![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Зі щоденника Олекси Воропая (1913–1989), українського етнографа і письменника, у квітні 1948 р. – мешканця Олдгема:
Нарешті я в Олдгамі. Вчора рано, о год. 7-ій, біля канцелярії таборового відділу міністерства праці, я зустрівся ще з одним «діпістом» – поляком; молодий чоловік, років двадцяти, не більше. Він теж їхав до Менчестеру, там його сестра вже працює в текстильній фабриці. По-англійськи говорив не багато ліпше ніж я, але добре говорив по-французьки.
Як тільки ми познайомились і почали говорити, до нас підійшов англієць середніх років і сказав, що він представник міністерства праці і має доручення відправити нас до Менчестеру.
За кілька хвилин під’їхало авто. Ми з поляком сіли на задні сидіння, а наш провідник зайняв місце біля шофера. Погода тепла, соняшна і їхати у відкритому авті велика приємність.
У Кембріджі, на залізничній станції, наш проводир купив нам квитки за рахунок міністерства праці, почекав з нами на потяг, а коли ми ввійшли до вагону, махнув нам рукою і пішов геть.
По дорозі ми мали одну пересідку, але легко з нею справились, бож я вже їхав цією дорогою раніше.
Десь недалеко Менчестеру ми зустріли у вагоні англійського священика і він виявився дуже симпатичним та цікавим чоловіком. Ми з ним сяк-так розмовились і час швидко пройшов. Прощаючись з нами в Менчестері, священик побажав нам швидко акліматизуватися, вивчити англійську мову і стати тут, в цій країні, рівноправними громадянами. Ми, як могли, щиро подякували йому за цю добру раду.
До Менчестеру приїхали біля 5-ої години по полудні. На залізничному двірці я попрощався з поляком, що виявився добрим товаришем у дорозі. Сів в автобус і за півгодини вже був тут, в Олдгамі, де зустрівся з дружиною.
О 6-ій годині ввечорі я вже був на своєму мешканні на Юнійон стріт у пані Клярк. Сама господиня і її доросла дочка мене зустріли дуже привітно. Кімната виявилася низенькою, маленькою, з великим столом, двома ліжками і канапою. На канапі лежав молодий чоловік. Коли я привітався, він не відповів, а тільки повернув голову у мій бік і спитався:
– Пан говорить по-польськи?
– Ні!
– А хто ж пан?
– Українець!
Співбесідник щось промимрив собі під ніс, повернувся обличчям до стіни і вдавав, що спить. Ми були вдвох з дружиною і, щоб не турбувати «сплячого», розмовляли пошепки.
Господиня принесла дві склянки чаю, засвітила світло і, вказуючи на одне ліжко, сказала, що я маю тут спати. Після чаю я відвів дружину на її мешкання і трохи забарився, бо вернувся до своєї кімнати вже біля десятої години ввечорі. Тепер кінчаю записувати щоденник і йду спати.
(Олекса Воропай, “Англія зблизька (Щоденник нового поселенця)”, Визвольний шлях 5 (1969), с. 617–618)
