assassins_cloak | Entries tagged with 1912

Зі щоденника Роберта Скотта (1868–1912), офіцера Королівського флоту Великої Британії, у березні 1912 р. – керівника антарктичної експедиції «Терра Нова»:

Зробили за вчора 6,9 милі, менше необхідного середнього. Справи наші такі ж, як і раніше, Отс ледве тягне, а тепер у нього іще й руки нічим не кращі від ніг, тож користі від нього зовсім нема. Сьогодні зранку зробили 4 милі за 4 години 20 хв.; можемо сподіватися ще на три по обіді, 7×6=42. Маємо бути за 47 миль до складу. Навряд чи зможемо. Поверхня і далі жахлива, мороз посилюється, а сили нас покидають. Боже поможи! Вже понад тиждень не було ані подуву попутного вітру і, очевидно, в будь-яку мить може здійнятися зустрічний.

(Полярний щоденник капітана Роберта Скотта, переклад з англійської Івана Синєпалова. https://www.facebook.com/ScottPolarDiary/posts/pfbid0VycKTEgV8A7yTJo55aNr46vkYQVaneNkAc7avt5iFQJMqTngKciKq6ccnN4yzpeZl)

Ілюстрація: експедиція Роберта Скотта на Південному полюсі, 18 січня 1912 року. Скотт стоїть посередині.

Зі щоденника Франца Кафки (1883–1924), чесько-австрійського німецькомовного письменника, у 1912 р. – мешканця Праги, службовця Агентства страхування робітників від нещасних випадків для Королівства Богемія:

Тільки через своє шанолюбство я так охоче читаю вголос сестрам (тим-то сьогодні, наприклад, і сів писати дуже пізно). Справа не в тому, що я переконаний, нібито, читаючи, досягну чогось особливого, скоріше мене тільки охоплює пристрасть так притиснутися до добрих робіт, які я їм читаю, щоб злитися з ними водно не завдяки моїй заслузі, а лише завдяки викликаній читанням, не затьмареній дрібницями увазі моїх слухачок і, приховуючи шанолюбство як першопричину, прилучитися до впливу, що його справляє сам твір. Тому я й читаю сестрам справді дивовижно, надзвичайно вивірено, як сам відчуваю, роблю наголоси, зате потім уповні дістаю винагороду не тільки від самого себе, а й від сестер.

Та коли я читаю Бродові, Бауму чи комусь іншому, це читання вже через мої претензії на похвалу, мабуть, страшенно не до душі кожному з них, навіть якщо він і не знає, як добре я звичайно читаю, бо я бачу, що слухач проводить межу між мною й тим, що я читаю, я не повинен цілком поєднуватися з тим, що читаю, щоб не стати, на мою думку, яка не потребує підтримки слухача, посміховищем; я облітаю голосом те, що читаю, намагаючись, позаяк цього чекають, там і сям проникнути в нього, але без серйозного наміру, бо цього від мене зовсім не сподіваються; але чого, власне, хочуть, то це щоб читати без шанолюбства, спокійно й відсторонено, а пристрасть виявляти лиш тоді, коли вона того вимагає; ось на це я не здатний; та, хоч я, здається, змирився з цим, а отже, і вдовольняюся тим, що перед усіма, крім сестер, читаю погано, шанолюбство моє, якого тепер не повинно бути, виявляється, коли я почуваюсь ображеним, чуючи, як хтось знаходить у прочитаному вади; я червонію й хочу швиденько читати далі, і взагалі, коли вже я починаю читати, то прагну робити це безкінечно довго, підсвідомо бажаючи, щоб протягом тривалого читання зринуло, принаймні в мене, шанолюбне фальшиве почуття єдності з тим, що я читаю, при цьому я забуваю, що ніколи не матиму достатньо миттєвої сили, щоб своїми почуттями впливати на чітке сприйняття слухачів, і що це тільки мої сестри вдома починають вдаватися до бажаної підміни.

