assassins_cloak: (Default)
Зі щоденника Варлена Бечика (1939–1985), білоруського літературознавця, у 1980 р. – мешканця Мінська, наукового співробітника Інституту літератури АН БРСР:

Той холодний сон, з якого розпочалася хвороба. У темряві сну раптом виходить до мене Ігор [Хаданович; друг автора, який загинув у січні 1966 р.], розкинувши руки. Я знаю, що його нема, він помер, і ручкаюся з ним якось неохоче, притому виразно відчуваю потиск. Мене бентежить і гнітить відчуття нереальності. Цього не має бути, Ігоря нема, а ось же як відбувається. Далі Ігор іде слідом, їсть морквину, а я бачу, як морквина зникає: її їсть чоловік, якого не існує. Навіщось недоречно жартую: Ігор дематеріалізує моркву... Сам відчуваю недоречність сну і жарту, бентежуся ще більше, і сон тоне в темряві сну чи пробудження. Подумалося: невже хвороба? А вдень вона вже стиснула, залихоманило мене, і ось уже тиждень я під її владою.

Лист Д. Л. А що напишеш і чим допоможеш. Він закохався, а тітки з ним воюють.

(Варлен Бечык, Радкі і жыццё: старонкі дзённіка, укладанне Ларысы Кароткай (Мінск: Мастацкая літаратура, 1993), с. 205. Переклад з білоруської)

assassins_cloak: (Default)
Зі щоденника Василя Моруги (1947–1989), українського поета, журналіста та перекладача, у 1980 р. – мешканця Києва, співробітника апарату ЦК ЛКСМ України:

Толя Качан іноді відкриває для мене прописні істини. Без нього я просто не зібрався б узагальнювати загальновідоме у якісь висновки, ну, хоча б того плану, що дитина (людина) сприймає світ поетапно: я – природа; я – я; я – суспільство. (Це він до теорії про творчість для дітей, яка мусить враховувати ці етапи). Але пишу сьогодні затим, щоб не забути, як гарно він сказав про нас, слов’ян, які могли б бути блискучими ідолопоклонниками, коли б не християнство. Бо ж таки магія слова, заклинання – це від язичництва. І тут справді прикро, що його розвиток був приглушений. Чи окупили це блага цивілізації, принесені християнством (вірніше, його прийняттям), прилученням до Сходу?

Як він говорив: баба садила капусту і примовляла, придавлюючи лунку через білу хустку: будь тверда, як коліно, і біла, як хустина! Підрубувала оріхове дерево – і примовляла. Магія слова супроводжувалась доцільною, вивіреною досвідом дією: тут – «подразнення» програми розмноження... Але ж магія таки була, нехай і уявна.

(“Із щоденника Василя Моруги”, матеріал підготував Олександр Ємець, Вітчизна 5–6 (2007), с. 136)


assassins_cloak: (Default)
Зі щоденника Методія Волинця (1926–2023), українського письменника, політв’язня, у серпні 1980 р. – мешканця Коростишева Житомирської області, начальника планово-виробничого відділу «Міжколгоспбуду», підслідного у справі про «поширення завідомо неправдивих вигадок, що порочать радянський державний і суспільний лад»:

Зранку був на роботі. Всі навколо мене ходять, наче коло прокаженого. Переважно мовчать.

Вчорашні мої гості прибули коло обіду. За мною приїхав В. Балабанов. Знову їдемо до відділення КГБ, де вже всі шмональщики готові.

О 13.20 ми вже в моїй хаті.

Всі обнюхують вчорашню печатку.

Печатка ціла.

Відкривають кімнату, продовжують шмон.

На цей раз забрали книгу, в якій я реєстрував одержані листи від своїх адресатів, і свої, писані до когось. Книга ця служила мені за адресний довідник, де були поштові індекси та адреси моїх друзів.

Дурному зрозуміло, що адресата, листування якого хотілося б зберегти в таємниці, ні я, ні хтось інший сюди не запише. Бо хто-хто, а я добре знаю систему тотального шпигування наших рідних органів за всіма, хто хоч трохи чимось виділяється в своєму середовищі.

