![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
assassins_cloakЗі щоденника Дмитра Вітовського (1887–1919), українського військовика і політика, у 1916 р. – сотника Легіону Українських січових стрільців, комісара УСС на Волині:
Встав о год. 8. По сніданню сидів в комнаті, де осталася ще патруля, і читав та диспутував про Rückzug [відступ] з жидком одним з-під Городенки. Бо ж робити сход я не думаю тепер. Народ так вчера як і сьогодні радиться купками, та видно, що радий, й вже ось-ось сподіваються приходу русских. Сьогодні рано до год. 11 перед полуднем все сиділо по хатах та радились. А тут ані одна фіра не їхала через село. Аж о год. 11 над’їхали фіри з збіжєм з Баб’є, і тоді доперва почали показуватися з хат люди та питати, що чувати. Чомусь сумно стало мені. Я не знаю, в якім я тепер положенню, бо ані дальше по селах бути, ані вертати в Луцьк. От декотрі люди то вже нишком-тайком копають ями, щоби сховати дещо та самим заховатися, коли «австріяки» будуть відступати. А тут приїхав жидок з Рожища, по коня, бо жиди з Рожища утікають, бо «русскі вже близько». Не знаю чому, але коли я вчув се від жидка – перестрашеного, почався сердечно сміятися, але то так сміявсь, що здається ніколи ще так не сміявся.
Отже ж в тім мусить бути доля правди, що наші могли цофнутись, бо коли в Переспі зпаковані, а військо зтягають з сіл, то щось є, але не так страшно, як то люди собі представляють.
