Епізод 370: Франц Кафка, 4 січня 1912 року

[assassins_cloak]

Зі щоденника Франца Кафки (1883–1924), чесько-австрійського німецькомовного письменника, у 1912 р. – мешканця Праги, службовця Агентства страхування робітників від нещасних випадків для Королівства Богемія:

Тільки через своє шанолюбство я так охоче читаю вголос сестрам (тим-то сьогодні, наприклад, і сів писати дуже пізно). Справа не в тому, що я переконаний, нібито, читаючи, досягну чогось особливого, скоріше мене тільки охоплює пристрасть так притиснутися до добрих робіт, які я їм читаю, щоб злитися з ними водно не завдяки моїй заслузі, а лише завдяки викликаній читанням, не затьмареній дрібницями увазі моїх слухачок і, приховуючи шанолюбство як першопричину, прилучитися до впливу, що його справляє сам твір. Тому я й читаю сестрам справді дивовижно, надзвичайно вивірено, як сам відчуваю, роблю наголоси, зате потім уповні дістаю винагороду не тільки від самого себе, а й від сестер.

Та коли я читаю Бродові, Бауму чи комусь іншому, це читання вже через мої претензії на похвалу, мабуть, страшенно не до душі кожному з них, навіть якщо він і не знає, як добре я звичайно читаю, бо я бачу, що слухач проводить межу між мною й тим, що я читаю, я не повинен цілком поєднуватися з тим, що читаю, щоб не стати, на мою думку, яка не потребує підтримки слухача, посміховищем; я облітаю голосом те, що читаю, намагаючись, позаяк цього чекають, там і сям проникнути в нього, але без серйозного наміру, бо цього від мене зовсім не сподіваються; але чого, власне, хочуть, то це щоб читати без шанолюбства, спокійно й відсторонено, а пристрасть виявляти лиш тоді, коли вона того вимагає; ось на це я не здатний; та, хоч я, здається, змирився з цим, а отже, і вдовольняюся тим, що перед усіма, крім сестер, читаю погано, шанолюбство моє, якого тепер не повинно бути, виявляється, коли я почуваюсь ображеним, чуючи, як хтось знаходить у прочитаному вади; я червонію й хочу швиденько читати далі, і взагалі, коли вже я починаю читати, то прагну робити це безкінечно довго, підсвідомо бажаючи, щоб протягом тривалого читання зринуло, принаймні в мене, шанолюбне фальшиве почуття єдності з тим, що я читаю, при цьому я забуваю, що ніколи не матиму достатньо миттєвої сили, щоб своїми почуттями впливати на чітке сприйняття слухачів, і що це тільки мої сестри вдома починають вдаватися до бажаної підміни.

(Франц Кафка, Щоденники 1910–1923 рр., упорядкував Макс Брод; переклав з німецької Олекса Логвиненко (Київ: Всесвіт, 2000), с. 124)

Comments

[paserbyp]

Рід Кафки вирізнявся велетенським зростом і силою. Дід Якоб Кафка, м'ясник у Воссеці (Чехія), міг підняти зубами мішок з борошном. У цій родині всі мали великий зріст, навіть його сестри. Але сам Кафка соромився свого високого зросту, через який відчував себе не сильним, а кволим, незграбним і смішним.

Сам Кафка писав німецькою, хоча чеську знав чудово. Розмовляв він і французькою мовою. Бувши євреєм, Кафка практично не знав їдиш і почав виявляти цікавість до традиційної культури євреїв тільки у 20-річному віці під впливом театральних труп, що гастролювали у Празі; інтерес до вивчення їдишу виник тільки наприкінці життя.

Прізвище «Кафка» за своїм звучанням має чеське походження: Кафка — це галка, і вона послужила емблемою торгового дому. Існує дві версії щодо походження прізвища: прізвище присвоєно родині при Йосипі II, у той час, коли євреї отримали цивільний статус, або мова про давніше спотворення імені Якоб. Сам Франц Кафка ідентифікував себе з образом цього чорного птаха і завжди ненавидів обидва «К» в своєму прізвищі.

