![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
assassins_cloakЗі щоденника Марії Струтинської (1897–1984), української письменниці та журналістки, у квітні 1949 р. – переміщеної особи в таборі Ландек в Австрії:
Знову роблю нашу малу грядку під вікном – учора, в другий день латинських свят, сіяла й садила. Були три чудові дні, непорочна синява над головами і така легкість у повітрі.
Люди виїжджають, приходять якісь інші. Ще завжди риються в землі, поліпшують свої перелітні гнізда. Але, спитаєш у коридорі знайомого інженера: «Ви не робите вашого городу?» – а він: «Ні, ми вже скоро поїдемо». І стане, все ж, якось важко на серці. Хоч знаємо, що й Канада – нічого доброго для нас. Учора, під упливом листа з Канади дочки Юрія Клена до матері (пише про духову пустку і чужість тієї країни) – нагло схотілося залишитися тут, в Европі, назавжди. Думала навіть декілька годин над тим, чи не варто б нам подбати про австрійське громадянство, що тепер не було б, може, важко: адже ж у нас, по мамі, добрі віденські предки, навіть з генералом Беринда-Чайковським, що мав полк свого імени. А по татковій лінії – той лікар Бурачинський, теж у ранзі генерала. Але потім, покинула ці думки: що було б, якби Австрія попала під большевицький «протекторат» чи щось ще гірше? Словом, це не може бути азиль для нас.
Ілюстрація: співробітники Музею Івана Франка у Львові, 7 квітня 1941 р. Старша наукова працівниця Марія Струтинська стоїть друга праворуч.
