assassins_cloak | Entries tagged with захарченко

Зі щоденника Василя Захарченка (1936–2018), українського письменника, у 1987 р. – мешканця Черкас:

Усе ж таки яка тонюсінька озонна плівочка гласності! Як легко її зруйнувати. Ось останній секретаріат правління Спілки письменників Росії. Бо-оже! Як там злякалися гласності?! І Кешоков, і Шундик, і Михалков, і Бондарєв, і М. Алексєєв, і Проскурін проти критики, нацьковують на письменників молодих і на критику – «Правду», «Лит. газету». Починається те, що було із 60-десятниками, тільки тоді шістдесятники являли велику творчу силу й вистояли проти дубів літературних, кон’юнктурників, пристосуванців, напівправдистів, імітаторів різного ґатунку й калібру, проти сталінської літературної гвардії. Тепер молоді слабкі. Фактично пленум цей проти перебудови, проти політики Горбачова.

Як ми заговорили останнім часом, що соціалістична, державна власність, народна власність у нас стала нічиєю. А чому? Бо заведено було армійсько-казарменні порядки. Начальство командує, а народ – селяни, робітники – виконують бездумно. Як ув армії. Там навіть хвалять за те, що не думаєш, а безпрєкасловна виконуєш команди. Так воно стало й у суспільстві. Перебудова, гласність, демократизація ставлять усе на свої місця. Народ починає почуватися господарем.

(Василь Захарченко, У магнієвому спаласі: щоденник (Черкаси: Видавець Чабаненко Ю. А., 2009), с. 46–47)

Зі щоденника Василя Захарченка (1936–2018), українського письменника, у 2001 р. – мешканця Черкас:

Читаю книгу листів до друзів Григорія Білоуса, і така думка. Про важливість листування, яке затухає в наш час «мобілок» і просто телефонів та телеграфу. Листування – це письмове спілкування. Чим воно важливе й симпатичне і необхідне для людства? Усне наше спілкування – це чудо, дане нам Богом. Його сила й принадність у безпосередності, це як телебачення чи певною мірою – телефон. Але поговорив з людиною, від розмови лишилася пам’ять про сказане і настрій твій у сказанні й настрій співрозмовника, які (ці два настрої) з плином часу згасають, гаснуть, і невзабарі від них зостається хіба що тільки сивенький попілець... А письмове спілкування – це ж як книга. Будь-коли береш лист і перечитуєш його. Коли ж це листування відомих людей, то такі листи стають книгою не тільки для того, кому вони кореспондувались, а й для широкого кола читачів. Отож, хай живе письмове спілкування!

Позавчора побачив на фронтоні облдержадміністрації новий герб України замість здовбаного совєтського напередодні 10-річчя Незалежности. І нічого, всі старі прокомуністичені пеньки мовчать. Отак колись і монументи Ленінів знесемо, і жодна собака не посміє й писнути. Останній совєтський герб у Черкасах нарешті скинули, а ще кілька років тому «Просвіті» довелося судитися з облдержадміністрацією проти цього герба, і адміністрація, звичайно ж, «виграла» тоді справу. Таки часи міняються, і комуністичне гаддя пришерхає по кабінетах нещасної Української держави.

(Василь Захарченко, У магнієвому спаласі: щоденник (Черкаси: Видавець Чабаненко Ю. А., 2009), с. 280–281)

Ілюстрація: будинок Черкаської обласної державної адміністрації на площі Соборній після 2008 р., вже без Леніна.

Зі щоденника Василя Захарченка (1936–2018), українського письменника, у 2004 р. – мешканця Черкас:

Факультет журналістики Київського університету в 50-ті роки готував із нас комісарів пера. Цим просто калічив наш світогляд. Під це збільшовичене виховання підпав і по-селянськи дитинно чесний і довірливий ранній В. Симоненко. Журналістика, газета й майже стовідсотково необхідна партійність у газеті дуже впливали на світогляд молодого члена партії Симоненка, ось чому в нього були прокомуністичні вірші в першому періоді творчости, чого немає, скажемо, в його ровесника (на рік молодшого) Миколи Вінграновського. Театральний інститут, згодом ВГІК під керівництвом О. Довженка утримали Миколу від низькопробної комуністичної віршованої риторики.

Василеві ж Симоненкові доводилося продиратися крізь хащі більшовиччини, проривати, прогризати квазі-шовковенький комуністичний кокон. Зате ж як і Симоненко вибухнув у останні роки життя, якраз в епоху шістдесятництва пророчо-патріотичними поезіями Шевченкової потужности, ураз ставши прапором шістдесятництва, витязем українського національного духу. Допомогла ота його дитинна чесність, що дозволила йому розгледіти істинне обличчя України й відчути її душу, віками дико калічену деспотичним сусідом-катюгою...

(Василь Захарченко, У магнієвому спаласі: щоденник (Черкаси: Видавець Чабаненко Ю. А., 2009), с. 407–408)

Ілюстрація: Василь Захарченко і Василь Симоненко.

Зі щоденника Василя Захарченка (1936–2018), українського письменника, у 1989 р. – мешканця Черкас:

Нам, письменникам, і зараз, на п’ятому році так званої «перебудови» партійні апаратники з обкому не дають вільно дихнути, висловити свою думку. Обласній газеті суворо наказали виступати проти Народного Руху в Україні, який хочуть створити прогресивні люди республіки. Нав’язали апаратники свою волю були в березні на письменницьких зборах виступити проти ідеї Народного Руху. На зборах було присутньо тільки шість членів Спілки, тобто половина. Я тоді лежав після тяжкої операції в лікарні. Згодом виникла ідея відмовитися від того незаконного рішення зборів, які відбулися без кворуму. Написали ми листа в Київ, у СПУ і в «Літ. Україну», що підтримуємо Рух. Найшлись людці, що донесли в інстанції. Обком партії викликав секретаря нашого, радив листа не відсилати, погрожував і т. д. Це ж ганьба. Коли ж ці апаратники зрозуміють, що письменник має мислити не їхніми пітекантропськими мірочками, а масштабами державного діяча! Коли вже нас перестануть мати за флюгерних півників на металевих гострячках-багнетиках? Коли нас перестануть, мов мотузяного цигана з веселого вертепу, смикати зі своїх бетонованих кабінетів?

А кого душать? У кого жива душа. Щоб видушити її.

(Василь Захарченко, У магнієвому спаласі: щоденник (Черкаси: Видавець Чабаненко Ю. А., 2009), с. 58–59)