assassins_cloak: (Default)
Зі щоденника Михайла Драй-Хмари (1889–1939), українського поета, перекладача, літературознавця, у 1928 р. – професора кафедри українознавства Київського медичного інституту:

30-го червня, в суботу, був в Академії. Застав у «Словнику живої мови» Филиповича, Зерова й Калиновича, які розглядали французький журнал, присвячений Україні, – «La Nervie». В ньому є кілька артикулів, присвячених українському мистецтву та українській літературі. Перший з них — про стародавню українську літературу належить Ант. Мартелеві, другий – про новітню українську літературу – Филиповичеві, третій – про українську музику – Харкову, останній – про українське мистецтво – не пам’ятаю кому. В журналі багато ілюстрацій: уривок з якогось стародавнього тексту, портрети Шевченка, Франка, Лесі Українки, Коцюбинського та Лисенка, Св. Софія, портрети Бойчука тощо. Папір – слоновий, друк – чудесний.

Надвечір пішов до Стені. Три роки пройшло з того часу, я[к] ми бачилися з нею. Страшно було й заходити. Думав, що її давно вже й у Києві немає. Справді, чому ж за три роки ні разу не зустрів на вулиці? Поглянувши на табличку, що висіла коло ворот, побачив: «Бодуен А. И.». Може, це вона? Вона ж казала, що її офіційно звуть «Александра Івановна». Зайшов до домоуправління. Спитався. Так, в пом. ч. 4 живуть Бодуени. Через те що це по сусідству, домоуправителька провела мене до самих дверей. Я вже й не радий був, розпочавши цю справу. Що сказати? Давно затверджена фраза «Тут моя книжка... твори Стороженка» вилетіла з голови, тим більше, що якесь щеня уїдливо гавкало біля ніг, намагаючись укусити мене. [Кіль]ка секунд я почував себе як на огні. Раптом за дверима задзвенів знайомий голос: «Хто там?». Я зрадів, що це її голос, але мовчав, – ну, що б я їй сказав? Клацнула защіпка, двері трошки прочинилися, і в прохилі з’явилася Стеніна голівка: «Ааа! Я зараз...». Я не витримав і втік, опинившись аж коло брами. Стеня вибігла надвір і покликала мене до хати. Ввійшовши, я поздоровкався, поцілував руку й сів у кріселку близько вікна. Вона сіла по другий бік столика, теж коло вікна. Кімната, де я опинився, була невеличка, не зовсім охайна, як і сама господиня хати. Очевидячки, не сподівалися такої візити. Дивно, що не пам’ятаю кімнатної обстанови. Може, були якісь картини, квіти, але це не втрималося в голові. Запам’ятав двоє протилежних вікон (вузьке крило будинку) та двоє ліжок. Ще й подумав: «Це вона тут спить удвох із чоловіком». З-за дверей, що вели до сусідньої кімнати, виглядала ввесь час дівчинка, похапцем, крадькома, ніби їй забороняли це робити. Це була Стеніна доня, й вона їй наказала лягти в ліжко й не вставати. «Подумайте, хвора, має температуру й вибігає чогось до цієї кімнати». Почалася розмова. Звичайно, спочатку: «Як маєтеся? Що поробляєте?» тощо, а потім: «А скільки пан мав після мене коханок?» – «Жодної», – відповів я. Вона задоволено посміхнулася. Розповіла про себе, що колись у Ворзелі зустрілася з якимось українцем, але в Києві вже зв’язків із ним не підтримувала. «Яка вона все-таки щира! – подумав я, – інша не сказала б про це». Потім Стеня стала запевняти мене, що ми бачилися колись в опері й на вулиці і що я ніби не хотів помічати її. Я присягався, що такого випадку не пам’ятаю, що або вона помилилася, або ж я справді не помітив її. На столику побачив 11 число «Глобусу» й сказав, що там є моя статейка про Багдановіча. Вона ще не читала цього числа, а чоловік, мабуть, і знав, та не хотів їй казати. Говорила, що в неї десь далеко, далеко заховані якісь мої вірші, що я їй подарував ще р. 1925-го. Не знаю, чи довго ще точилася така розмова. Чоловіка не було дома – він пішов гуляти. Може, скоро повернеться. Я вирішив іти додому. З кількох слів я зрозумів, що вона нічого не забула, а вона натякнула, що тепер так само радо зустрівалась би зі мною, як і раніш. Умовилися щодо дня найближчої зустрічи. Потім я встав, поцілував руку, а вона на прощання чудно якось блиснула своїми дитячими очима. Я вийшов.

Вийшовши, сам посміхався до себе, аж поки не опинився на Гоголівській. Там мене з вікна окликнув Лебідь. Зайшов на кілька хвилин до його, поговорив із ним про історію на педкурсах, про Коваленка й виключених комсомольців, про статті в «Комсомольці України» тощо. Він, почуваючи, що йому на Педкурсах не втриматися, запропонував мені зайняти його посаду, але я відмовився.

