Зі щоденника Методія Волинця (1926–2023), українського письменника, політв’язня, у серпні 1980 р. – мешканця Коростишева Житомирської області, начальника планово-виробничого відділу «Міжколгоспбуду», підслідного у справі про «поширення завідомо неправдивих вигадок, що порочать радянський державний і суспільний лад»:
Зранку був на роботі. Всі навколо мене ходять, наче коло прокаженого. Переважно мовчать.
Вчорашні мої гості прибули коло обіду. За мною приїхав В. Балабанов. Знову їдемо до відділення КГБ, де вже всі шмональщики готові.
О 13.20 ми вже в моїй хаті.
Всі обнюхують вчорашню печатку.
Відкривають кімнату, продовжують шмон.
На цей раз забрали книгу, в якій я реєстрував одержані листи від своїх адресатів, і свої, писані до когось. Книга ця служила мені за адресний довідник, де були поштові індекси та адреси моїх друзів.
Дурному зрозуміло, що адресата, листування якого хотілося б зберегти в таємниці, ні я, ні хтось інший сюди не запише. Бо хто-хто, а я добре знаю систему тотального шпигування наших рідних органів за всіма, хто хоч трохи чимось виділяється в своєму середовищі.
У компартії та її мечоносця КГБ нема нічого святого. Вони плюють на всі закони, хоч ті закони ними ж і писані. Вони підслуховують усі телефонні розмови, які хочуть, кого хочуть і коли хочуть. Вони цензурують листування всіх громадян, які їх цікавлять. Необмежено. Без будь-яких санкцій. Та що та прокурорська санкція для них? Прокурори самі їх бояться. І дадуть ту санкцію хоч переднім, хоч заднім числом. Перед ними відкриті всі двері, всі сейфи. Ніхто не сміє їм щось заперечити. Бо терором і страхом вони вбили в людях усе – совість, честь, гонор, гідність. Вони виховали «гомо совєтікуса», безсловесного, покірного їм раба, совка, сіру посередність «як усі». Вони розвели в країні свою махновщину, беззаконня, утвердили свавілля, щоб панувати. Я це прекрасно знав уже більше трьох десятків років до цього дня, ще з далекого 1945-го.
Тому я не міг ніде допустити, щоб у моїх щоденниках, записниках чи інших паперах було названо ім’я порядної людини в ситуації, яка могла б їй зашкодити. Але цей список дуже потрібний їм, чекістам. З десятка-двох імен завжди знайдеться хтось, кого можна шантажувати, щоб вибити з нього хоч які-небудь свідчення проти мене. Бо люди, як дерева в лісі, всі різні. Не всі серед них витривалі, не всі й чесні. Всякі є.
Серед записників особливу увагу М. Ярошенка привернув той, де було записано прізвище покійного начальника КГБ області І. Марченка.
– З якою ціллю тобі Марченко був потрібний? – допитувався.
– А з ніякою. Допитайте його. До речі, там є не тільки ваш Марченко, а й інші чини області.
Замовк. Відклав записник до «арештованих».
Серед паперів знайшовся блокнот ще часів тих, коли я відбував на Чуні свій перший, сталінський, строк. До блокнота я записував власні вірші, пісні, переклади. Цей блокнот пройшов шмони в концтаборі, під час етапу з Чуни до Москви, і Луб’янку до мого звільнення. А тут не минув «бдітєльного» ока Ярошенка. В одному з переписаних тут віршів є рядки:
«Моя Україна – не молот і серп,/ Не служка червоного хана./ Вона не схиляла коліна ні раз/ В кривавій визволення валці./ Моя Україна – Петлюри наказ/ І клич бойовий Коновальця».
М. Ярошенко перечитує ці рядки, передає блокнот Б. Петрівському з іронічним усміхом:
Той читає, розгублено кліпає холуйськими віями й мовчки киває головою.
В цей час лунає дзвінок. Один з безсловесних відчиняє хату, бо мені й моїм домашнім цього не дозволяють. До хати залітає головний інженер нашої фірми Леонід Мартинчук. І з порога, якось театрально-піднесено та голосно кричить:
– Мефодій Іванович, вам лист!
Ця театральність насторожує. Знаю, що Л. Мартинчук – їхня людина.
Беру конверт. Зворотня адреса незнайома, житомирська, підпис неразбірливий. Розкриваю лист. Поруч Ярошенко й Балабанов аж шиї повитягали, так приглядаються до виразу мого обличчя. Почерк незнайомий. Підпис – Залета.
– Сподівався усього. Але такої провокації, такої фальшивки не сподівався, – кажу йому.
– Ну, почему фальшивка, – мимрить той, спершу не зміркувавши, як реагувати.
– Та тому, що з тюрми листів не пишуть. Особливо ті, хто під слідством. Неможливо навіть записку винести. Це ж не в ЮАР і не в Чилі.
– Ну, з нашої тюрми що хоч можуть винести!
Ніби самі читають свого листа. Долучають до «арештованих» паперів. І так до вечора.
У хаті – як після ординського погрому.
Книжки, папери розкидані по ліжку, столі, підлозі.
![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
