![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Зі щоденника Марії Вишневської (1901–1982), у 1918 р. – мешканки Харкова, учениці гімназії:
Так дивно, так дивно...
Говорила з В. Н.
– «А ви збираєтеся зайти до мене?»
– «Я не знаю, коли вас можна застати вдома?» – «Завжди». – «Коли накажете?»
– «Завтра, якщо хочете»
– «Чи дозволите мені принести вам ноти?»
– «Добре, я з задоволенням вам акомпануватиму». – «Заздалегідь цілую ручки...» Я трохи знітилась.
Я розповіла, що провалилася з тригонометрії – отримала «3».
– «Але це ж добре».
– «Ні, я звикла до вищих оцінок».
– «Значить, ви зовсім чудова дівчинка...»
– «Чарівна!» – засміялась я.
– «В цьому я з вами цілком згоден».
– «Ви сьогодні дуже люб’язні».
– «А хіба я коли-небудь бував нелюб’язний?»
– «Милий... траплялося... ну, про це не варто говорити» – примхливо підсумувала я.
Він розсміявся.
– «Чого ви у мене так скніли... нудьгували?»
– «Ні, я не нудьгував. Просто, у мене був дивний стан, коли я до вас завітав, мене відразу ж охопив дещо нервовий і неспокійний настрій.
Я навіть не знаю від чого... Я не відговорююсь, а кажу цілком щиро». Я промовчала. Я рада, що він іде зі мною на вечір. Ймовірно, буде, як завжди тепер ласкавий по-дружньому і розважатиме мене. А втім... за нього ніколи не можна поручитись. А завтра?
Ілюстрація: харківський Старий Пасаж і перехрестя Клочківської вулиці та Купецького (тепер Соборного) узвозу. Фото початку XX ст.
