![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Зі щоденника Михайла Драй-Хмари (1889–1939), українського поета, перекладача, літературознавця, у 1928 р. – професора кафедри українознавства Київського медичного інституту:
30-го червня, в суботу, був в Академії. Застав у «Словнику живої мови» Филиповича, Зерова й Калиновича, які розглядали французький журнал, присвячений Україні, – «La Nervie». В ньому є кілька артикулів, присвячених українському мистецтву та українській літературі. Перший з них — про стародавню українську літературу належить Ант. Мартелеві, другий – про новітню українську літературу – Филиповичеві, третій – про українську музику – Харкову, останній – про українське мистецтво – не пам’ятаю кому. В журналі багато ілюстрацій: уривок з якогось стародавнього тексту, портрети Шевченка, Франка, Лесі Українки, Коцюбинського та Лисенка, Св. Софія, портрети Бойчука тощо. Папір – слоновий, друк – чудесний.
Надвечір пішов до Стені. Три роки пройшло з того часу, я[к] ми бачилися з нею. Страшно було й заходити. Думав, що її давно вже й у Києві немає. Справді, чому ж за три роки ні разу не зустрів на вулиці? Поглянувши на табличку, що висіла коло ворот, побачив: «Бодуен А. И.». Може, це вона? Вона ж казала, що її офіційно звуть «Александра Івановна». Зайшов до домоуправління. Спитався. Так, в пом. ч. 4 живуть Бодуени. Через те що це по сусідству, домоуправителька провела мене до самих дверей. Я вже й не радий був, розпочавши цю справу. Що сказати? Давно затверджена фраза «Тут моя книжка... твори Стороженка» вилетіла з голови, тим більше, що якесь щеня уїдливо гавкало біля ніг, намагаючись укусити мене. [Кіль]ка секунд я почував себе як на огні. Раптом за дверима задзвенів знайомий голос: «Хто там?». Я зрадів, що це її голос, але мовчав, – ну, що б я їй сказав? Клацнула защіпка, двері трошки прочинилися, і в прохилі з’явилася Стеніна голівка: «Ааа! Я зараз...». Я не витримав і втік, опинившись аж коло брами. Стеня вибігла надвір і покликала мене до хати. Ввійшовши, я поздоровкався, поцілував руку й сів у кріселку близько вікна. Вона сіла по другий бік столика, теж коло вікна. Кімната, де я опинився, була невеличка, не зовсім охайна, як і сама господиня хати. Очевидячки, не сподівалися такої візити. Дивно, що не пам’ятаю кімнатної обстанови. Може, були якісь картини, квіти, але це не втрималося в голові. Запам’ятав двоє протилежних вікон (вузьке крило будинку) та двоє ліжок. Ще й подумав: «Це вона тут спить удвох із чоловіком». З-за дверей, що вели до сусідньої кімнати, виглядала ввесь час дівчинка, похапцем, крадькома, ніби їй забороняли це робити. Це була Стеніна доня, й вона їй наказала лягти в ліжко й не вставати. «Подумайте, хвора, має температуру й вибігає чогось до цієї кімнати». Почалася розмова. Звичайно, спочатку: «Як маєтеся? Що поробляєте?» тощо, а потім: «А скільки пан мав після мене коханок?» – «Жодної», – відповів я. Вона задоволено посміхнулася. Розповіла про себе, що колись у Ворзелі зустрілася з якимось українцем, але в Києві вже зв’язків із ним не підтримувала. «Яка вона все-таки щира! – подумав я, – інша не сказала б про це». Потім Стеня стала запевняти мене, що ми бачилися колись в опері й на вулиці і що я ніби не хотів помічати її. Я присягався, що такого випадку не пам’ятаю, що або вона помилилася, або ж я справді не помітив її. На столику побачив 11 число «Глобусу» й сказав, що там є моя статейка про Багдановіча. Вона ще не читала цього числа, а чоловік, мабуть, і знав, та не хотів їй казати. Говорила, що в неї десь далеко, далеко заховані якісь мої вірші, що я їй подарував ще р. 1925-го. Не знаю, чи довго ще точилася така розмова. Чоловіка не було дома – він пішов гуляти. Може, скоро повернеться. Я вирішив іти додому. З кількох слів я зрозумів, що вона нічого не забула, а вона натякнула, що тепер так само радо зустрівалась би зі мною, як і раніш. Умовилися щодо дня найближчої зустрічи. Потім я встав, поцілував руку, а вона на прощання чудно якось блиснула своїми дитячими очима. Я вийшов.
Вийшовши, сам посміхався до себе, аж поки не опинився на Гоголівській. Там мене з вікна окликнув Лебідь. Зайшов на кілька хвилин до його, поговорив із ним про історію на педкурсах, про Коваленка й виключених комсомольців, про статті в «Комсомольці України» тощо. Він, почуваючи, що йому на Педкурсах не втриматися, запропонував мені зайняти його посаду, але я відмовився.
Через півгодини я вже був у театрі, де виступав у ролі Отелло якийсь знаменитий трагік Ваграм Папазян. Через «дядю Ґіґу» я довідався, що це вірменин, який пройшов італійську драматичну школу. На сцені Папазян говорив по-французькому.
