Епізод 384: Методій Волинець, 18 січня 1982 року

[assassins_cloak]

Зі щоденникових спогадів Методія Волинця (1926–2023), українського письменника, політв’язня, який у січні 1982 р. відбував ув’язнення за «поширення завідомо неправдивих вигадок, що порочать радянський державний і суспільний лад»:

Попрощався з І. Геруном, П. Литвиненком, Ю. Коржавіним та іншими своїми спільниками по нещастю. Виїхав з установи ЯЮ-309/73, як зашифрований у картотеці МВС СССР Райківський концтабір суворого режиму. Їде нас 15 чоловік на поселення. До Житомира з нами їдуть ще кілька зеків до тюремної лікарні. Серед них і мій колишній бригадир Микола Пащенко. Щось у нього з серцем погано. Він розповів мені при всіх, хто був з нами в купе «столипіна», як Штепа і Черниш та інші райківські начальники заставляли його доносити на мене. Ще за тиждень до мого приїзду до Райків його викликали і давали інструктаж, як і що від мене добувати, потрібне їм, як провокувати мене на одкровення.

– Намалювали вас мені таким чортом, що я й справді думав, що ви якийсь страшний чоловік. Обіцяли мені за те і чай, і гроші, і ларьок, і дострокове звільнення, якщо «обработаю» вас. А коли я вас побачив, то все зрозумів. А вони викликали, лякали мене, погрожували добавити строк, як нічого не донесу на вас. І я терпів, терпів, і сказав їм: не можу я неправди на людину говорити. Мене обматюкали, я їх теж. І зняли мене з бригадира. Та чорт з тим бригадирством. Я весь вік працюю і не боюсь роботи. Але такого зека, як оце ви, бачу вперше. І до мене багато чого дійшло.

Микола заплакав. Сльози, великі, наче горох, котились по його вродливому простому обличчю.

Нарешті він вимовив несміливо:

– Простіть мене, якщо можете. Я нічого поганого на вас мусорам не сказав. А вам оце все розповів, як на духу. При свідках.

Я мовчки щиро потиснув мозолясту руку Миколи.

Він довго не відпускав моєї руки.

У камері «столипіна» стало тихо-тихо.

Кожен думав про своє.

А я думав про Миколу. Оцього простого українського хлопця з Луганщини, хліборобського сина. М’якого душею, приниженого злиднями з дитинства, і про чекістських людоморів, які так підло й безжально намагались спотворити душу цієї доброї людини. Не задумуючись, що творять непрощенне зло. Що кара їм за це неминуща. Що Бог неодмінно покарає їх і нащадків їхніх за наругу над людьми, за кривавий терор, за свавілля, якого не чули до них люди на землі.

Наш вагон-зек знову везли не навпростець до Житомира, а по «зачарованому колу» МВС, на Новоград, Коростень і тоді вже Житомир. По дорозі збирали нових зеків, на станціях матюкались конвойні, кричали, підганяли. Гарчали й гавкали конвойні пси.

Мені ще довго не виходила з голови розповідь Миколи Пащенка. Він лежав на поличці поруч і тужно дивився в заґратоване вікно вагона. Коли наші погляди стрічались, я усміхався йому приязно, а в його очах, повних смутку, болю і сліз, проблискувала якась іскорка чи то надії, чи вдячності, чи ще чогось доброго, людського.

Я простив йому давно. Ще тоді, як він уперше проговоривсь мені про завдання, дане йому гебістами рік тому. Хай же і Бог простить йому!

Далі думки мої перейшли на сім’ю, на домівку. Якраз на Різдвяні свята були в мене на побаченні Марійка з Галинкою. Вони розповідали мені про те, як чекістські людомори знущаються над ними. Головними диригентами в цькуванні були кадровик Петрівський, секретар парткому Цема, голова профкому Гараєва. За їхніми спинами стояли оті ярошенки, балабанови та інші чини з КГБ, але в тіні. Вони, як той Пілат, умивали руки, а старались оці їхні негласні слуги. Ці ж, в свою чергу, диригували найнижчими, бригадниками, отими новачками та чевкотами, що втратили елементарну людську совість, співчуття, милосердя. Їм за їхні ті вчинки заплатить Бог. Не відають, що їх «добро» віддасться їм сторицею.

І ось Житомир.

Прощаюсь з М. Пащенком. Обнялись, поцілувались.

– Я вас не забуду, – промовив мені тихо.

Я також не забув його.

(Михтодь Волинець, Репортаж з пащі конвойного пса (Харків: Фоліо, 2005), с. 72–73)

Comments

[paserbyp]

Волинець війну пережив на окупованій території у своєму селі. Був учасником антифашистського підпілля, потім воював у складі місцевого партизанського загону Волкова-Кучеренка. Знання німецької мови робили його незамінним у партизанській розвідці.

Після звільнення району з січня по березень 1944 року працював секретарем сільської ради і бухгалтером колгоспу.

З квітня 1944 року був призваний до армії. Під час служби в армії створив і очолив націоналістичну підпільну групу «Спілка вільної української молоді». За участь у цій групі був засуджений до 25-ти років позбавлення волі. Реабілітований у 1957 році.

19 вересня 1980 року проти Михтодя Волинця порушено справу «За розповсюдження завідомо неправдивих вигадок, що паплюжать радянський державний і суспільний лад». Дали за це три роки.

Відбував покарання в таборі суворого режиму у селі Райки Бердичівського району Житомирської області. У грудні 1981 року адміністрація табору спровадила Волинця на поселення до Пермської області.

19.09.1983 року одержав документи про звільнення, наступного дня вилетів додому. У Коростишеві працював бухгалтером на ремзаводі, економістом, майстром капітального ремонту. У 1986 році вийшов на пенсію.

З настанням «перебудови» Михтодь Волинець вів активну просвітницьку, громадську і політичну роботу. 1989 року заснував у Коростишеві Асоціацію дослідників голодомору, учасник двох міжнародних її симпозіумів, опублікував свої спогади про голод 1933 року, організовував виступи інших очевидців. Він член— засновник Української Республіканської партії, «Просвіти» та Всеукраїнського об'єднання ветеранів у районі. Провів багато зустрічей, лекцій, уроків.

1991 року реабілітований Військовою комісією Верховного Суду Російської Федерації та відповідно до Закону УРСР від 17.04.1991 року «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні».

З жовтня 2002 року Михтодь Волинець проживав у місті Ворзель під Києвом де помер 1-го червня 2023 року.