![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Зі щоденника Володимира Заїки (1925–1994), українського педагога, у січні 1943 р. – мешканця Глухова, учня сільськогосподарської школи:
Раніше мені й уві сні не снилося побачити те, свідком чого я став тепер. Кого тільки не довелося перебачити за останні два роки (1941–42): і німців, і французів, і мадярів, і румунів. А які знаряддя знищення людини провозили повз мене: починаючи від російської трьохлінійки до найновіших автоматів і танків.
Про літаки я взагалі не говорю. Часто повітря тремтіло від їхнього гуркоту весь день. Кажучи словами Лермонтова: «Все промайнуло перед нами, все побувало тут». А скільки довелося пережити! Вперше не виправдалося прислів’я «Не такий страшний чорт, як його малюють». Сповна справдилось усе, про що писали наші радянські газети. Портрет німця вони намалювали правдиво. Навкруги тільки й чути, що про вбивства і грабежі. Все єврейське населення, яке залишилося, було знищено. Погано випало і полоненим червоноармійцям. Багато з них знайшли собі могилу в саді біля казарми.
Щоправда, всі ці жахіття оминули нашу сім’ю.
На перших порах, на пострах населення міста, німецьке командування побудувало шибеницю, і навіть відправило з неї на той світ кількох осіб так званих «партизанів». Але навряд чи це дійсно були партизани. Шибениця проіснувала недовго, німецька влада вирішила її прибрати. Але мені вона запам’ятається на все життя (та й не лише мені). В ті дні багато хто відчув пазуристу руку середньовіччя.
Одночасно з шибеницею запровадили і ганебну страту, коли людину на певний час прив’язували до стовпа. Але зі знесенням шибениці відпала і вона.
