Епізод 98: Віктор Приходько, 7 квітня 1948 року

[assassins_cloak]

Зі щоденника Віктора Приходька (1886–1982), українського правника, громадського і політичного діяча, у 1948 р. – переміщеної особи в Реґенсбурґу:

Ось і квітень місяць. Правда, останні дні досить холодні, але на деревах уже з’являється ніжна зелень, а морелі несподівано приснули білим цвітом. Наша оселя стоїть під знаком виїзду – усі «кудись» збираються, але... весна йде і Ді-Пі вийшли на свої городи: копають, сіють і бігають за цибулею, щоби насадити, хоч при тім розважно міркують: чи будуть вони її їсти, чи залишать німцям...

Річ в тім, що останні тижні й дні настрій особливо тривожний: в Берліні совєти «зачіпають» союзників – англійців і американців – і чинять їм усякі неприємності: контролюють потяги та пасажирів, явно витискаючи Союзну Контрольну Раду з Берліну і з совєтської зони Німеччини. Правда, міністр Маршал рішуче заявив, що американці Берліну не покинуть, але це ж і свідчить про напружені відносини. На цьому ґрунті виникають усякі чутки та здогади, і наша «публіка» нервується. Ми свідомі, що, в разі війни, совєти за дві години будуть в Реґенсбурзі і зроблять з нами, що захотять. При чім їм щиро будуть допомагати німецькі комуністи і навіть некомуністи. Хоча би тому, що ми, Ді-Пі, заняли цілу німецьку оселю під своє житло, а власники вілл та будиночків, в яких ми мешкаємо, уже три роки поневіряються десь «у приймах». У зв’язку з тривожним настроєм, усі говорять і роблять заходи щодо виїзду з Німеччини та з Европи. І, справді, увесь час люди виїздять: до Північної Америки, до Канади, до Аргентини, до Англії, а останнім часом стала дуже популярною Австралія. Правда, для виїзду формальності все ще великі і трудні, треба переходити різні перевірки – політичні, здоровельні тощо, але все ж «хто дбає, той має» – багато людей уже усі ці митарства перейшли та їдуть. Виїзд інтенсифікує наша осельська «жива газета», яку енергійно провадить симпатичний редактор п. Дурбак. Ця газета відбувається щотижня, і на ній зачитуються листи, які одержують наші Ді-Пі від своїх приятелів, що вже виїхали і десь у Канаді чи Бразилії улаштувались. Листи здебільшого оптимістичні і «підганяють» тих громадян, що ще сидять. Правда, підганяє також і ІРО – пайки харчів уже зменшуються і не вистарчають, а купити щось на чорному ринку дуже тяжко і дуже дорого, – люди не мають таких грошей: масло – 400 марок німецьких кільо, сало – 350, цукор – 150, яйця по 6–7 марок одно і т. д. Заворушилось і наше УТГІ. Наша професура здебільша ставиться до виїзду якось пасивно, і мало хто дбає про індивідуальний виїзд, все сподіваючись, що «поїдемо усі разом», а куди й коли – це питання постійно залишалось отвертим. Аж тепер, коли запахло небезпекою, наші УТГІ-вські дами почали нервуватись і при зустрічах випитувати у Ректора Іваницького – куди їдемо та що робить Сенат. Отже, оскільки знаю, Сенат і Ректорат останніми тижнями ближче зацікавились справою і почали розсилати до Головної Переселенчої Ради та до д-ра Романа Смука листи в справі вивозу Школи. Але поки що – нічого конкретного нема: багато говорять про південь Франції, де нам могли б дати маєток для Школи, але, оскільки знаю, чогось реального «під цим оглядом» поки що нема.

(Віктор Приходько, Великий Ісход: уривки зі щоденника (роки 1945, 1946, 1947, 1948) (Львів: Растр-7, 2020), с. 565–566)