У неділю вранці до мене зайшов Пучківський, і ми разом поїхали за місто. По дорозі я заїхав до Володі, але він з родиною лагодився виїжджати до Чорторию й до нашої компанії не пристав. Доїхавши трамваєм до Кульженкової дачі «Кинь-Грусть» (зараз же за Пріоркою), ми вилізли з трамваю й пішли пішки в напрямку до Вишгороду. Дорога була чудесна. Обабіч – сосновий бір. Сосни – як свічки горять на сонці, дзвенять, «ніби тисячі туго натягнутих струн». Навколо тиша. Білі хмарки пливуть небесною галявою, що синіє десь поміж високим верховіттям дерев. Ми перегнали валку возів з порожніми корзинами та сплячими людьми – це ті, що возять до Києва полуниці. Нарешті ліс кінчився. Починається поле. Ми поснідали під маленькою сосонкою, де росли звіробій та заяча капуста, й пішли полем. Кругом, наскільки хватало око, хвилювали жита, а далеко десь, за житами, жовтіли пісковаті горби. Це ті, що їх видно з Києва. За ними – Вишгород. За годину ми вже були в цьому самому Вишгороді. Стара князівська фортеця, де, за словами Пучківського, перебував гарем Володимира Святого, тепер являє собою звичайнісіньке село, де не можна купити навіть пива. (В цей день, коли сонце пекло немилосердно, а вітер і не думав заважати йому, нам здавалося, що холодне пиво – найкращий у світі трунок). З Вишгорода ми попростували на Межигір’я. По дорозі скрізь розкидані плантації полуничні, а поміж ними – жита. Перед самим Межигір’ям сіли спочити на тій горі, де я давно колись, ще бувши студентом, сидів разом з Володею Отроков[ським] та іншими членами перетцівського семінару (здається, це було 1914-го року). Потім спустилися до манастиря. В одній церкві – керамічний музей, але ми не заходили, бо замкнений. На подвір’ї повно студентів з Керамічного технікуму та службовців з будинку відпочинку – здебільшого євреї. Випивши квасу, ми хотіли залишатися до 7 год. вечора в манастирі, щоб потім поїхати «Етею» до Київа, але передумали, пішли до Дзвінкової криниці, напилися там холодної води й вирушили відтіля на Нові Петрівці, а з Петрівець на Горенку. Кілька разів питалися ми дороги у селян, пастухів тощо, але, дійшовши до бору, ми, кінець кінцем, заблудилися й не знали, куди нам іти. В лісі було багато суниць, і ми стали їх рвати та їсти. Я нарвав також великий букет квіток, де були лілові й сині дзвіночки, кашка, щавель, ромашка, гвоздика і т. п., і т. п. Згодом ми надибали в лісі дьогтяря, який нам показав дорогу. Надвечір ми вийшли до Дитячої санаторії, сіли в трамвай і поїхали додому. Я заходив до Пучківського вечеряти, а потім почимчикував додому.
У неділю вранці до мене зайшов Пучківський, і ми разом поїхали за місто. По дорозі я заїхав до Володі, але він з родиною лагодився виїжджати до Чорторию й до нашої компанії не пристав. Доїхавши трамваєм до Кульженкової дачі «Кинь-Грусть» (зараз же за Пріоркою), ми вилізли з трамваю й пішли пішки в напрямку до Вишгороду. Дорога була чудесна. Обабіч – сосновий бір. Сосни – як свічки горять на сонці, дзвенять, «ніби тисячі туго натягнутих струн». Навколо тиша. Білі хмарки пливуть небесною галявою, що синіє десь поміж високим верховіттям дерев. Ми перегнали валку возів з порожніми корзинами та сплячими людьми – це ті, що возять до Києва полуниці. Нарешті ліс кінчився. Починається поле. Ми поснідали під маленькою сосонкою, де росли звіробій та заяча капуста, й пішли полем. Кругом, наскільки хватало око, хвилювали жита, а далеко десь, за житами, жовтіли пісковаті горби. Це ті, що їх видно з Києва. За ними – Вишгород. За годину ми вже були в цьому самому Вишгороді. Стара князівська фортеця, де, за словами Пучківського, перебував гарем Володимира Святого, тепер являє собою звичайнісіньке село, де не можна купити навіть пива. (В цей день, коли сонце пекло немилосердно, а вітер і не думав заважати йому, нам здавалося, що холодне пиво – найкращий у світі трунок). З Вишгорода ми попростували на Межигір’я. По дорозі скрізь розкидані плантації полуничні, а поміж ними – жита. Перед самим Межигір’ям сіли спочити на тій горі, де я давно колись, ще бувши студентом, сидів разом з Володею Отроков[ським] та іншими членами перетцівського семінару (здається, це було 1914-го року). Потім спустилися до манастиря. В одній церкві – керамічний музей, але ми не заходили, бо замкнений. На подвір’ї повно студентів з Керамічного технікуму та службовців з будинку відпочинку – здебільшого євреї. Випивши квасу, ми хотіли залишатися до 7 год. вечора в манастирі, щоб потім поїхати «Етею» до Київа, але передумали, пішли до Дзвінкової криниці, напилися там холодної води й вирушили відтіля на Нові Петрівці, а з Петрівець на Горенку. Кілька разів питалися ми дороги у селян, пастухів тощо, але, дійшовши до бору, ми, кінець кінцем, заблудилися й не знали, куди нам іти. В лісі було багато суниць, і ми стали їх рвати та їсти. Я нарвав також великий букет квіток, де були лілові й сині дзвіночки, кашка, щавель, ромашка, гвоздика і т. п., і т. п. Згодом ми надибали в лісі дьогтяря, який нам показав дорогу. Надвечір ми вийшли до Дитячої санаторії, сіли в трамвай і поїхали додому. Я заходив до Пучківського вечеряти, а потім почимчикував додому.
