assassins_cloak | Entries tagged with павличко

З листа Соломії Павличко (1958–1999), української письменниці, перекладачки та літературознавиці, у 1991 р. – мешканки Києва, наукової співробітниці Інституту літератури АН УРСР, до Богдана Кравченка:

Драматична конфронтація в Москві якось розсмокталася. Мітинґ 28-го все ж відбувся, і туди прийшло понад 700 тисяч народу. Кожен, хто ще хоч трохи цікавиться політикою, всі останні дні спостерігав за баталіями на російському з’їзді, за драматичною боротьбою Єльцина і його команди проти Союзу. На цьому фоні київське парламентське життя виглядало досить спокійно. Комуністи після референдуму трохи притихли, і демократи йдуть в бій уже не з такою пристрастю. Тільки в Львові демократи ентузіастично відсвяткували річницю свого перебування при владі. І справді рік тому, в березні, відбулися перші в історії України парламентські вибори. Я тоді була в Едмонтоні, і ми, неймовірно схвильовані, дзвонили з тобою до Києва, дізнаватися, хто програв, а хто переміг.

Нові державні ціни, які встановив «центр» (так виглядає наш псевдоринок а ля Горбачов) і які сьогодні вступили в силу, такі ґрандіозно великі, що затьмарюють всі чахлі обіцянки про якесь майбутнє життя в щасті і добробуті. В них – у це щастя і добробут – остаточно ніхто не вірить. Для вчених, моїх колеґ, і для мене так само – це передовсім удар по поїздках на Захід. Квиток в Америку тепер коштує понад 6 тисяч карбованців. Отже, їхати з цієї країни можна вільно, але попробуй виїди при таких цінах на квитки і їхньому тотальному дефіциті навіть при нинішніх цінах. І все ж і при нових цінах всюди стоять черги, тільки люди стали ще сумніші, а газети ще саркастичніші. І всі, як завжди, як кожного дня протягом останнього часу, думають про майбутнє. Що завтра?

І, мабуть, ніхто не знає відповіді на це питання, ні шахтарі з відчайдушними політичними вимогами відставки Президента, ні партократи з упертим бажанням зберегти наш голодний «соціалістичний вибір», ні опозиціонери-донкіхоти, ні кабінетні вчені. І я так само не знаю, що буде з нами всіма і з усією цією державою завтра (держави під назвою СРСР в перспективі, звичайно, не стане), але впевнена, буде щось інше, ніж учора. А де є рух, є якась надія.

(Соломія Павличко, Листи з Києва, 12 травня 1990 – 2 квітня 1991 (Київ: Видавництво Соломії Павличко «Основи», 2001), с. 149–150)

З листа Соломії Павличко (1958–1999), української письменниці, перекладачки та літературознавиці, у 1990 р. – мешканки Києва, наукової співробітниці Інституту літератури АН УРСР, до Богдана Кравченка:

Сьогодні, як я і думала, в Києві – тихо. Але напруження посилюється далі. У вечірніх новинах виступав начальник міліції Києва і повідомив, що політична маніфестація, запланована Рухом на 30 вересня, – санкціонована міськрадою, а маніфестація, запланована на перше жовтня перед Парламентом, не дозволена, не санкціонована, тому міліція закликає киян не виходити на вулиці і обіцяє застосовувати відповідні заходи. Отже, будуть розганяти! Крім того, весь Київ перекопаний – нібито ремонту потребують всі дороги і вулиці поблизу Верховної Ради. Крім того, на кордонах міста готуються застави, щоб не пропускати приїжджих.

