![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
assassins_cloakЗі щоденника Мирона Кордуби (1876–1947), українського історика, у січні 1920 р. – викладача Академічної гімназії у Львові, члена Української Національної Ради:
Зійшовся в кав’ярні з Будзиновським, Щуратом, Гарасимчуком і Трушем. В розмові я мав нагоду переконатися, до якого нігілізму національного доходять деякі з наших людей. Труш виставив тезу, що на «закордонній» Україні тільки тому деякі люди признаються до українства, що на примірі Шевченка бачать, як легко можна між українцями стати славним. На його думку, всі українські діячі – то люди хорі і дурні, український рух – се глупа, діточа забавка, і так на нього дивляться серйозніші люди в Росії. Він вважає своїм найбільшим нещастям, що вродився українцем, і тільки тому признається до сеї нації, що поляком стати не хоче, а деінде пристати не може.
(Мирон Кордуба, Щоденник 1918–1925, упорядники Оля Гнатюк, Мирослав Чех (Львів: Видавництво Українського Католицького Університету, 2021), с. 308)
no subject
Date: 2025-01-21 02:49 pm (UTC)Формування світогляду історика та становлення Мирона Кордуби як науковця розпочалося з перших днів навчання у Львівському університеті на філософському факультеті, тобто з 1893 р. У 1894 р. до Львова прибув М. Грушевський, який очолив новостворену кафедру всесвітньої історії з українською мовою викладання у Львівському університеті. Так, М. Кордуба мав нагоду стати свідком нової доби української історіографії, що ознаменувалася роботою у Львові М. Грушевського.
Упродовж двох років навчання у Львівському університеті М. Кордуба слухав лекційні курси професорів І. Шараневича "Історія Австро-Угорської монархії", К. Войцехівського "Історія Австрії", Л. Фінкеля "Епоха хрестових походів", О. Огоновського "Історія української літератури", а також з географії А. Ремана та з філософії – В. Скурського. Відвідував семінари М. Грушевського – з історії України, І. Шараневича – з історії Австрії, М. Дембінського – із загальної історії.
Під керівництвом М. Грушевського М. Кордуба робив перші кроки в історичній науці. В "Автобіографії", згадуючи про діяльність у 1898 р., М. Грушевський писав: "Окрім викладів і семінарійних занять, вів я приватні наукові заняття поза університетом зі студентами. Роздавав книжки для рефератів і оцінок, потім відчитувано ці реферати, а котрі ліпші – друковано. Тим способом вправлялися охочіші слухачі до наукової роботи"
З 1895 р. до 1898 р. М. Кордуба навчався у Віденському університеті. Відвідував лекції професорів: Г. Цайсберга, М. Бідінґера, О. Губера – з історії, В. Пенка і Ф. Томашека – з географії, В. Ціммермана, Н. Йодля – з філософії, загалом прослухавши двадцять навчальних курсів. У 1896 р. – прийнятий почесним членом "Інституту австрійських досліджень", склав іспити з палеології та хронології, через рік – з історії та філософії. У листах з Відня до М. Грушевського М. Кордуба писав, що найбільший інтерес у нього викликають лекції з палеографії, дипломатики й історії християнства. Впродовж 1897–1898 рр. відвідував спеціальний курс політичної історії при Віденському університеті. Під керівництвом М. Бідінґера, фахівця із середньовічної австрійської історії, М. Кордуба написав дисертацію на тему "Історія і відносини в Галицькому князівстві до половини ХІІІ ст.", а 2 травня 1898 р. здобув у Віденському університеті науковий ступінь доктора філософії.
У роки навчання у Віденському університеті М. Кордуба брав участь у громадському житті українців. Плідно працював у студентському товаристві "Січ", президентом котрого став 7 жовтня 1897 р.
Після закінчення терміну навчання у Віденському університеті М. Кордуба залишився працювати у бібліотеці університету на посаді державного службовця (з 1 червня 1898 р. до листопада 1900 р.). Робота бібліографом дала йому можливість готувати рецензійні огляди західноєвропейської літератури з культурної та політичної історії, історії літератури й мистецтва для "Записок НТШ"(Наукове Товариство ім. Шевченко) та працювати, як він писав М. Грушевському, "коло габілітації".