У компартії та її мечоносця КГБ нема нічого святого. Вони плюють на всі закони, хоч ті закони ними ж і писані. Вони підслуховують усі телефонні розмови, які хочуть, кого хочуть і коли хочуть. Вони цензурують листування всіх громадян, які їх цікавлять. Необмежено. Без будь-яких санкцій. Та що та прокурорська санкція для них? Прокурори самі їх бояться. І дадуть ту санкцію хоч переднім, хоч заднім числом. Перед ними відкриті всі двері, всі сейфи. Ніхто не сміє їм щось заперечити. Бо терором і страхом вони вбили в людях усе – совість, честь, гонор, гідність. Вони виховали «гомо совєтікуса», безсловесного, покірного їм раба, совка, сіру посередність «як усі». Вони розвели в країні свою махновщину, беззаконня, утвердили свавілля, щоб панувати. Я це прекрасно знав уже більше трьох десятків років до цього дня, ще з далекого 1945-го.

Тому я не міг ніде допустити, щоб у моїх щоденниках, записниках чи інших паперах було названо ім’я порядної людини в ситуації, яка могла б їй зашкодити. Але цей список дуже потрібний їм, чекістам. З десятка-двох імен завжди знайдеться хтось, кого можна шантажувати, щоб вибити з нього хоч які-небудь свідчення проти мене. Бо люди, як дерева в лісі, всі різні. Не всі серед них витривалі, не всі й чесні. Всякі є.

Серед записників особливу увагу М. Ярошенка привернув той, де було записано прізвище покійного начальника КГБ області І. Марченка.

– З якою ціллю тобі Марченко був потрібний? – допитувався.

– А з ніякою. Допитайте його. До речі, там є не тільки ваш Марченко, а й інші чини області.

Замовк. Відклав записник до «арештованих».

Серед паперів знайшовся блокнот ще часів тих, коли я відбував на Чуні свій перший, сталінський, строк. До блокнота я записував власні вірші, пісні, переклади. Цей блокнот пройшов шмони в концтаборі, під час етапу з Чуни до Москви, і Луб’янку до мого звільнення. А тут не минув «бдітєльного» ока Ярошенка. В одному з переписаних тут віршів є рядки:

«Моя Україна – не молот і серп,/ Не служка червоного хана./ Вона не схиляла коліна ні раз/ В кривавій визволення валці./ Моя Україна – Петлюри наказ/ І клич бойовий Коновальця».

М. Ярошенко перечитує ці рядки, передає блокнот Б. Петрівському з іронічним усміхом:

– Хороші вірші.

Той читає, розгублено кліпає холуйськими віями й мовчки киває головою.

В цей час лунає дзвінок. Один з безсловесних відчиняє хату, бо мені й моїм домашнім цього не дозволяють. До хати залітає головний інженер нашої фірми Леонід Мартинчук. І з порога, якось театрально-піднесено та голосно кричить:

– Мефодій Іванович, вам лист!

Ця театральність насторожує. Знаю, що Л. Мартинчук – їхня людина.

Беру конверт. Зворотня адреса незнайома, житомирська, підпис неразбірливий. Розкриваю лист. Поруч Ярошенко й Балабанов аж шиї повитягали, так приглядаються до виразу мого обличчя. Почерк незнайомий. Підпис – Залета.

Віддаю листа Ярошенкові:

– Сподівався усього. Але такої провокації, такої фальшивки не сподівався, – кажу йому.

– Ну, почему фальшивка, – мимрить той, спершу не зміркувавши, як реагувати.

– Та тому, що з тюрми листів не пишуть. Особливо ті, хто під слідством. Неможливо навіть записку винести. Це ж не в ЮАР і не в Чилі.

– Ну, з нашої тюрми що хоч можуть винести!

Ніби самі читають свого листа. Долучають до «арештованих» паперів. І так до вечора.

О 19.10 закінчили шмон.

Поїхали.

У хаті – як після ординського погрому.

Книжки, папери розкидані по ліжку, столі, підлозі.

Прибираємо з Марійкою.

Вона й Галинка плачуть.

(Михтодь Волинець, Репортаж з пащі конвойного пса (Харків: Фоліо, 2005), с. 9–10)

assassins_cloak: (Default)
Зі щоденника Марти Тарнавської (1930–2021), українсько-американської поетеси та перекладачки, у 1980 р. – співробітниці Правничої бібліотеки Пенсільванського університету у Філадельфії:

Маркові сповнилося 27 років. Стоїть хлопець на порозі великої переміни в своєму житті. Дай Боже, щасливо!