Кафка був дитиною, яка швидко росла вгору: незабаром після досягнення отроцтва його зріст становив 1,80 м, а потім досягнув 1,82 м. Він соромився свого високого зросту, ходив, як говорив він сам, згорбившись, з перекошеними плечима, із нерозкутими рухами рук, він боявся побачити себе в дзеркалі — до такої міри відчував себе потворним, але, додавав він, дзеркала не показували повною мірою це каліцтво, інакше люди ще частіше оберталися б у його сторону. Насправді ж фотографії зображують дуже красивого юнака з сумним поглядом. «Я був худим — найхудішою людиною, яку я знав», — сказав він Феліції в одному зі своїх перших листів. Коли він збирався поплавати в міському басейні, він соромився свого жалюгідного тіла, свого «маленького скелета», який невпевнено рухався по помосту перед своїм батьком, чиїм прекрасним тілом він захоплювався, який був для нього «мірилом всіх речей» і з яким після купання він вирушав випити кухоль пива. Цю чудову мить Кафка згадував в останні дні, коли втратив голос і зміг лише нашкрябати на папері кілька слів.

Кафка став студентом юридичного факультету Празького університету. Єдиним захопленням цього часу було вивчення англійської мови, він дуже добре знав чеську та французьку і збирався трохи пізніше вчити італійську. Навчаючись в університеті, на відміну від інших студентів, які брали участь у політичних демонстраціях, Кафка не мав жодних політичних переконань.

23 жовтня 1902 року Кафка прийшов прослухати лекцію «Доля і майбутнє філософії Шопенгавера» і цей день став одним із найважливіших у його житті. Лекцію читав Макс Брод, який був на рік молодший від Франца Кафки. По закінченню лекції, Кафка, який у минулому трохи читав Ніцше, сказав, що лектор надмірно суворо обійшовся з філософом, тому вони пройшли по вулицях міста, сперечаючись один з одним, і це стало початком дружби, якій не судилося більше перерватися.

Загалом, викладачі юридичного факультету не мали на нього великого впливу. Декого з них, зокрема викладача цивільного права Краснопольського, він пригадує із жахом. Єдиним, кого він згадував пізніше, був Альфред Вебер, видатний фахівець з політичної економії, якого запросили до Празького університету в той час, коли Кафка закінчував своє навчання. Він був призначений «опікуном», тобто референтом або головою докторського іспиту Кафки. Докторські іспити проходили з листопада 1905 по червень 1906 року. Кафка здав їх без особливого блиску, на «задовільно».

У період між 1912-м та 1917-м роками він залицявся до берлінської дівчини Феліції Бавер, з якою двічі був заручений і двічі розривав заручини (наслідком цих стосунків стало написання роману «Процес»). Спілкуючись з нею головним чином через листи, Кафка створив її образ, який зовсім не відповідав дійсності. І справді вони були дуже різними людьми, про що можна судити з їхнього листування.

Другою нареченою Кафки стала Юлія Вохрицек, але заручини знову ж таки незабаром були розірвані. На початку 1920-х років він мав любовні стосунки із одруженою чеською журналісткою, письменницею та перекладачкою — Міленою Єсенською. 1923 року Кафка, разом з 19-річною Дорою Дімант, на кілька місяців переїхав до Берліна, в надії віддалитися від впливу сім'ї та сконцентруватися на письменництві. Згодом він повернувся до Праги. Здоров'я в цей час погіршувалося, і 3 червня 1924 року Кафка помер у санаторії під Віднем, від туберкульозу, який призвів до виснаження. Тіло перевезли до Праги, де воно й було поховане 11 червня 1924 на Новому єврейському кладовищі в районі Страшніце, у спільній сімейній могилі.

За життя Кафки опубліковано всього кілька коротких оповідань, що склали дуже малу частину його робіт, і його творчість не приваблювала багато уваги, доки посмертно не були видані його романи. Перед смертю він доручив своєму другу та літературному агенту — Максу Броду — спалити все ним написане без винятку. Його кохана Дора Діамант справді знищила рукописи, якими вона володіла, але Макс Брод не скорився волі покійного та опублікував більшу частину його робіт, які незабаром почали привертати до себе увагу. Вся його опублікована творчість, окрім кількох чеськомовних листів, була написана німецькою.