Підготовка до габілітації передбачала складання комплексу усних іспитів, захист наукової роботи й затвердження Міністерством культів і освіти Австро-Угорщини кандидата у званні приват-доцента. Для М. Кордуби відкривався б шлях до науково-педагогічної кар'єри в університеті. Однак матеріально-фінансова незабезпеченість, відмова у стипендії, зламали плани молодого науковця.
Наприкінці 1900 р. вчений залишив Відень і поселився у Чернівцях, де викладав історію та географію у другій державній гімназії.
Влітку 1902 р. В. Мількович зробив спеціальну доповідь про використання картографічних методів в історичних дослідженнях. Він запропонував М. Кордубі познайомити з діяльністю Історично-картографічного інституту Чернівецького університету науковців Лейпцига. Проте УІТ не мало коштів на відрядження М. Кордуби, і його голова радив звернутись у Міністерство культів і освіти Австрії з проханням про надання відповідної допомоги. Даних стосовно того, чи відбулася ця поїздка, ми не маємо, але М. Кордуба став збирачем і дослідником української топонімії з чернівецьких часів, і роль В. Мільковича тут незаперечна. Певне значення мало й те, що вчений викладав у гімназії, окрім історії, ще й географію.
Перші результати експедиційних досліджень слов'янських топонімів Буковини М. Кордуба виклав у брошурі "Найдавніші оселі на Буковині" (1905). У 1908–1909 рр. збирати топографічний матеріал з буковинської України йому допомагали учні старших класів Чернівецької гімназії. Під час експедицій 1912–1914 рр. він намагався засобами топонімії віднайти на Буковині сліди літописного міста Хмелів. Власне, Хотин, Цецин, Хмелів відігравали провідну роль в Шипинській землі і були південно-східним кордоном Галицько-Волинського князівства. Цецин і Хмелів лежали на північному узбіччі лісистого гористого хребта, що утворював вододіл між р. Прутом і р. Серетом, прокладаючи вигідний шлях зі Сходу на Покуття та, охороняючи доступ до нього з Півдня. Всі три шипинські міста разом складали оборонну лінію та систему фортифікації. Топонімічні дослідження М. Кордуби мали важливе значення, оскільки вони спростовували твердження іншого буковинського історика – Іона Ністора, що румуни єдине автохтонне населення Буковини, а українці на Буковині – це вигадка австрійців, які "винайшли" тут українську націю після 1848 р.
1 липня 1903 р. М. Кордубу обрали дійсним членом НТШ у Львові, головою якого тоді був М. Грушевський.
М. Грушевський надавав особливої ваги виданням джерел до історії України, тому й розгорнув археографічну діяльність. Так, його Львівська історична школа відіграла переломну роль у розбудові джерельної бази національної історіографії. Він планував видання літописів і хронік, матеріалів правничого, історико-етнографічного характеру, з історії церкви й освіти. У зв'язку з цим М. Грушевський направляв своїх учнів вивчати іноземні архіви. Зокрема, М. Кордуба їздив до Відня, Москви, Бухареста (1907–1909 рр.).
Хоча збирати матеріали М. Кордуба почав ще в 1905 р., членом Археографічної комісії був обраний тільки у 1911 р.
Завдяки кропіткій та наполегливій роботі М. Кордуби та інших членів Археографічної комісії: О. Терлецького, Д. Коренця, С. Томашівського, С. Рудницького, О. Целевича, Ю. Кміта, З. Кузелі, І. Джиджори, І. Кревецького, І. Крип'якевича впродовж 1895–1913 рр. було видано десять томів документів у серії "Жерела до історії України-Руси". Напрацювання М. Кордуби ввійшли до дванадцятого тому як "Матеріали до історії української козаччини".
Перша світова війна стала критичним періодом в історії України. У серпні 1914 р. у Львові виник Союз визволення України (СВУ), ініціаторами створення якого стали емігранти з Наддніпрянщини. Організація проголосила своєю метою боротьбу за незалежну Українську державу і вважала, що цього можна добитися після поразки Росії у війні. Саме СВУ став ініціатором створення окремих таборів для військовополонених українців і проведення серед них культурно-освітньої та виховної роботи.