Вдалося мені намовити Остапа, щоб прочитав і записав на магнітофонну стрічку вибір своїх поезій. Навчила його орудувати рекордером, він мав два дні вакацій і сидів удома – і ось маю у висліді одногодинний запис. Слухаючи Остапового голосу передучора, глибоко, до сліз зворушилася. Не лиш самою поезією, але й думкою, що якби так сталося те найстрашніше, чого стільки літ боюся, – якби помер – то єдине, що мені залишилось би живим – був би цей голос на стрічці.

Вчора довго – по телефону – говорила з Марією Лабунькою, бо справи пов’язані із весіллям назрівають і починають хвилювати й мене. Лабуньки хочуть впровадити всякі традиційні весільні ритуали – біда в тому, що крім Марії Лабуньки і ще може кількох осіб, ніхто добре цих традицій не знає. Тим більш, що вона пам’ятає не якісь собі, а гуцульські звичаї свого рідного Печеніжина. Є щось зворушливе в тому, як люди хочуть нав’язувати до старих традицій, хоч рівночасно й парадокс: українська людина кінця 20-го століття в індустріяльній урбаністичній Америці відгріває звичаї карпатського села з 19-ого століття.

Набрала я на себе всякі обов’язки, а що весільні справи вимагають і моєї участі, уваги й хвилювання, то починаю відчувати трохи денервуючу пресію. Дзвонив Adolf Sprudz із проханням, щоб я написала «Memorial» про Фединського та рецензію на новий довідник східньо-европейського права до International Journal of Law Libraries. Крім того, я вже зголосила рецензії до WLT (і дістала апробату редакції) на Меандри Віри Вовк і Зої Лісовської і на збірку Плужника (що її обіцяла Качуровському) та на ще два англомовні австралійські видання. Робить натиск теж і Ляся, щоб я дала якісь речі для Нашого життя. Все це справи термінові, зокрема ж WLT i IJLL визначує «deadline», що його мені треба дотримати.
 
В міжчасі Іза Каплан-Михалевич приніс-позичив три книжки львівських письменників – власні-підписані йому копії, що про них вже питався телефоном. Отже хоч я викінчую свого Назарука (товстий том, читаю тільки перед сном, бо возити його в підземці трохи незручно), я встигла вже прочитати збірку поезій Романа Кудлика та повість Романа Іваничука «Місто» – і один і другий автор має, здається мені, деякі спільні прикмети з галицькими письменниками-емігрантами! Сьогодні взяла до підземки роман Володимира Яворівського «Ланцюгова реакція» – тількищо прочитала перший розділ. Отже як воно не дивно, при всіх важливіших своїх навантаженнях – читаю белетристику!
 
Кухня помальована – чисто й свіжо. Але ще жде мене три великі господарські роботи, що їх мушу зробити в найближчих тижнях: малювання лазнички нагорі, шурування підлоги в голю і кухні (треба здерти віск – отже велика робота, на колінах!) і вкінці – почистити килими, щоб було справді чисто й відновлено.
 
Мушу теж нарешті вибратись до міста, щоб купити собі весільну сукню. Не знаю, коли це зроблю. Думала вступити сьогодні після праці до Ванамейкера – але – заповідають сніг! Це може скомплікувати дуже справи вікенду, бо не зможу рушитися ніде автом! Хотіла з Ією поїхати до Loehmann-а: давно обіцяла купити їй суконку чи костюм, ще як уродиновий дарунок! Але як впаде сніг, все це мабуть доведеться знову відкласти на пізніше. Тоді може доведеться вікенд присвятити господарським роботам!

(Марта Тарнавська, Життя на бігу. Щоденник, 1976–2017.
https://tarnawsky.artsci.utoronto.ca/elul/MOSTY/tarnawsky.net/Diary/1980.html)



Profile

assassins_cloak: (Default)
Плащ убивці

July 2025

S M T W T F S
   1 2 345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031  

Syndicate

RSS Atom

Most Popular Tags

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Jul. 3rd, 2025 11:40 pm
Powered by Dreamwidth Studios