Сьогодні ж «Літературна Україна» надрукувала звернення Народної ради до громадян прийти 1 жовтня до Парламенту. Таким чином, події можуть розгорнутися цілком непередбачені. Знову всі активно заговорили про можливість перевороту. Є шанс, що безпорядки спровокують Президента на розпуск Парламенту і на впровадження в Україні президентського правління. Цей варіант – найбільш неприємний. Хочеться бути оптимістом, але розігнати тяжкі думки нелегко. Надто свіжий в пам’яті квітень 1989-го в Тбілісі. По Києву навіть ходить анекдот: «Приходять депутати 1 жовтня в Парламент, а їм кажуть люди у військовому: “А вам, громадяни депутати, не сюди, а он туди – до автобусів з решіточками на вікнах”». Як бачиш, похмурий гумор сьогодні поширений в нашому місті. Не хочеться на цій ноті закінчувати, бо я все ж таки не можу і не хочу вірити в найгірше, але – нема ради. Такий сьогодні настрій.

Думаю, що в тебе все нормально. Мабуть, у вас скоро випаде сніг і ви всі почнете їздити в гори на лижі. Я ще дотепер сумую за спокійним і тихим Едмонтоном, згадую гори і прерії.

(Соломія Павличко, Листи з Києва, 12 травня 1990 – 2 квітня 1991 (Київ: Видавництво Соломії Павличко «Основи», 2001), с. 68–69)

Ілюстрація: Іван Марчук, Портрет Соломії Павличко.

Вчора на сесії Масол все ж зачитав звіт на годину і двадцять хвилин. Найсмішніше, що в Масола повно оптимізму. Його кабінет при владі 2 з половиною роки, він оголосив, що ще за 2 роки економіка стане О.К. Це не могло, звичайно, не викликати роздратування. Політичну ситуацію він взагалі обійшов. Сказав тільки, що потрібен суверенітет, що Москва все відбирає (раніше тільки 7% промисловості підлягало республіці, тепер – 40%) і т. д.

Далі була на дві години дискусія, як обговорювати доповідь. Голова пропонував обговорювати так, щоб виступили представники кожної області, а потім фракцій. Демблок занервувався. Адже принцип «від областей» зменшив би його участь. Домовилися нарешті, що будуть виступи за двома списками – від областей і за записом, тобто за реґламентом, на виступи ще почали записуватися з попереднього дня. І в тому списку, звичайно, домінував демблок.

Але яка була несподіванка, коли почали виступати депутати. Виявилося, що і з областей ніхто не підтримує політику уряду. За винятком одного виступу з Криму, всі засудили звіт і роботу уряду, причому з висловами не церемонилися. Виступали секретарі райкомів і обкомів, директори заводів, фабрик і так арґументовано, кваліфіковано, розумно аналізували і викривали адміністративну систему, яку прагне реґулювати Масол і його уряд, концепцію «керованого ринку», яка прийшла тепер з Москви, грабунок областей, просто ідіотичні постанови про закупівельні ціни на зерно, так само прийняті в Москві, про екологію... Всі навіть не перерахуєш. Але враження в мене вперше за всі дні роботи залишилося оптимістичніше. Дісталося і Горбачову, і, як хтось висловився, його радникам – економістам-«мракобісам». Особливо добре виступив кооператор з Дніпропетровська Табурянський.

Потряс всіх Алтунян з Харкова, який пошкодував, що не можна організувати фракцію колишніх політв’язнів, бо за реґламентом для цього треба 20 чоловік, а їх тільки близько десяти. Він говорив лише про одне – про необхідність поставити під контроль КДБ, розсекретити його бюджет, знищити районні і обласні комітети, відшкодувати моральні і матеріальні збитки колишнім в’язням. Виступ був темпераментний, для багатьох, мабуть, шокуючий, але його зустріли оплесками.

За межами Верховної Ради в містах просто паніка. Депутат з Дніпропетровська сказав, що там в крамницях лишилися тільки сірники і сіль. Два дні тому по ТБ виступив Рижков і оголосив про підвищення цін. Але це абсурд, якому немає рівних. Якщо ринок, то до чого тут Рижков з своїми цінами і знову на цілого нашого величезного монстра – від Карпат до Владивостока?

