![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
assassins_cloakЗі щоденника Марії Башкирцевої (1858–1884), української художниці й письменниці, яка мешкала у Франції:
Та й, нарешті, я майже не кашляю. Але тільки все це робить мене нещасною; я більше не уявляю собі можливості позбутися всього цього, позбутися чого? Я зовсім не знаю, і сльози душать мене. Не подумайте, що це сльози дівиці, яка не вийшла заміж; ні, ті сльози зовсім не схожі на ці. Втім... можливо, й це. Проте не думаю.
І потім, навколо мене такі сумні справи, і нема можливості кричати. Бідна тітка живе усамітненим життям, ми бачимося так мало; вечорами я або читаю, або граю.
Є в нас щось таке, що, попри прекрасні розмірковування, попри свідомість, що все йде до знищення, все ж змушує нас жалітися! Я знаю, що, як і всі інші, я йду до смерті, до знищення, я зважую обставини життя, котрі, які б вони не були, видаються мені нікчемними й пустими, і тим не менш я не можу скоритися. Отже, це сила, отже, це щось, отже, це не «перехід», не проміжок часу, який байдуже де провести – в палаці чи в погребі; отже, є щось сильніше та істинніше, ніж наші безумні фрази про все це! Отже, життя не простий перехід, не марнота, але... найдорожче для нас, усе, що ми маємо?
Кажуть, що це ніщо, тому що нема вічності. О! Безумні!..
Життя – це ми; воно належить нам, воно все, що ми маємо; хіба можна говорити, що воно ніщо. Але якщо це ніщо, то покажіть мені що-небудь, яке являло би собою щось!
Який славний і милий цей Тоні; він каже, що найбільш обдаровані досягали чогось лише років через дванадцять праці; що Бонна після семи років праці був іще нічим; що сам він виставив першу картину лише на восьмому році. Я все це знала, але оскільки я розраховувала досягнути більшого до двадцяти років, то ви зрозумієте мої роздуми.
Опівночі у мене з’явились підозри. Тоні, здається, занадто довіряє моїм силам; я підозрюю якусь жахливу западню.
(Мария Башкирцева, Дневник (Москва: Рипол Классик, 2017), loc. 272 of 391, Adobe Acrobat Reader. Переклад з російської)
Потен вимагає, щоб я їхала; я відмовляюся навідріз, і потім напівжартома-напівсерйозно починається скарга на мою сім’ю. Я питаю його, чи шкідливо для горла біситися і плакати щодня. Звісно... я не хочу їхати. Мандрувати чудово, але не з моїми, з їхніми дрібними стомлюючими клопотами. Я знаю, що я буду розпоряджатись, але вони мене дратують і потім… ні, ні, ні!
Та й, нарешті, я майже не кашляю. Але тільки все це робить мене нещасною; я більше не уявляю собі можливості позбутися всього цього, позбутися чого? Я зовсім не знаю, і сльози душать мене. Не подумайте, що це сльози дівиці, яка не вийшла заміж; ні, ті сльози зовсім не схожі на ці. Втім... можливо, й це. Проте не думаю.
І потім, навколо мене такі сумні справи, і нема можливості кричати. Бідна тітка живе усамітненим життям, ми бачимося так мало; вечорами я або читаю, або граю.
Є в нас щось таке, що, попри прекрасні розмірковування, попри свідомість, що все йде до знищення, все ж змушує нас жалітися! Я знаю, що, як і всі інші, я йду до смерті, до знищення, я зважую обставини життя, котрі, які б вони не були, видаються мені нікчемними й пустими, і тим не менш я не можу скоритися. Отже, це сила, отже, це щось, отже, це не «перехід», не проміжок часу, який байдуже де провести – в палаці чи в погребі; отже, є щось сильніше та істинніше, ніж наші безумні фрази про все це! Отже, життя не простий перехід, не марнота, але... найдорожче для нас, усе, що ми маємо?
Кажуть, що це ніщо, тому що нема вічності. О! Безумні!..
Життя – це ми; воно належить нам, воно все, що ми маємо; хіба можна говорити, що воно ніщо. Але якщо це ніщо, то покажіть мені що-небудь, яке являло би собою щось!
Який славний і милий цей Тоні; він каже, що найбільш обдаровані досягали чогось лише років через дванадцять праці; що Бонна після семи років праці був іще нічим; що сам він виставив першу картину лише на восьмому році. Я все це знала, але оскільки я розраховувала досягнути більшого до двадцяти років, то ви зрозумієте мої роздуми.
Опівночі у мене з’явились підозри. Тоні, здається, занадто довіряє моїм силам; я підозрюю якусь жахливу западню.
(Мария Башкирцева, Дневник (Москва: Рипол Классик, 2017), loc. 272 of 391, Adobe Acrobat Reader. Переклад з російської)
no subject
Date: 2024-12-26 03:02 pm (UTC)Батько, Костянтин Башкирцев, — син генерала Павла Башкирцева, учасника війни 1812 року, був великим землевласником та очолював дворянство Полтавської губернії.
У 1870(12 років) родина виїхала за кордон.
Навчалася живопису в паризькій Академії Жуліана.
Хворіла на туберкульоз, померла у віці 25 років. Похована в Парижі.
Творчість Башкирцевої високо цінували Анатоль Франс та Еміль Золя. 1879 на конкурсі творчих робіт удостоєна золотої медалі.
Сьогодні оригінали картин Башкирцевої є рідкістю: більша їх частина загинула під час Другої світової війни.
Крім візуального мистецтва, Башкирцева є авторкою гучно відомого європейській авдиторії «Щоденника» (1873—1884). Так, наприклад, Жульєт Бінош захоплювалась твором і мріяла зіграти Башкирцеву на початку акторської кар'єри.
Його описують як «разюче сучасний психологічний автопортрет молодого обдарованого розуму в процесі розвитку». Щоденник також містить майже новелістичний опис європейської буржуазії кінця ХІХ століття. Наскрізною темою в щоденнику є глибоке бажання досягти слави, що підсилюється все більшим побоюванням того, що перебіжні хвороби Башкирцевої можуть виявитися туберкульозом. Наприкінці життя, згадуючи свою сімейну історію, вона пише: «Якщо я не помру молодою, я сподіваюся жити як велика художниця; але якщо я помру молодою, я маю намір мати свій щоденник, який не може бути нецікавим, опублікованим».