Через півгодини я вже був у театрі, де виступав у ролі Отелло якийсь знаменитий трагік Ваграм Папазян. Через «дядю Ґіґу» я довідався, що це вірменин, який пройшов італійську драматичну школу. На сцені Папазян говорив по-французькому.

У неділю вранці до мене зайшов Пучківський, і ми разом поїхали за місто. По дорозі я заїхав до Володі, але він з родиною лагодився виїжджати до Чорторию й до нашої компанії не пристав. Доїхавши трамваєм до Кульженкової дачі «Кинь-Грусть» (зараз же за Пріоркою), ми вилізли з трамваю й пішли пішки в напрямку до Вишгороду. Дорога була чудесна. Обабіч – сосновий бір. Сосни – як свічки горять на сонці, дзвенять, «ніби тисячі туго натягнутих струн». Навколо тиша. Білі хмарки пливуть небесною галявою, що синіє десь поміж високим верховіттям дерев. Ми перегнали валку возів з порожніми корзинами та сплячими людьми – це ті, що возять до Києва полуниці. Нарешті ліс кінчився. Починається поле. Ми поснідали під маленькою сосонкою, де росли звіробій та заяча капуста, й пішли полем. Кругом, наскільки хватало око, хвилювали жита, а далеко десь, за житами, жовтіли пісковаті горби. Це ті, що їх видно з Києва. За ними – Вишгород. За годину ми вже були в цьому самому Вишгороді. Стара князівська фортеця, де, за словами Пучківського, перебував гарем Володимира Святого, тепер являє собою звичайнісіньке село, де не можна купити навіть пива. (В цей день, коли сонце пекло немилосердно, а вітер і не думав заважати йому, нам здавалося, що холодне пиво – найкращий у світі трунок). З Вишгорода ми попростували на Межигір’я. По дорозі скрізь розкидані плантації полуничні, а поміж ними – жита. Перед самим Межигір’ям сіли спочити на тій горі, де я давно колись, ще бувши студентом, сидів разом з Володею Отроков[ським] та іншими членами перетцівського семінару (здається, це було 1914-го року). Потім спустилися до манастиря. В одній церкві – керамічний музей, але ми не заходили, бо замкнений. На подвір’ї повно студентів з Керамічного технікуму та службовців з будинку відпочинку – здебільшого євреї. Випивши квасу, ми хотіли залишатися до 7 год. вечора в манастирі, щоб потім поїхати «Етею» до Київа, але передумали, пішли до Дзвінкової криниці, напилися там холодної води й вирушили відтіля на Нові Петрівці, а з Петрівець на Горенку. Кілька разів питалися ми дороги у селян, пастухів тощо, але, дійшовши до бору, ми, кінець кінцем, заблудилися й не знали, куди нам іти. В лісі було багато суниць, і ми стали їх рвати та їсти. Я нарвав також великий букет квіток, де були лілові й сині дзвіночки, кашка, щавель, ромашка, гвоздика і т. п., і т. п. Згодом ми надибали в лісі дьогтяря, який нам показав дорогу. Надвечір ми вийшли до Дитячої санаторії, сіли в трамвай і поїхали додому. Я заходив до Пучківського вечеряти, а потім почимчикував додому.

(Михайло Драй-Хмара, Твори, упорядкування і примітки Сергія Гальченка (Київ: Наукова думка, 2015), с. 620–622)

assassins_cloak: (Default)
Зі щоденника Михайла Драй-Хмари (1889–1939), українського поета, перекладача, літературознавця, у 1928 р. – професора кафедри українознавства Київського медичного інституту:

17-го й 24-го січня бачив у Домі учених два наукові фільми. На першому демонстрували Індію, на другому – Африку. З першого найкраще запам’ятав слонів (їх ходу, роботу з колодами, купання в річці) та пагоди. Останні такі химерні, як наші стародавні храми, і віє від них тисячелітньою культурою. Озеро священних мавп і ченці-жебраки – яке це все архаїчне, давнє, старозавітне! І воно живе сьогодні поруч з новітнім, майже європейським, містом! А жінки які діяльні! Особливо, коли змагаються на човнах!.. Другий фільм відтворює життя Південної Африки. Разючий контраст: в Індії – багата природа (гори, річки, озера, ліси) й велика оригінальна культура, тут – убога природа (випалений сонцем степ, мілководні річки, маленькі озерця, кущі замісць дерев, мертві гори) й ніякісінької абсолютно культури. Демонстрували, власне, звірі, птахи і т. п. Гарно показано острів пінгвінів (купання їх під час прибою). Полювання на кашалотів вийшло слабеньке. Діямантові копальні дуже скидаються на рубінові в Індії. Два мандрівники-американці їздять спочатку волами, потім верблюдами. Із звірів найцікавіші: лев (з левенятами), гіпопотам, носорог (з маленьким), дикий кабан, газель, леопард, слон (ушастий), гну (покруч коня з коровою), зебра, жирафа; з птахів: струсь, голубий журавель, гриф, голубий голуб. Шкода тільки, шо мандрівники їх безперестану нищать. Так, напр., вони вбивають білого носорога, зазначаючи, що цих звірів є не більше як 20 на всьому світі. Показують на фільмі й тубільців (бечуанців та зулусів), але побуту їхнього немає. В одному тільки кадрі продемонстровано жіночий танок (з барабанами поміж ногами). Жінок купують на корови (від 5 до 15 корів за жінку). Витриваліші щодо танку жінки коштують дорожче.