(Соломія Павличко, Листи з Києва, 12 травня 1990 – 2 квітня 1991 (Київ: Видавництво Соломії Павличко «Основи», 2001), с. 20–21)

Сьогодні мав бути особливий день. Початок офіційного напіввійськового стану, проти якого вже офіційно протестували 6 республік. Україна офіційно ще не реаґувала, а деякі депутати дали інтерв’ю про те, що військові патрулі для нашого ж блага. Отже, поки вони давали інтерв’ю, всі з інтересом чекали на вулицях військові патрулі з автоматами і броневиками. Але в Києві, здається, тихо. Чула, міськрада готує спеціальну постанову, в якій заборонить такого роду патрулі на території Києва. В останні дні вдарив мороз. На вулиці сонце, вітер і -20. Мої фантазії мають останнім часом якісь сюрреалістичні виміри, і тому я сиджу і думаю, чи холодно в танку в таку погоду.

Вдома в мене хаос – дитина хворіє, застуда перейшла в бронхіт, я нічим не можу вилікувати її дикий кашель, нервую, не маю добрих ліків і згадую канадські аптеки.

Сьогодні покинула її на пару годин, з’явилась на роботу десь близько обіду і дізналася ще одну сюрреалістичну новину. В 10-й ранку вчений секретар інституту пройшов по кабінетах і перевірив наявність співробітників. А через годину на дошці коло дирекції висів наказ, що всі «порушники дисципліни» мають написати пояснювальні записки директорові про причину відсутності. Знову дирекція робить вигляд, ніби не помічає, що в нашому інституті працювати просто ніде, в кожній кімнаті сидить по 10 людей, і про те, що наша праця не сидіння за столами, а писання наукових робіт. Такі перевірки в нас траплялися востаннє досить давно, ще до «перебудови». Решту частину дня перевірка активно обговорювалася в коридорах. «Як легко все повернути назад!» – повторювали наші локальні демократи.

Усі знали, що перевірку провели про всяк випадок, щоб при необхідності мати формальний привід покарати. Якби дирекція перевірила якість, рівень того, що пишеться, це було б зрозуміло, але ж цього якраз ніколи не роблять, адже наш директор сам нічого не пише.

[...] Багато справді цікавих змін відбувається в інтелектуальних, мистецьких колах, власне, там, де живу і я. Видаються добрі книги, в театрах ставляться ориґінальні вистави, відкриваються надзвичайні виставки картин і цілі нові картинні ґалереї. В літературному житті – нові групи, напрями, імена. Нові, молоді письменники просто захлинаються від інтелектуальної, естетичної свободи, котрої не знали їхні старші колеги. Зникло з психології відчуття провінційності, другорядності, вічна орієнтація на Москву (видатися в Москві, виступити в Москві, писати, як в Москві, одержати похвалу від московського критика – такими ще недавно були вищі радості республіканського письменника). Хоча літературне життя і стало дуже важким, ніде видаватися, подорожчав папір і т. д., все ж воно, як ніколи, вільне, розкуте, незакомплексоване.

Шалено скоро розвивається молодіжна субкультура, рок-музика, якої в Україні ще два-три роки тому не існувало. Тобто існував певний музичний андеґраунд, але офіційно рок не мав права на життя, тим більше український. Тепер на дешевих, навіть саморобних інструментах грають добрий джаз і рок, поети експериментують з текстами, які часто мають політичний характер, а композитори з музикою. З’являються свої, українські рок-зірки. З’явилася і «попса» – сентиментальне, примітивне диско, і ще багато іншого.

Отже, приємно писати, коли все можна, навіть хоча й при цьому буває нічого їсти. І якщо нову музику навіть не дуже охоче показує телебачення, а нові вірші й оповідання не дуже охоче друкують журнали чи видавництва, все ж свобода є найбільшою насолодою, особливо для нас, для тих, хто знають, що таке її не мати. І коли хтось і пробує щось забороняти, внутрішню свободу вже не відібрати.

(Соломія Павличко, Листи з Києва, 12 травня 1990 – 2 квітня 1991 (Київ: Видавництво Соломії Павличко «Основи», 2001), с. 142–144)