assassins_cloak | Entries tagged with 26 січня

Зі щоденника Поліни Жеребцової (1985), російської письменниці та публіцистки, у 2000 р. – мешканки Ґрозного:

Знахабніли сусіди з другої кімнати! Сплять покотом і там же палять і п’ють. Це в такий час! У війну, коли життя на волосинці! Дим іде до нас. Ми задихаємось: діти й старі. Зараз вийшло ще крутіше: наші кімнатні двері закрили, загородили стільцями.

Сидимо всі шестеро, як покарані, під замком. До туалету не можемо вийти! А в кухні наші «дівчата» бенкетують із російськими військовими! Мирно розмовляють і жують. Наварили чогось смачного. Запах! Здуріти! Хоча продукти, напевно, дали на всіх. Ми – голодні. А вони – п’ють! У дірочку від замка нам добре видно балони з червоним вином.

Російські військові почули шурхіт, питають:

– Що, тут ще люди є?

Тоді Вовчина дружина і тьотя Аза стали роздратовано повторювати:

– Які там люди?! Це в нас кімната для калік. Ми їх годуємо!

Мама, як почула, розплакалася. Сказала:

– Ми відокремимось. У харчах і в дровах. А піч я сама собі з решіткою у дворі зроблю. Битої цегли багато.

Я зраділа й зашепотіла:

– Давай підемо від них зовсім!

Але йти з будинку мама не наважилася. Жінка й дівчинка – явна мішень. Тим більше що в неї постійно болить серце. Бабусі нас підтримали і хором сказали:

– Так! Ми згодні! Ми теж відокремимось і підемо.

Але минуло кілька хвилин, і вони злякалися власного свавілля. Заспівали зовсім інше:

– Треба терпіти! Гордість ні до чого. Ви не вмієте жити в колективі.

Явна зрада й боягузтво. Зрештою вийшло, що відокремились тільки я і мама. Наші сусідки з паралельної кімнати продовжують зникати ночами. Хтось світить їм ліхтариком у вікно і свистить. І в наших дам теж з’явився ліхтар!!!

Мамі краще. Ми з нею знайшли в чужому будинку сухі шкарпетки й перевзулись. Рукавиць знову не знайшли.

В одному будинку, на дивані, побачили вбитого чоловіка. Трохи крові на голові й склянка чаю в руці, що лежить на бильці. Він був немов живий. Тільки в повітрі висів запах металу. Чому від убитих пахне металом і попелом? І дитячі речі, що лежать біля нього, і ліжечко маляти. У цьому будинку мама не дозволила брати навіть їжу. Вона забобонна. Каже, що в мертвих нічого брати не можна.

Потім ми шукали борошно й цукор. В іншому будинку я зазирнула в кімнату. О! Що там було! На столі стояла відкрита валіза! У прозорому пакеті поряд лежала нова шкіряна куртка! Я попрохала маму взяти куртку. Моя зовсім зносилася. Дірява. Але мама не дозволила. Лаялась. От зануда! Наче не бачить: навколо всі і все забирають. Ходять групами. Дорослі й діти, військові і мирні жителі, сусіди та випадкові попутники.

Увечері ми з мамою вийшли, поки немає обстрілу. Бачимо – нема того будинку з курткою. Самі головешки й фундамент. Я сказала:

– Ніколи не зможу поносити таку куртку.

Мама обійняла мене:

– Щоб у нашій квартирі хоч щось залишилося, ми з тобою, крім їжі й ліків, повинні нічого не брати! Є час добрий, а є – недобрий, особливо у війну.

Пізніше вночі я мало не загинула. Вийшла близько 23 години у двір. Темно. Зорі. Мороз. Я сховала шматок перепічки, щоб погодувати бездомного собаку. Через собаку, власне кажучи, й вийшла. Покликала його і стала годувати. Раптом пролунав постріл. За ним другий! Поряд зі мною по стіні чиркнула куля. Хтось зареготав п’яним голосом.

Стріляли в мене. Явно використовуючи нічний приціл. Мабуть, крізь нього ми здаємося снайперам привидами, яких цікаво вбивати. Я смикнулась, сховалась за ріг. Присіла навпочіпки. Простояла, як каченя, хвилин п’ять. Так само, навпочіпках, не підводячись, піднялася сходами додому! Від болю в ногах я до крові покусала губи.

Удома, при світлі гасової лампи, ми з мамою розгледіли кульовий отвір у моєму шарфі.

Ще коли я годувала собаку, то чітко чула розмову Ліни, Ази й Ольги про російських солдатів. Слова й цигарковий дим лилися з вікна їхньої кімнати. Жінки реготали і обговорювали, хто кращий як чоловік. У кого яке «багатство» і всілякі брудні речі. Яка ницість.

Час за північ. Щойно я посварилася з Олею, дружиною Вовки. Я нарешті вирішила помити голову, а то вже чешеться (не мила тиждень!), а Оля почала кричати:

– Хочеш сподобатись військовим?! Повія!

Це з моїми поглядами? Це з моїми пораненими ногами? Я відповіла:

– Бог уже всіх вас прокляв! Повії живуть у сусідній від мене кімнаті.

Ольга прошипіла, що ненавидить мене і з задоволенням би вбила, після чого зникла серед мішків у їхній кімнаті. Змія! Вона що, справді думає, що я в 14 років така ж, як і вони?!