Результати цієї акції передбачали зростання національної самосвідомості українців з Російської імперії та формування боєздатних частин із військовополонених, які б воювали проти Росії. Свою культурно-виховну та видавничу працю СВУ проводив значною мірою силами західноукраїнської інтелігенції. Так, М. Кордуба як офіцер австрійської армії читав лекції з історії України у таборі військовополонених українців Зальцведеля, співпрацював у виданнях СВУ, зокрема, у "Віснику".
Дочка М. Кордуби – Стефанія Ольшанська згадує про ті часи як такі, що принесли багато лиха родині. У Чернівцях до всіх бід додавалося ще вороже ставлення румунів до українців, особливо до галичан. Родина переїжджає до Станіславова, а потім у с. Сушно на Радехівщину.
У роки Першої світової війни, події якої загрожували знищенням культурно-інституційних здобутків української інтелігенції у Галичині, М. Кордуба відновив традицію підтримки НТШ справи Українського університету у Львові, зокрема практику підготовки спільних меморандумів від Товариства й українських депутатів Віденського парламенту на адресу уряду. Оскільки у довоєнний час австрійський уряд проектував розгляд справи українського університету щонайпізніше у жовтні 1916 р., М. Кордуба у березні того ж року на засіданні Товариства запропонував текст Меморандуму НТШ до Міністерства культів і освіти у даній справі. Після засідання передав його до друку, щоб, їдучи до Відня, завезти його у Міністерство.
Своїми спостереженнями напередодні Української революції над громадсько-політичним життям Галичини, роллю наукових інституцій, оцінкою галицької преси М. Кордуба ділився у листі до С. Томашівського від 29 січня 1917 р. Історика хвилював стан справ навколо боротьби за Український університет у Львові. "Складається враження, – писав він, – що наші політичні керманичі нічого так не бояться, як заснування українського університету в Польщі. Кажеш, що у інших народів проти такого трактування справи піднявся б уже крик обурення серед наукових кіл? Так, але у них є десятки тижневиків, місячників, в котрих можна б це зробити, а в нас? Поза "Ділом" і йдучим за ним у хвості "Новим часом" та провокаційною "Радою" нічого нема. Ані до "Громадського Голосу", ані до польських журнальчиків нам з такими статтями не вибратися".
Глибокі знання проблем зовнішньої політики знадобились М. Кордубі на посаді радника посольства Західно-Української Народної Республіки у Відні в 1919 р. Під час боротьби за незалежність УНР він захищав права України в друкованих органах ЗУНР, намагаючись дати оцінку міжнародним подіям. Як кореспондент надсилав репортажі з Чернівців та Відня. М. Кордуба був також одним із провідних редакторів "Републики" (1919) – офіційного урядового органу ЗУНР. Як член Крайового Комітету ЗУНР неодноразово бував на його засіданнях. Питання, що обговорювались, фіксував у щоденнику. Так, зберігся запис зібрання, на порядку денному якого стояло питання майбутнього політичного устрою Української держави. В обговоренні взяли участь В. Будзиновський та М. Кордуба. Перший тоді виступив за федерацію України з Росією, М. Кордуба ж наполягав на унітарному устрої.
У червні 1927 р. у Варшаві відбувалась перша конференція новоствореної "Федерації" з метою налагодження співпраці між усіма східноєвропейськими науковими інституціями. Членами виконавчої комісії "Федерації" і представниками української науки від НТШ стали М. Кордуба та І. Крип'якевич. Це була надзвичайно масштабна подія для наукового світу. До участі в конференції зголосилося 150 вчених. Крім М. Кордуби та І. Крип'якевича, у конференції брали участь І. Свєнціцький, І. Огієнко, Р. Смаль-Стоцький, А. Годінка.
На ній учений доповідав про те, яке велике значення для наукових дослідів мають географічні назви, а зокрема так звані межові назви. Наголосив, що в західноєвропейських країнах, особливо в Німеччині та Швеції, проводиться систематичний збір з уст народу таких джерел, більше того, існують окремі інституції та фахові часописи, присвячені виключно топономастиці. Історик охарактеризував ситуацію в галузі топоніміки українських і польських учених.