(Франц Кафка, Щоденники 1910–1923 рр., упорядкував Макс Брод; переклав з німецької Олекса Логвиненко (Київ: Всесвіт, 2000), с. 124)

Страсна субота. Цілковите пізнання самого себе. Вміти охопити всі свої здібності, мов невеличкий м’яч. Прийняти найбільшу поразку як щось знайоме й при цьому не втратити гнучкості.

Туга за глибоким сном, який дає більше розслаблення. Метафізична потреба – це лише потреба смерті.

Як церемонно я розмовляв сьогодні з Гаасом, що похвалив Максові й мої дорожні нотатки, – щоб принаймні хоч так здатися гідним похвали, якої ті нотатки й не заслуговують, або щоб обманом підтримати досягнутий шахрайством чи брехнею вплив дорожніх нотаток, або щоб Гаасові було ще легше так люб’язно кривити душею.

(Франц Кафка, Щоденники 1910–1923 рр., упорядкував Макс Брод; переклав з німецької Олекса Логвиненко (Київ: Всесвіт, 2000), с. 147)

П’ятниця, 16 або субота, 17 березня.

Збився з ліку, але, думаю, правильна друга дата. Суцільна трагедія, куди не глянь. За обідом позавчора бідолашний Тит Отс сказав, що більше не може йти; запропонував залишити його у спальнику. Цього ми дозволити не могли і переконали його вдень іти далі. Попри те, що йому було зовсім непереливки, він ішов через силу і ми зробили добрі кілька миль. Вночі стало гірше і ми зрозуміли, що це кінець.

На випадок, якщо ці записи знайдуть, хочу відзначити такі факти. Останні думки Отса були про його Матір, але безпосередньо перед тим він з гордістю заявив, що його полк буде задоволений непохитністю, з якою він зустрів смерть. Ми можемо засвідчити його мужність. Тижнями він нестерпно страждав, але не скаржився і був готовий та охочий підтримувати розмови на всякі сторонні теми. Він не покинув – і ні за що не покинув би – надії до самого кінця. То була відважна душа. Таким був кінець. Позавчора він ліг спати, сподіваючись не прокинутись; але прокинувся – вчора зранку. Хурделило. Він сказав: «Піду прогуляюсь. Може, не скоро вернуся». Вийшов у заметіль і відтоді ми його не бачили.

Скористаюсь нагодою і скажу, що ми до останнього трималися своїх хворих супутників. У випадку з Едгаром Евансом, коли в нас зовсім не було їжі, а він лежав непритомний, здавалося, що заради порятунку інших треба його покинути, але Провидіння милосердно усунуло його в ту критичну мить. Він помер природною смертю, і ми покинули його тільки за дві години по тому. Ми знали, що Отс іде помирати, і, хоча й намагалися його відмовити, але розуміли, що це був вчинок відважного чоловіка та англійського джентльмена. Ми всі сподіваємося зустріти кінець із такою ж шляхетністю – а кінець вже явно недалеко.

Писати можу тільки за обідом, і то не завжди. Мороз лютішає, -40° опівдні. Супутники мої безмежно життєствердні, але всі ми на межі серйозних обморожень і, хоча ми й базікаємо постійно про повернення, у глибині душі навряд чи хтось у нього вірить.

Ми тепер мерзнемо і на переході, і взагалі весь час, окрім як за їдою. Вчора довелося перечікувати хуртовину, а сьогодні рухаємося нестерпно повільно. Ми зараз на кінному таборі №14, за два кінні переходи від Однотонного складу. Залишаємо тут теодоліт, камеру і спальники Отса. Щоденники та геологічні зразки несемо далі за запитом Вілсона – їх знайдуть із нами або на наших санях.

(Полярний щоденник капітана Роберта Скотта, переклад з англійської Івана Синєпалова. https://www.facebook.com/ScottPolarDiary/posts/pfbid0L2fvfUV8vVPRVNzKNwWkjf8oYvWhFvrCbLUfjUQYJyHdwT5wxjsbYLwX4yZN2AgSl)