Епізод 385: Борис Нечерда, 19 січня 1989 року

[assassins_cloak]

Зі щоденника Бориса Нечерди (1939–1998), українського поета, письменника, журналіста, у 1989 р. – мешканця Одеси:

Тепер, по всьому, можу признатися собі: вірменський землетрус, трагедія цього нещасного народу вибила з колії, боюся – надовго…

На цьому тлі будь-які, будь-чиї особисті негаразди втрачають смисл.

Увесь час мало писав. Писав погано. Писав не те. Мужність мислі не береться незвідки, тільки тому що вона (мужність) на цей час потрібна, навпаки – вона є логічним результатом попереднього життя. Всього.

Тим-то – ще нахлебчуся. Сам з собою.

А щодо запису до мого кондуїта, то за сорок з гаком деньочків нічого вартого на окреме згадування не сталося. Мов би і не жив.

(Борис Нечерда, “Щоденник. 1988–89 (фрагменти)”, Дім князя Гагаріна 8 (2017), с. 448–449)

Comments

[paserbyp]

Видатний український поет-шестидесятник, письменник, журналіст Борис Андрійович Нечерда народився 11 липня 1939 року на Житомирщині, у селі Ярешки Андрушівського району. Його батько працював на залізниці, а мати – на цукровому заводі. У родині, крім сина було три доньки. Під час Другої світової війни сім’я евакуювалася в сибірське місто Гур’ївськ, де батько працював начальником залізничної станції. Після війни Нечерди повернулися в Ярешки. Батько продовжував працювати на залізниці. У 1947 році Борис пішов у перший клас Ярешківської семирічки. 1953 року сім’я переїхала до Олександрії на Кіровоградщині, де оселилась в шахтарському селищі Жовтневому. Протягом року Борис навчався у сьомому класі школи № 7, а після одержання батьками квартири у селищі Перемога – у школі № 10. Коли хлопець навчався в дев’ятому класі, у родині сталася біда – тяжко захворів батько. Щоб матеріально підтримати сім’ю, Борис влаштувався на роботу учнем монтажника, а ввечері відвідував школу робітничої молоді. З часом стан здоров’я батька покращився і хлопець закінчив десятирічку в денній школі із золотою медаллю.

Літературний дебют Бориса відбувся у 1955 році віршем «Молодий агроном». Протягом 1955-1958 років він опублікував на шпальтах газет двадцять творів українською і російською мовами. Спочатку поет писав російською мовою, але згодом, за порадою М. Рильського, який значно вплинув на творчу долю молодого митця – перейшов на українську. 1958 року Борис Нечерда вступив до престижного вишу всесоюзного значення – Одеського інституту інженерів морського транспорту на суднобудівельний факультет. Але у травні 1960 року, у зв’язку з важким матеріальним становищем, він перевівся на вечірній факультет 2-го курсу, а в липні 1961 року полишив навчання. З того часу працював в Одесі в редакціях газет «Комсомольське плем’я», «Південь», у кіностудії художніх фільмів.

Б. Нечерда – поет на диво сповідальний, запальний і в тій сповіді безжальний до себе:

«Позбуваюсь дрібниць,
напівнатяків модних,
обережностей – чистих...
Учорашній мій стид,
учорашній мій мотлох,
а не дасть мені спокою більш,
а не дасть!»

Двадцять років поета не друкували в столичних журналах. Лише раз він пробився на сторінки журналу «Вітчизна», та тричі його вірші з’являлися у «Літературній України». Серед причин такої упередженості була регулярна поява віршів Б. Нечерди на сторінках антологій, що вийшли в низці країн Європи, в США та Канаді в підтримку дисидентського руху в Україні.

Ще однією з причин такої пильності радянської влади були стосунки поета з Василем Стусом, художницею Аллою Горською, до кола його друзів входили Іван Світличний, Микола Вінграновський, Григір Тютюнник, Володимир Дрозд. Взірцем і вершиною непокори народу, духовного опору, вічної боротьби нації за свою свободу для Б. Нечерди був Т. Г. Шевченко.

У 1998 році, передчасно, у віці 58 років, поет пішов з життя. Він встиг написати свою «Останню книгу» і усім простив: «Уздоров їх, Господи, хай живуть. Довго». Таку назву книжці він дав сам. За цю збірку в березні 2000 року Борису Андрійовичу Нечерді було посмертно присуджено Національну премію імені Тараса Шевченка в області літератури.

Велич його поезії в тому, що вона приводить до духовного очищення, гранично відверта, сповнена самотності, трагічна…

«Серед зими дістати лижі,
морок позбутись взагалі
і натщесерце слухать в лісі
високу мову снігурів,


і вже не згадувать обідні
бучних чиїхось роковин –
аби лише дерева білі
сміялись в білі рукави,


аби лише не знаком дурня
різнилась тиша лісова,
і стовпчик світла на котурнах
стояв і снігом ласував.


І наодинці, по метілі,
зайтись нестидними слізьми
над півдитячим примітивом
малюнків тихої зими...


Дійти узлісся, як порога
у людний світ добра і зла,
і в глупім полі ненароком
вгадати контури села,



і хутко братися за розум:
своє «добридень» і «щасти»!
як оберемок дров з морозу,
до хати крайньої внести,



глядіти в стелю – в небо хати,
а бачить інші небеса,
коли й лишилось небагато:
сміятись, плакать і писать...


Та беззахисним на ослоні
мовчати з думкою про хліб,
зловить себе на чеснім слові,
як інших ловиш на брехні...


Вертаєш виспраглим
додому. у снігопад,
серед зими,
і снігурі летять додолу...»

З болем і з жалем висловлював поет свою любов до України, але він вірив у духовне воскресіння свого народу:

«І ще нічого не втрачено
Сестро моя Україно,
Бо ж із байстряти можуть –
Переможуть бути люди».

І останній заповіт Бориса Нечерди із «Останньої книги»:

«… і прошу громаду: до титла
Долюбити мою вітчизну,
Як звідти я сам не могтиму».