assassins_cloak | Entries tagged with 1962

Зі щоденника Альберта Шпеєра (1905–1981), німецького архітектора, рейхсміністра озброєнь і військового виробництва, у 1962 р. – в'язня тюрми Шпандау в Західному Берліні:

Кілька днів тому я порекомендував Карґіну [радянському охоронцю в’язниці] роман Дудінцева «Не хлібом єдиним». Лише сьогодні я прочитав у епілозі, що книгу недавно заборонили в Радянському Союзі. Я виправив свій недогляд і сказав Карґіну: «Будь ласка, не брати Дудінцева в бібліотеці», – мимоволі заговоривши німецькою з російськими помилками, – «У Москві велике обговорення. Результат: книга недобра».

Я міг явно побачити, як моя турбота справила враження на Карґіна. Він зробив мимовільний жест, наче хотів потиснути мені руку, але в останній момент стримався. Зворушений, він сказав: «Дуже, дуже дякую. Якщо книга недобра, читати недобре». Він похитав головою і швидко вийшов.

(Albert Speer, Spandau. The Secret Diaries, translated from the German by Richard Winston and Clara Winston (New York; Tokio: Ishi Press, 2010), p. 381. Переклад з англійської)

Зі щоденника Василя Симоненка (1935–1963), українського поета і журналіста, у 1962 р. – мешканця Черкас, співробітника редакції газети «Молодь Черкащини»:

Діти часом несвідомо говорять видатні речі. Пригадую: рік тому ми з Олесем гуляли біля Казбецького ринку. Уздрівши пам’ятник деспота, він запитав мене:

– Тату, хто це?

– Сталін.

Одну мить він дивиться на нього і ніби між іншим запитує:

– А чого він туди виліз?

Справді, Сталін не зійшов на п’єдестал, не люди поставили його, а він сам виліз – через віроломство, підлість, виліз криваво і зухвало, як і всі кати. Тепер цей тигр, що живився чоловічиною, здох би від люті, коли б дізнався, якою знахідкою для збирачів металолому стали його бездарні, лубкові пам’ятники.

Це страшно, коли прижиттєва слава і обожествляння стають посмертною ганьбою. Це взагалі не слава, а тільки іграшка, якою тішаться дорослі діти. Не розуміють цього тільки убогі душею і мозком.

(Василь Симоненко, Краще знати про що пишеш. Статті, рецензії, виступи, листи (Харків: Фоліо, 2023), с. 178)

Зі щоденника Василя Горбачука (1929–2013), українського мовознавця, у 1962 р. – старшого викладача кафедри української мови Вінницького педагогічного інституту:

Сьогодні розповіли про Степаненка, як він говорив десь у вузькому колі:

«Вот у меня Людмила Н. и Ляля В. плохо отвечали на экзамене политэкономии, но я им поставил хорошие оценки, а вот N учил, вызубрил, но я по интонации голоса знаю, что его надо гнать в шею. Он думает не то» [«Ось у мене Людмила Н. і Ляля В. погано відповідали на іспиті політекономії, але я їм поставив хороші оцінки, а от N вчив, визубрив, але я за інтонацією голосу знаю, що його слід гнати в шию. Він думає не те»]. Отже ті, які ні про що не думають, найбільш благонадійні.

Ректор одному з студентів: «Я в твоїй області куркулів бив», а ти, мовляв, такий непутящий.

Справді, o tempora, o mores! Можна, виявляється, почувати за собою заслугу, що бив людей.

Кажуть, ректор у свій час повчав, як можна викрити ворога навіть по тому, як він студентові поставить двійку, навіть по хвостику двійки. (Мовляв, двійка велика, хвостик закручений – ворог, контра). Його колишній учень, нині директор школи, не забув цього правила досі, керується ним у практичній роботі.

(Василь Горбачук, Мої вінницькі дороги. Сторінки зі щоденника (1961–1966 роки) (Слов’янськ: Видавництво Б. І. Маторіна, 2014), с. 13)

Ілюстрація: вулиця Соборна у Вінниці, 1962 р.

Зі щоденника Василя Горбачука (1929–2013), українського мовознавця, у 1962 р. – старшого викладача кафедри української мови Вінницького педагогічного інституту:

Вчора дід Яцик розповів про себе: «Де я тільки не був. Работав у Берліні. Ми записалися їхати на роботи, підписали контракт. Там усе було розписано: коли свято, коли неділя, чим кормитимуть, по скільки заплатять. Ми заїхали туди, то нас вже зустріли. Ми показали йому свою бумагу: він зразу сказав: це мої люди. А на Новий рік був такий указ, всіх одправити додому. Я чотири роки їздив туди.

Був у Пензі. Леніна бачив як ото вас бачу. Люди пхалися, добивалися побачити Леніна, я стояв і охороняв його. Якби не моя дурна голова, як пень, то я жив би, ніхто тут так не жив би. Всі, що тут живуть (має на увазі викладачів інституту), не бачили Леніна, тільки читали про нього. А я сам бачив. Але якби я не дурний, то взяв би справочку, що так і так, бачив Леніна, охороняв його, зараз ніхто й слова не посмів би мені тут сказати. Я все мав би, всім був би забезпечений».

Слухаючи, я придивлявся до обідраного і, незважаючи на стільки пережитого, врешті нерозвиненого співбесідника. Чим цей неграмотний і темний двірник керувався, коли ставав у ряди червоних?

(Василь Горбачук, Мої вінницькі дороги. Сторінки зі щоденника (1961–1966 роки) (Слов’янськ: Видавництво Б. І. Маторіна, 2014), с. 11–12)

S	M	T	W	T	F	S
1	2	3	4	5	6	7
8	9	10	11	12	13	14
15	16	17	18	19	20	21
22	23	24	25	26	27	28
29	30

Плащ убивці

Entries tagged with 1962

Епізод 322: Альберт Шпеєр, 17 листопада 1962 року

Епізод 263: Василь Симоненко, 19 вересня 1962 року

Епізод 185: Василь Горбачук, 3 липня 1962 року

Епізод 104: Василь Горбачук, 13 квітня 1962 року

Profile

June 2025

Syndicate

Most Popular Tags

Page Summary

Style Credit

Expand Cut Tags