![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Зі щоденника Івана Дзюби (1931–2022), українського літературознавця, громадського діяча, дисидента, у 1987 р. – мешканця Києва:
Роман Андріяшик. Телефонував пізно ввечері 19-го, хотів щось сказати про мою статтю в «Літ. Україні» – «Два крила і безкрилля», – але був дуже п’яний, язик йому заплітався, і я сказав, що краще побалакаємо завтра. Тепер знову зателефонував, похвалив статтю, а потім перейшов до своїх клопотів... Нарікання на жінок... на те, що не має хати, в якій міг би працювати в своїй кімнаті, «де стіни насичені моїми думками – здається, ось-ось упадуть на тебе», – а немає цього кутка... Є хата в селі, але більше місяця там не витримав: «Село скралося (злодійське стало)... Відчув: ще трохи поживу там і поповзу на цвинтар до могил (батька й матері)...». На мої «усовіщання» (з приводу «горілочки») – виправдовувався: «Я працюю... душа працює, навіть коли я (п’ю)... Коли є сумління, розуміння муки, то душа не гуляє ніколи...».
Пише роман про Федьковича. «Поки притулив Федьковича до Драгоманова...» Сам собою роман про Федьковича, мовляв, мало значить, але «через нього я вийшов на Драгоманова».
Про Гете: «Несходимо-вічні стежки...»
Про своє здоров’я: «Серце сіло».
(Іван Дзюба, “Спогади і роздуми на фінішній прямій”, у Рукопис. Український альманах спогадів, щоденників, листів, документів, світлин, під загальною редакцією Івана Дзюби, т. 1 (Київ: Криниця, 2004), с. 170)