(Михайло Драй-Хмара, Твори, упорядкування і примітки Сергія Гальченка (Київ: Наукова думка, 2015), с. 610–611)


assassins_cloak: (Default)
Зі щоденника Михайла Драй-Хмари (1889–1939), українського поета, перекладача, літературознавця, у 1927 р. – професора кафедри українознавства Київського медичного інституту:

Четвер. До обіду йшов дощ і було холодно. Я не уявляв собі, як це ховатимуть Ігоря [сина Миколи Грінченка] в таку негоду. Але після обіду трохи вигодинилося й стало тепліше. О 5-й годині винесли труну з дому, й похід вирушив до Звіринецького цвинтару. За труною йшло багато людей, і грала чудово оркестра. Дітлахи, притульні й безпритульні, бігли тротуарами, вилазили на дерева й заглядали в труну. Яка в них цікавість до мертвих! І яка разом з тим байдужість! Один із хлопчаків, вилізши на дерево, голосно сказав: «Какой красивый мальчик!». Моя Оксана, якби побачила похоронну процесію, напевно заплакала б. Пройшли Липки й завернули на Московську. Через те що дорога вже була погана, труну поклали на катафалк, а похід розбився на групки, що шукали сухих стежок, ідучи попід мурами та парканами. Минули Каменівську школу, завернули ліворуч на Церковну вулицю й спинилися перед цвинтарною брамою. Потім знову взяли труну на плечі й понесли до ями. Уже вечоріло, й грозові сизі хмари насувалися з півночи. Я йшов з Колею, пригадуючи собі, коли я ще був на цьому цвинтарі. Уперше я тут був р. 1918-го, на другий чи на третій день після знаменитого вибуху на Звіринці. Тоді було тут повно набоїв і небезпечно було йти. Удруге я був тут, коли заходив до Завадинської. Цвинтар лежить на горбі, стежки слизькі, і страшно, щоб ті, що несуть труну, не посковзнулися. Підходимо до ями. Вона недалечко від стежки, під горбом, поруч з чиїмись гробками, коло яких ростуть три акації й каштан. Місце веселе. Внизу яр, а на протилежній горі Інженерна школа й Лавра. Усі прощаються з Ігорем. Льоля Бать, сестра Ігоревої матери, тужить, умліває, і їй дають води й брому. Я говорю кілька слів, прощаючись з Ігорем, згадую його стражденне життя, його сон за день перед смертю, й мимоволі виринає у моїй пам’яті Кам’янець, ясний весняний день і Аленич у труні... Я тоді теж промовляв над свіжою могилою... «Ігорю, ти ввесь час, як князь той, був у половецькому полоні, і не вдалося тобі вирватися на волю. А Ярославна плаче, виглядаючи свого князя, чекаючи свого ніжного порождення, своїх дітей, які втруть її сльози, її криваві рани... Ігорю, вона дождеться! Спи спокійно, український юначе!» Грає оркестра, і тихо спускають труну в могилу. Потім падають перші глухі грудки. Засипають яму, і через кілька хвилин над нею виростає горбочок, укритий геть увесь квітками. Помалу вертаємося додому. На вулиці зустріваємо Ігореву матір. Вона спізнилася на похорон. Біжить, закривши обличчя рукою. Коло Каменівської школи сідаємо в трамвай і їдемо просто до Колі. Там зібралися майже всі родичі. Сиділи до пізньої години й балакали, розважаючи Колю. О 12-й пішли додому. А через кілька годин, як ми потім довідалися, у Колі був сильний сердечний припадок.

(Михайло Драй-Хмара, Твори, упорядкування і примітки Сергія Гальченка (Київ: Наукова думка, 2015), с. 605–606)

Profile

assassins_cloak: (Default)
Плащ убивці

July 2025

S M T W T F S
   1 2 3 4 5
6 7 8 9 10 11 12
13 141516171819
20212223242526
2728293031  

Syndicate

RSS Atom

Most Popular Tags

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Jul. 15th, 2025 04:17 am
Powered by Dreamwidth Studios