assassins_cloak: (Default)
Зі щоденника Тетяни Шевчук (1954), випускниці філологічного факультету Київського університету, яка у 2001 р. виїхала до Італії на заробітки:

Туристичний автобус на 48 чоловік виїхав з Києва в напрямку західного кордону. Після прощання з рідними всі сиділи притихлі: щеміло серце, а в душі острах перемішувався з надією. Ми їхали в країну, яка видавалась абсолютно недосяжною, яка була мрією і міфом, яку добре знали з підручників і книжок, бо вона була колискою європейської цивілізації, культури і мистецтва. А також батьківщиною імен, які лунали як голоси прадавніх епох, як голоси історії: Сіракузи, Помпеї, Рим, Юлій Цезар, Данте, Томазо Кампанелла, Рафаель, Леонардо да Вінчі, Мікеланжело, Гарібальді...

Ніхто про це не говорив, уникали навіть слова ІТАЛІЯ: офіційно це була туристична поїздка в Австрію.

Переїзд через три митниці: українську, угорську і австрійську – був до краю напруженим. Довелось залишити всі словники, самовчителі, консерви, термоси, фарбу для волосся і т. п., тому що попередили: ви повинні мати вигляд справжніх туристів – інакше не проїдете. А кожен з нас вклав в цю поїздку до тисячі доларів, більшість гроші позичили, ще й під проценти.

Тут же на кордоні нас чекали і перші витрати. Водії, скориставшись залежністю пасажирів, заявили: хочете добре і швидко проїхати українську та угорську митницю, збирайте по 20 доларів. Я сказала, що нічого привчати митників до хабарів і краще стояти три години. Олег, молодший із водіїв, самовпевнений аж до пихатості, спробував настроїти проти мене всіх решту. Але я твердо повторила, що нічого здавати не буду. Водії щось пошептались, і з динаміка пролунало, що вистачить і по 10 доларів. Хоч маленька, але перемога. Я нічого не здала, як сказала, а всі інші віддали по купюрі. Думала, будуть на мене коситись, але ні...

Найстрашнішим був австрійський кордон. Теж три години, але яких! Перше, що спитала білява австрійська жінка-митник, було: «Арбайтер?». В автобусі гнітюча тиша, кожен про себе молиться, як вміє. Потім хтось безтурботним голосом каже: «Ні, ми туристи, подорожуємо». – «О, Україна – це катастрофа», – докірливо хитає головою митник. Але компромат не знайдено, і ми проїжджаємо. Тільки виїхали за межі митниці, як напружена тиша автобуса зірвалася вереском радості і полегшення. Кричать на повний голос і обнімаються.

І кожен знає, що їде на «заслання», і радіє, що шлях на заслання вільний. От таке у нас життя.

В основному їдуть жінки, чоловіків всього 10. Поруч зі мною Ірина, лікар, розумна і приваблива, 51 рік. Три місяці тому пішла на пенсію. Їде ради дочки, якій 16 років і якій хоче дати вищу освіту; сина вона встигла вивчити за радянських часів... Спереду сидять дві вчительки, щось там говорять про школу і про зарплату. Дивлюсь на жінок: розумні, інтелігентні, симпатичні. Як то складеться життя кожної з нас там, у «засланні»?..

(Тетяна Шевчук, Сім вітрів Італії. Сім років еміграції. Щоденник (Київ: ДП «Видавничий дім “Персонал”», 2015, с. 9–10)

Ілюстрація: так виглядав Відень у грудні 2001 р. Фото з сайту
transphoto.org.


assassins_cloak: (Default)
Зі щоденника Василя Захарченка (1936–2018), українського письменника, у 2001 р. – мешканця Черкас:

Читаю книгу листів до друзів Григорія Білоуса, і така думка. Про важливість листування, яке затухає в наш час «мобілок» і просто телефонів та телеграфу. Листування – це письмове спілкування. Чим воно важливе й симпатичне і необхідне для людства? Усне наше спілкування – це чудо, дане нам Богом. Його сила й принадність у безпосередності, це як телебачення чи певною мірою – телефон. Але поговорив з людиною, від розмови лишилася пам’ять про сказане і настрій твій у сказанні й настрій співрозмовника, які (ці два настрої) з плином часу згасають, гаснуть, і невзабарі від них зостається хіба що тільки сивенький попілець... А письмове спілкування – це ж як книга. Будь-коли береш лист і перечитуєш його. Коли ж це листування відомих людей, то такі листи стають книгою не тільки для того, кому вони кореспондувались, а й для широкого кола читачів. Отож, хай живе письмове спілкування!

Позавчора побачив на фронтоні облдержадміністрації новий герб України замість здовбаного совєтського напередодні 10-річчя Незалежности. І нічого, всі старі прокомуністичені пеньки мовчать. Отак колись і монументи Ленінів знесемо, і жодна собака не посміє й писнути. Останній совєтський герб у Черкасах нарешті скинули, а ще кілька років тому «Просвіті» довелося судитися з облдержадміністрацією проти цього герба, і адміністрація, звичайно ж, «виграла» тоді справу. Таки часи міняються, і комуністичне гаддя пришерхає по кабінетах нещасної Української держави.

(Василь Захарченко, У магнієвому спаласі: щоденник (Черкаси: Видавець Чабаненко Ю. А., 2009), с. 280–281)

Ілюстрація: будинок Черкаської обласної державної адміністрації на площі Соборній після 2008 р., вже без Леніна.


Profile

assassins_cloak: (Default)
Плащ убивці

June 2025

S M T W T F S
1 2 3 4 5 6 7
8 9 10 11 12 13 14
15 16 17 18 19 20 21
22 232425262728
2930     

Syndicate

RSS Atom

Most Popular Tags

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Jun. 23rd, 2025 04:23 pm
Powered by Dreamwidth Studios