![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Зі щоденника Гелени Козіцької (1867–1950), польської громадської діячки, у 1916 р. – мешканки Тернополя, дружини президента окружного суду:
Хто не пережив такої неволі, як ми, не може собі уявити, що це за мука. То вже ми двадцять місяців живемо в терорі, а вісім місяців – у справжній в’язниці, тому що нікуди виходити нам не можна, говорити не можна, дивитися не можна! Мури міста обклеєні найрізноманітнішими заборонами, написаними насправді (о російська мудросте!) незрозумілою для нас мовою, але обов’язковими до виконання. Переважають відозви, які починаються словом «малчітє!», що так культурно звучить для польського вуха, далі йде пояснення, що «родіна» (батьківщина) того вимагає, а ворог всюди підслуховує. Здавалось би, що державні таємниці знають і можуть видати тільки москалі, і то військові, тому такі відозви мали би оголошувати в казармах. Ми не знаємо російської, російська «родіна» – це наш ворог, зрештою, ми нічого не знаємо, тому видати не можемо. Але москаль і логіка – це два протилежні полюси, тому відозви прикрашають наші вулиці. Будь-який солдат може досадити без міри. Міські лікарі виявляють серед приведених на огляд повій до 50% невинних дівчат, яких обмовили розсерджені вояки. Через які тортури проходить така дівчина! То вже навіть найменш політично свідомі клянуть москалів на весь голос. А нашим покидькам, які ловлять рибу в каламутній воді, дипломатично погрожують (навчилися обережності!): «Нехай тільки нас Бог потішить тим, на що чекаємо. Ти повиснеш на першій гілляці!». Від учора люди шепочуться, що москалі ночами вивозять гармати й обози, удень бачимо, що готелі порожніють, а їхні жінки мають під загрозою військового суду виїхати звідти до 2 травня н. ст.
