Епізод 402: Олесь Гончар, 5 лютого 1967 року

[assassins_cloak]

Зі щоденника Олеся Гончара (1918–1995), українського письменника:

Зближується все, з плавень сарматських, з Новомосковських напливає собор. Ломівка стала Зачіплянка, все, змістившись в просторі, зблизилось, зажило вже у новій поетичній географії, в нових взаємозв’язках, і почуваєш, як із цих зближень, реальностей, із твоїх уявлень, фантазій і візій виростає щось єдине, народжується ота моцартівська гармонія мистецтва... Буде «Собор»!

Після «Альп» жодна книга не писалася так «запойно», як «Собор». Мені помагає вища сила. Назову її по-давньому: Бог.

І дякую їй.

Треба повернутись (бодай частиною фільмів) до німого кіно. Воно мало величезні переваги. Воно допомогло б нам відродити, оновити це мистецтво на іншому, вищому, рівні.

Є, виявляється, справжні історики на Україні. Один із них – Брайчевський...

(Олесь Гончар, Щоденники, Т. 1, 1943–1967, упорядкування Валентини Гончар (Київ: Веселка, 2008), с. 411)

Ілюстрація: Олесь Гончар на металургійному заводі в Кам’янському (тодішній Дніпродзержинськ) під час збору матеріалу для роману «Собор», літо 1967 р.

Comments

[paserbyp]

Олесь Терентійович Гончар (ім’я при народженні – Олександр Терентійович Біличенко) народився 3 квітня 1918 року в селі Ломівка Катеринославської губернії (нині Дніпровська область) у родині Тетяни та Терентія Біличенків. 1921 року, коли Сашку було близько 3-х років, мати померла, і її брат – дядько Гаврило, відвіз хлопчика до бабусі та дідуся по материнській лінії в слободу Суху Полтавської області. Батько хлопчика не цікавився життям сина й скоро одружився вдруге. Бабуся Пріся замінила Сашку і матір, і батька. Через неписьменність вона не могла навчити внука читання і письма, але її казки та бувальщини будили дитячу фантазію. Вона все робила для того, аби хлопчик став освіченою людиною. «Я пригадую, як захоплювали дитячу уяву її пристрасні розповіді – поетичні видіння набожної жінки», – ділився згодом спогадами про бабусю Олесь Гончар. «Без неї, певно, я не став би письменником… її вплив на мій розвиток був величезний, і потім, у найважчі хвилини життя, я згадував її». У 1927 році дядько Гаврило відвів восьмирічного Сашка до місцевої школи й записав його по дівочому прізвищу матері – Гончар. У класі уже був учень з ім’ям Сашко, то учителька стала звати Олександра Гончара Олесем.

Після семирічки, з 1933 по 1937 рік майбутній письменник навчався в Харківському технікумі журналістики імені Миколи Островського. Потім рік працював учителем у селі Мануйлівка, публікував свої перші оповідання в «Літературній газеті», «Піонерія», «Комсомолець України», «Молодий більшовик». 1938 року став студентом філологічного факультету Харківського державного університету. У червні 1941 пішов добровольцем на фронт у складі студентського батальйону. (Згодом його долю він описав у романі «Людина і зброя»). На війні Олесь Гончар був тричі поранений, влітку 1942 року потрапив у полон, у 1943 утік звідти й закінчив воювати у 1945 в званні старшого сержанта мінометної батареї, пройшовши через Румунію, Угорщину, Словаччину та Чехію. За бойові заслуги його нагородили Орденом Червоної Зірки, орденом Слави, трьома медалями «За відвагу».

Підсумком 1945 – 1948 років стало закінчення з відзнакою Дніпропетровського університету, запрошення в аспірантуру Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка і переїзд до Києва, вступ до лав Спілки письменників УРСР, публікація трилогії «Прапороносці» («Альпи», 1946; «Голубий Дунай», 1947; «Злата Прага», 1948). З 1952 по 1959 рік Олесь Гончар працює заступником голови правління Спілки письменників Української РСР, у 1959 – 1971 роках – головою правління, а з 1971 по 1986 рік – секретарем правління Спілки письменників СРСР. Від 1973 року він є головою Українського республіканського комітету захисту миру, член Всесвітньої Ради Миру, академік Академії наук України.

У березні 1994 року Олесь Гончар записав: «Кажуть: життя коротке… А мені воно здається таким довгим! Бачу отого солдата-студента в окопі над Россю, а то ж я! І той, що блукає в оточенні десь за Білгородом, – і то я. І гину від спраги в холодногірській тюрмі 1942 року, теж я. А потім ті фронтові – страшні й чаруючі Альпи… І молода слава «Прапороносців»… І голгофа «Собору»… І госпітальна палата десь на Єнісеї, і асамблея ООН в Нью-Йорку та Сан-Франциско, і диво правічного секвоєвого лісу, і шум океану, і ласкавість полтавської Ворскли та місячні розбурхані ночі на Азові – все, все це увібрало одне-єдине людське життя…»

У жовтні 1990 року, під час «Студентської революції на граніті», Олесь Гончар на знак солідарності з протестувальниками написав заяву про вихід з лав КПРС і підтримав вимоги молоді про перевибори Верховної Ради УРСР на багатопартійній основі. Письменник також був одним із тих, хто долучився до створення Народного Руху України. На сесії Верховної Ради України після історичного референдуму 1 грудня 1991 року саме він проголошував результати волевиявлення українців жити в незалежній Україні. Олесь Гончар помер 14 липня 1995 року. Похований на Байковому цвинтарі.