Десять років життя М. Кордуби безпосередньо пов'язані з Варшавою. З 1929 р. діяльність низки українських учених зосереджується навколо Українського наукового інституту (УНІ). Серед них такі відомі постаті як П. Андрієвський, С. Балей, В. Біднов, Д. Дорошенко, П. Зайцев, О. Лотоцький, І. Огієнко, Р. Смаль-Стоцький, Л. Чикаленко, Ю. Липа, а з 1929 р. – і М. Кордуба. У цей час, знаний вже серед української та міжнародної громадськості, вчений отримав запрошення на посаду професора східноєвропейської історії Варшавського університету. Як згадує дочка історика Стефанія Ольшанська: "Це було визнання. Його інавгураційна лекція у Варшавському університеті мала блискучий успіх. Це був найбільш яскравий період його життя".
У серпні 1938 р. вчений виступив на Восьмому Міжнародному конгресі істориків у Цюріху від НТШ та УНІ.
Як бачимо, науково-дослідні центри, громадські організації науковців історичного профілю та вищі навчальні заклади були важливим чинником інтелектуального життя на еміграції. На радянській Україні факт, що у вільному світі хтось говорить за українців, давав поневоленим моральну силу в боротьбі за існування.
У Варшаві М. Кордуба проживав до червня 1940 р. Будучи позбавленим засобів існування, історик вирішив повернутися до Львова. У зв'язку з війною поселився спочатку в Холмі, де в місцевій українській гімназії з вересня 1940 р. до листопада 1941 р. викладав історію України. І тільки у грудні 1941 р. М. Кордуба переїхав до Львова, якийсь час працював в бібліотеці НТШ, відтак вчителював: спершу у другій, опісля в першій українській гімназії м. Львова. Мізерна оплата змусила професора перекладати, виконувати деяку секретарську роботу в дирекції "Народної торгівлі".
У березні 1943 р. М. Кордуба зайнявся підготовкою та проведенням циклів дискусійних лекцій про формування української нації у Львівському літературно-мистецькому клубі. Але, вважаючи таку тематику націоналістичною, німецька влада заборонила продовження дискусійних вечорів.
Після звільнення Львова від німецької окупації, М. Кордубу запросили у Львівський державний університет і 7 серпня 1944 р. призначили виконуючим обов'язки професора історії України, а з вересня 1945 року - завідувачем кафедри південних і західних слов'ян. Він викладав історію України і читав спецкурс "Історія Галицько-Волинського князівства".
У цей час більшовицькі структури перейшли в наступ на концепцію історії України М. Грушевського. Перші доноси на представників школи М. Грушевського в університеті з'явилися в грудні 1945 р. За формулюванням І. Бєлякевича, це подавалося так, що "ворожі шкідливі виступи професорів М. Кордуби, І. Крип'якевича та інших деякі комуністи університету імені І. Франка почали викривати ще в грудні 1945 р.".
М. Кордубу та інших учнів М. Грушевського почали морально тероризувати. Йому було запропоновано виступити із засудженням М. Грушевського, і навіть названо тему доповіді: "Буржуазно-націоналістичне висвітлення історії стародавніх часів, зокрема Київської Русі, у М. Грушевського". Але М. Кордуба не виступив проти наукової концепції свого вчителя. Більше того, на запланованому засіданні він виголосив доповідь: "Михайло Грушевський як дослідник княжої доби історії України", у якій назвав його одним з найвидатніших істориків України та шкодував, що М. Грушевського критикують деякі його земляки-українці.
М. Кордуба змушений фактично припинити наукову діяльність. Його "перевихованням" займаються партійні органи всіх рівнів. Мужність і відданість науці коштувала вченому дорого. Не витримав морального терору, принижень, цькувань. Під час роботи у Львівській науковій бібліотеці ім. В. Стефаника АН України 30 квітня 1947 р. у нього стався інсульт, внаслідок чого 2 травня того ж року вчений помер. Поховали М. Кордубу на Личаківському цвинтарі.