(Поліна Жеребцова, Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994–2004 рр., переклад з російської Ганни Яновської, Романа Трифонова (Харків: Клуб Сімейного Дозвілля, 2015), с. 289–291)

Зі щоденника Влодзімєжа Капчинського (1929–2018), польського енергетика, діяча антикомуністичної опозиції, у січні 1982 р. – в'язня табору для інтернованих осіб:

Після сніданку вартовий викликає мене з камери. На коридорі на мене чекає есбіст з ППБ Будосталь-4 – капітан Роберт Каґан. Знову заводить мене до будівлі ВУ ГМ [воєводського управління Громадянської міліції]. Не пам’ятаю, до якої кімнати. Проходимо повз міліцейську їдальню. Бачу багато есбістів і міліціонерів, які виходять звідти з покупками. Тоді Каґан звертається до мене: «Ви писали у своїй писульці, що ми тут можемо все купити без карток: ковбасу, шинку і шоколад. А це неправда. Гляньте, що несуть ті, хто виходять з їдальні. Шинки, ковбаси і шоколаду тут не видно». Думаю: «Ти собі говори, а я своє знаю».

Заводить мене до якоїсь кімнати. Сідає за столом, а я на стільці по інший бік. Цього разу нічого не пише і не каже мені писати. Ставить запитання, а я маю відповідати. Виглядає на те, що має увімкнутий магнітофон. Розпитує мене про скликання під час I і II туру Крайового з’їзду НСПС «Солідарність» у Ґданську Установчого комітету Спілки політичних в’язнів ПНР. Розпитує мене про подробиці, а я йому розповідаю все те, що вони вже і так знають на цю тему. Потім лунають запитання, як я оцінюю Лєшека Валішевського, Анджея Розплоховського, Генрика Стшудку, Тадеуша Бурановського. Як я ставлюся до Конфедерації незалежної Польщі, чи знаю програму КНП, як оцінюю Мочульського, а як Куроня. Я сказав есбістові, що моє ставлення до КНП було радше негативним. КНП робила велику політику, що урядова пропаганда приписувала «Солідарності». Мочульський скоріше фантаст, а не політик. Куронь – це поміркований політик, з якого урядова пропаганда робить великого радикала. А як оцінюю виступ Ярузельського в Сеймі? Відповів, що зі слів Ярузельського можна зробити висновок, що з кінця лютого має дійти до певної «відлиги», але не знаю подробиць цього виступу. Зачекаймо на факти, слів і обіцянок було вже дуже багато.

Каґан питає, як дивиться на майбутнє НСПС «Солідарність». Я парирував, що Ярузельський сказав, що діяльність «Солідарності» було заморожено, отже, він повинен дотримати слова і «розморозити» її.

Каґан питає, чи я особисто не відчуваю кривди через інтернування. Відповідаю, що у своїй профспілковій діяльності я не зробив нічого такого, що загрожувало би польській державі. Хочу повернутися додому, до роботи, або потрапити власне до осередку для інтернованих.

На це Каґан сказав, що незабаром на робочих місцях будуть створюватися нові профспілки і він бачив би мене на чолі такої профспілки. «Тут тобі болить, – подумав я. – Шукаєте фраєра, якого можна купити посадою». Каґан запропонував мені вихід з інтернування за умови, що я підпишу декларацію лояльності. Я йому відповів, що якби я підписав таку «лоялку», то визнав би, що дотепер я провадив антидержавну діяльність і добровільно позбавив би себе на майбутнє можливості провадити профспілкову діяльність і висловлювати власну думку, що мені гарантує конституція.

На відчіпне сказав йому, що поміркую над його пропозицією. Він на те, що якщо вирішу підписати декларацію лояльності, то мушу написати листа до Воєводського управління ГМ з проханням про зустріч з капітаном Робертом Каґаном. Думаю собі: «Можеш чекати аж до своєї смерті».

Та «розмова» – а радше допит – з Р. Каґаном, що тривала пару годин, відбулася, на мою думку, з користю для мене. Я весь час контролював свої відповіді, щоб не сказати більше, ніж те, що СБ вже знає. При нагоді ставив йому такі запитання, які в певній мірі дозволили би зорієнтуватися, в якому напрямку діє СБ і що відбувається у мене на роботі, тобто в ППБ Б[удосталь]-4, на будівельному майданчику металургійного заводу «Катовіце» і на самому заводі. Однак есбіст говорив мало.

Було вже по обіді, коли есбіст відпровадив мене до камери і передав вартовому.

Як завжди, я розповів колегам у камері, чого стосувалася «розмова» з есбістом, що він хотів від мене довідатися, і про його пропозицію висунути мене на шефа профспілок в ППБ Б-4 та звільнення мене з інтернування за умови, що підпишу декларацію лояльності, чи так звану лоялку. Так це зазвичай починається, хто клюне на цю наживку, вже від них не викрутиться.

(Włodzimierz Kapczyński, Dziennik 1981–1983 (Katowice; Warszawa: Instytut Pamięci Narodowej; Śląskie Centrum Wolności i Solidarności, 2019), s. 24–26. Переклад з польської)

Ілюстрація: військові біля варшавського кінотеатру «Москва» з афішею фільму «Апокаліпсис сьогодні» в перший день воєнного стану в Польщі. Фото Кріса Ніденталя, грудень 1981 р.