![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Зі щоденника Олеся Гончара (1918–1995), українського письменника, у 1976 р. – мешканця Києва:
Вечір. Парк Шевченківський. Дерева рідкісної могутності. Крізь темну зелень просвічує червоним оксамитом корпус університету. Скільки разів бачиш – і все вражає.
Долі людські...
Заходить до нас відвідувач. Високочолий. Довгі сиві вуса. Відрекомендувався:
– Дід Степан.
Намагаюсь дізнатись, як величають по батькові, але даремно:
– Дід Степан і досить.
Козарлюга. Як один із братів Тобілевичів. Він і родом, виявляється, з їхніх країв.
– Спитаєте, чого прийшов? Читав усé (Ваше) і хотів подивитись, доки ще не зовсім осліп (сліпне від катаракти).
До недавнього – інженер-шляховик. Зводив дорожні споруди. Півжиття з теодолітом. Міряв і Сибір.
– Маю 78 років, скоро вмру і не смерті боюсь... Щодо цього згоден із Спінозою: смерть неминуча, тож не треба боятись її і не треба про неї думати. Думки про інше. Прийшов оце до вас запитати: що буде з нашою мовою? Ночами лежу, дивлюсь хворими старими очима в стелю і все мучусь думками: що буде з нею?
Лає всіх: лікарів. Перевертнів. Підлабузників. Відступників, ренегатів... Молодих, що по шість років протирають штани в інститутах, об’їдають батьків і досі нічого не винайшли від катаракти. Мрія (в таких) про одне: диплом у зуби – і влаштуватись на півтори ставки... А чиновництва! «Стільки його розвелось у нас у районі – до Києва не перевішаєш».
Бойовий дід. Ерудиція багатюща. Дружина кінчала Лозаннський університет, європейські мови блискуче знає, але зараз згорбило її, ледве хату перейде, отак ходить (показує, як вона ходить).
– То хіба ж я можу кинути таку й поїхати десь лікуватись? Оце вирвався на день.
Живуть у глушині. Розповідає, як воював з невігласами за «Собор». Діставати книжку їздив у сусідній район. При ньому ще якийсь з’явивсь у книгарні, прибув із Черкас, прочув, що тут є. Черкасець, видно, був із розмахом:
– Дайте дванадцять «Соборів»!
– Навіщо вам стільки?
– Люди просили.
Знов дід лає тих, що цураються. Знову: щó з нею буде?
Прощаючись, уже з порога тричі вклонився до пояса. Сивою головою. Всіма пережитими літами.
Почуваю, як глибоко це западає в душу. Ніколи цього не забути. [...]
(Олесь Гончар, Щоденники, Т. 2, 1968–1983, упорядкування Валентини Гончар (Київ: Веселка, 2008), с. 266–267)
Ілюстрація: Червоний корпус Київського університету, 1979 р. Фото з добірки В. Дєдова і Е. Каліки.
