаті... За якутським часом 11 годин вечора. Шофери поспішають, їх чекають удома. Ще чути їхні голоси з дороги, і все тихне.

У вікні сонце, велике, на півнеба. Яскраве, заливає кімнату до краєчків якимсь дивним світлом; намагаюся збагнути його колір... Скоро північ, а сонце не гасне. Стоїмо пригорнені до себе у цій повені північного сяєва, трохи неземні й такі пречисті... За плечима важко клубочаться темні хмари останніх семи років і дихають холодом...

Земля якутська дала нам сьогодні притулок після скитань і мандрів. Відчуваємо свою неподільність, дивимося собі у вічі.

Спливає у пам’яті:

Чуєш, дзвони, дзвони, дзвони – наші душі.

(Атена Пашко, “Північне сонце опівночі. Із щоденникових записів”, Кур’єр Кривбасу 8 (2005), с. 119–122)

Зі щоденника Мар’яна Брандиса (1912–1998), польського письменника і перекладача, у 1978 р. – мешканця Варшави:

І далі всі розмови починаються з теми нового папи. Це незвичне відзначення поляка тішить усіх, починаючи від шоферів таксі і базарних продавців фруктів, і закінчуючи найбільш примхливими інтелектуалами.

Був у мене Адам Міхнік – теж радісно схвильований вибором польського папи і сповнений найкращих надій. Розповідав про нові нікчемні цькування і репресії стосовно робітничих діячів, пов’язаних з вільними профспілками, Сутоня і Сулевського.

(Marian Brandys, Dziennik: 1978 (Warszawa: Iskry, 1997), s. 170. Переклад з польської)

Ілюстрація: Іван Павло II цілує землю після першого прибуття до Польщі у статусі Папи, 2 червня 1979 р.

Зі щоденника Олекси Ізарського (Мальченка) (1919–2007), українського письменника, літературознавця, перекладача, у 1978 р. – мешканця Лейквуда, штат Огайо, США:

Учора закінчив першу коректу «Літа над озером». – Сьогодні пошта: ґрунтовний лист Г. Костюка про готоване ним до друку п’ятитомове видання Хвильового, як також про стан з публікацією спадщини В. Винниченка. Чудо горіння! – Читаю (рік 1918) щоденник І. та В. Буніних. Це не багатий матеріял, у першому томі напевне так, бідно. Кістяк дат, хронології. Але я сподіваюся більше від наступних років, томів, де буде мова про життя в Провансі й над Сеною. У першому томі ледь проглядають М. Волошин, Д. Овсяннико-Куліковський, В. Катаєв. Це тіні. Бідна в книзі й українська тема. Хоч дещо несподівана: в щоденникові проявлено симпатію одеського простолюддя до Петлюри, згадано про долю Дніпросоюзу... Завдяки знайомству з Туган-Барановським Буніну вдалося отримати 8000 крб. в рахунок майбутнього видання його творів «малоросійською мовою». Під кінець книги згадано в книзі вже й українців, не тільки малоросів. – Читаю спогади І. Костецького про З. Бережана (Штокалка) й Мюнхен. Жаль, що І. К. не написав спогадів фундаментальних! Хоч би зібрав спогади вже друковані в один том!

(Олекса Ізарський, «Висмики» з щоденників. 1940–1980-і роки (Полтава: Динамік, 2006), с. 234)

Зі щоденника Мар’яна Брандиса (1912–1998), польського письменника і перекладача, мешканця Варшави, який на початку червня 1978 р. перебував у Будинку творчої праці Спілки польських письменників у селі Обори тепер Мазовецького воєводства:

Н. завіз мене до Кларисева, щоби показати резиденцію Ґєрека. Це ціле селище, сховане в густому сосновому лісі. Величезна вілла з сіро-рожевого мармуру. На даху басейн та різні інші витребеньки. Навколо люксусові вілли охоронців та військової обслуги. Найвищий стандарт розкоші для очільника нового комуністичного народу, який дедалі багатшає. Н. розповідає про велетенські статки, які постають у ПНР мало не щодня, однак переважно з нелегальних джерел. Цих багатіїв-пеенерівців уважають героями нашого часу. До партії вони зазвичай не належать, є так званими патріотами, режим ненавидять, але ніколи проти нього не виступають і виступати не дозволяють, тому що знають, що разом з ним вони першими і впадуть.

Н. розповідає цікаві речі про привілейований клас високих партійних і державних функціонерів, а також пенсіонерів, які були такими функціонерами. Тепер «відставлених» не знецінюють. Кожен отримує величезні пенсії і користується всіма привілеями. Наприклад, з доставкою продуктів це виглядає так: кожен з привілейованих має свій номер, на який посилається при телефонних замовленнях. Дзвонить і говорить: це номер X, прошу прислати мені на обід таке і таке. І за півтори години все привозять.

Анджей Мілош розповідав мені страшний анекдот про візит Ґорького на Соловецькі острови. Чотирнадцятилітній хлопець розповів Ґорькому, який маскарад улаштували на його честь. Усі ці застелені ліжка, газети, квіти і т. д. Після від'їзду Ґорького хлопця розстріляли, а Ґорькій невдовзі після цього (ще з одним відомим письменником) написав – насправді під псевдонімом – ентузіастичний репортаж зі Соловецьких островів.

На обід приїхали Галіна і Юрек Маркушевський. Поліпшили мій денний настрій.

(Marian Brandys, Dziennik: 1978 (Warszawa: Iskry, 1997), s. 78–79. Переклад з польської)

Зі щоденника Івана Чендея (1922–2005), українського письменника, кіносценариста, у 1978 р. – мешканця Ужгорода:

Колишній перший секретар Свалявського райкому партії Комаровський пішов у пенсію. Отримуючи персональну, вирішив підробити, а тому й очолив районний відділ кінофікації. Щоб покепкувати з колишньої першої персони в районі, парубки давали циганчукам на цигарки по 20 копійок й по черзі змушували бігти за екс-секретарем по тротуару, сіпати то за полу, то за рукав і питати:

– Дядя, скажіть, яке сьогодні кіно?

Щоденники Івана Чендея, Кн. II, 1974–1981, упорядник Марія Чендей-Тріщак (Ужгород: РІК-У, 2021), с. 451)